Зв'яжіться з нами

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?

Історія

Як Фінляндія здобула й захистила державність. Шлях Карла-Густава-Еміля Маннергейма

Опубліковано

на

6 грудня фінський народ відзначає 100-ту річницю здобуття державної незалежності. «Батьком», архітектором і захисником національної державності Фінляндії був видатний політик, барон Карл-Густав-Еміль Маннергейм (04. 06. 1867 — 27. 01. 1951), одноголосно визнаний найбільшим державним та військовим діячем країни у ХХ столітті.

Барон Маннергейм (він аж до кінця життя ніколи не зрікався цього титулу, навіть звертаючись до рядових солдатів, хоч відрізнявся дивовижним аскетизмом у побуті: під час «Зимової війни» 1939 — 1940 рр. часто пересувався у простих санчатах), головнокомандувач армії Фінляндії (січень — вереснь 1918 р.), регент Королівства Фінляндія (грудень 1918 — липень 1919 р. р.), фельдмаршал (1934 р.), а згодом і маршал (1943 р.), президент Фінляндської Республіки (серпень 1944 р. — березень 1946 р.) — цей блискучий аристократ шведського (а також і німецького, і голландського) походження був нащадком старовинного графського роду (втім, у сім’ї були і науковці, й підприємці, й, звісно, військові. Бароном він титулувався лише тому, що не був старшим у родині — тоді він мав би право на графський титул). Прадід нашого героя, Карл Ерік Маннергейм, очолював делегацію, яка у 1809 — 1811 роках вела з царем Олександром І перемовини про оформлення автономного статусу для Великого князівства Фінляндського у складі Російської імперії, і вела їх доволі успішно. Дід, Карл Густав, був відомим судовим чиновником і водночас вченим-біологом, батько, Карл-Роберт Маннергейм, — багатим промисловцем (втім, він розорився, коли майбутньому маршалу і президентові було 13 років, і залишив сім’ю, невдовзі померла мати Карла-Густава).

Результат пошуку зображень за запитом "Карл-Густав Маннергейм"

Маннергейм часто підкреслював, що, попри дворянські титули, він усього в житті досягнув сам. Довелося самостійно приймати рішення: стати військовим (кавалеристом — він обожнював коней), отже, привчати себе до самодисципліни, попри гордовитий, непокірний характер вчитися в елітному Миколаївському кавалерійському училищі в Санкт-Петербурзі (а для цього треба було досконало вивчити російську, він робив це 1887 року в Україні, в Харкові; а взагалі — маршал добре знав сім мов, проте завжди говорив, що його рідна — шведська, фінською усе життя розмовляв із помітним шведським акцентом…), потім був шлях кадрового військового, кар’єрне зростання в російській армії від корнета (1892 р.) до генерал-лейтенанта (1917 р.), участь у російсько-японській (1904 — 1905) та Першій світовій війнах (саме під час двох цих військових кампаній він познайомився з Павлом Скоропадським; на жаль, інформація про їхні стосунки, розмови, зустрічі, листування є на сьогодні доволі скупою). А ще — Густав (рідні, друзі й оточення вживали у спілкуванні з ним це ім’я) супроводжував царя Миколу ІІ під час коронації в травні 1896 р.; причому цар, заходячи в кремлівську церкву, випадково зачепив шаблею орден Андрія Первозванного, що висів на його шиї, і обірвав його. Поручник — кавалергард Маннергейм  — спритно підхопив орден, що падав, так, що ніхто не помітив. У 1950 р. вже хворий екс-президент Фінляндії у «Спогадах» загадав про це і написав, що свита імператора суворо заборонила йому оповідати про те, що сталося, адже це — дуже погана прикмета… А ще — була дивовижна, майже містична подорож Густава Маннергейма до Китаю й Тибету 1906 — 1907 рр. (по суті, подорож військового розвідувальника в інтересах Імперії), коли він зустрівся з Далай-Ламою й подарував тому браунінг, додавши: «У теперішній час для святої людини корисніше мати браунінг, аніж молитву»…

Як же трапилося, що переконаний імперець-монархіст Густав Маннергейм (до кінця життя він тримав у кабінеті портрет Миколи ІІ!) став батьком фінської державності? Сам маршал, регент і Президент, у своїх «Спогадах» (опубліковані за півроку до смерті) досить ясно відповів на це запитання. Категорично не прийнявши Лютневу революцію, не кажучи вже про жовтневий переворот, 50-річний генерал побачив «огидну безпринципність, кволість й боягузтво військової верхівки» своєї Великої Батьківщини (тобто Імперії Романових) — адже тоді, в першій половині 1917-го, навіть Корнілов, Денікін і Колчак «присягнули на вірність» революції — і тоді згадав, що в нього є «мала Батьківщина», Фінляндія, і що народився він поблизу Тампере (Таммерфорса), в батьковому маєтку Вілянс, і що не був на рідній землі 30 років…

І коли, після того, як Сенат Фінляндії 6 грудня 1917 року проголосив державну незалежність, а в країні дуже швидко розпочалися збройні зіткнення (по суті, громадянська війна — українці дуже мало знають про неї) між «білими» й «червоними», коли треба було рятувати нову державу від спільних об’єднаних дій «червоних» та Кремля (хіба «дідусь Ленін» був таким наївним, щоб визнати фінську незалежність «надовго і всерйоз»?) — отоді Густав Маннергейм згадав своє коріння (ну то й що з того, що фінською він говорив з акцентом?) і нелегально, з ризиком для життя, через революційний Петроград повернуся в Суомі. Відтепер він стає жорстким й переконаним фінським державником! Єдиним державним діячем, хто двічі (під час громадянської війни 1918 року та знаменитої Зимової війни 1939 — 1940 рр. проти Сталіна) дав ефективну відсіч «радянському» (дедалі більше — «російському») світу і зберіг державність країни.

Як йому це вдалося? Густав був жорстокою людиною (це відзначали ще під час Першої світової) і, якщо вважав за необхідне вживати надзвичайних заходів, — так і робив, незважаючи на «парламентські догми» та «демократичні канони» (перед смертю він говорив: «Я переконаний, що саме в такий спосіб і можна було порятувати демократію в Фінляндії»). Коли Сенат, аби відвернути загрозу «більшовизації» країни, доручив Маннергейму створити національну армію (з нуля, бо її тоді не було) й захистити державу, — генерал діяв швидко й рішуче. Він залишив Гельсінкі, де відбувся «червоний» переворот (січень 1918 р.), створив свою ставку на півночі Фінляндії, оголосив загальний військовий обов’язок (новація!), в той же час почав створювати «національне ополчення» з міцних селян-середняків, які захищали свої господарства (Скоропадський спирався на практиці на великих землевласників, почасти навіть реставруючи дореволюційні порядки — тут видно різницю між ними), та з фінської інтелігенції (ці з’єднання йменувалися «шюцкор»). Заручившись підтримкою німецьких військ генерала фон дер Гольца, він розпочав навесні 1918 р. рішучий наступ на «червоних» на Південь — на Гельсінкі. І переміг. Фінляндія не стала радянською — ні тоді, ні потім.

Треба знати, що за це — за перемогу у громадянській війні — Маннергейм заплатив страшну ціну. Під час «білого» та «червоного» терорів було розстріляно (разом, у сукупності) до 25 тис. людей, поранено 40 тисяч, ув’язнено в таборах 60 тисяч (загальна кількість населення Фінляндії становила тоді 3,5 млн людей — все пізнається у порівнянні…). Якщо ж запитати себе: чому «Маннергейму вдалося», а «Скоропадському не вдалося», то один із можливих (звісно, не єдиний і не вичерпний) варіантів відповідей буде таким: фінський лідер знайшов соціальне опертя, суспільну базу для своєї політики — селянство та інтелігенцію (гетьману це не вдалося). Крім того, страхітлива, кривава Громадянська війна дозволила Густаву надовго «придушити» лівих.

Цей аристократ чудово володів словом і пером. Перемігши, він не залишив сумнівів у тому, яку землю вважає своєю Вітчизною. Ось уривок із його наказу від 23 лютого 1918 року (фіни добре знають його як «Клятву Меча»): «Нам не потрібна, як подарунок чи милість, та земля, котра вже за кровними узами по праву належить нам, і я клянуся від імені фінської селянської армії, чиїм головнокомандувачем я маю честь бути, що не опущу свій меч на землю, перш ніж законний порядок не запанує в країні, перш ніж останній вояка й бандит Леніна (чи не була то й «гібридна війна»? — І. С.) не буде вигнаний як із Фінляндії, так і зі Східної Карелії. Вірячи у правоту нашої шляхетної справи, покладаючись на хоробрість наших людей та самопожертву наших жінок, ми створимо сильну, велику Фінляндію». Це не були порожні гасла.

Але, може, найбільш знаменита сторінка в біографії маршала (тоді вже 72-річного) — це Зимова війна 1939 — 1940 рр. Навряд чи, якби фінську армію очолив не Маннергейм, а будь-хто інший, держава би встояла. І справа тут не у славнозвісній «лінії Маннергейма», ініціатором побудови якої у 1937 — 1939 рр. був наш герой (до речі, він завжди з іронією, а то і з роздратуванням, вислуховував розмови про «цілковиту неприступність» цієї лінії й говорив: «Справжня «лінія Маннергейма» — це фінський солдат!»). Справа в тому, що Маннергейм — і як полководець, і як політик — чудово розумів, що, власне, поставлено на карту. А саме: свобода і незалежність Вітчизни. І жодних «мінських домовленостей» з окупантами — чи з урядом так званої демократичної (читай — радянської) Фінляндії на чолі з Куусіненом. Жодних переговорів — навіть в умовах відсутності допомоги Заходу!

Результат пошуку зображень за запитом "Карла-Густава-Еміля Маннергейма"

Ось текст його наказу від 1 грудня 1939 року «Про початок Зимової війни»: «Звитяжні солдати Фінляндії! Я стаю до виконання своїх обов’язків головнокомандувача в момент, коли багатовіковий ворог знову напав на нашу країну. Довіра до керівника є першою умовою успіху. Ви знаєте мене. А я знаю вас і вірю в те, що кожен із вас готовий виконати свій обов’язок — аж до самої смерті. Ця війна — ні що інше, як продовження нашої визвольної війни та її остання дія. Ми боремося за наш дім і нашу Вітчизну». Довіра, про яку говорив маршал, була. Чи не тому в Фінляндії тоді геть не було «п’ятої колони»?

Результат пошуку зображень за запитом "Карла-Густава-Еміля Маннергейма"

А це — наказ від 14 березня 1940 року «Про закінчення Зимової війни». Тяжкі втрати, і людські, і територіальні, проте головне — державність відстояли. І тому — тон переможця: «Солдати уславленої Фінської армії! Між нашою країною та Радянською Росією укладено суворий мир, який передав Росії майже всі поля боїв, на яких ви проливали свою кров задля усього того, що є дорогим і святим для нас. Понад 15 000 із вас, котрі пішли на поля битв, ніколи більше не побачать рідної домівки. Але й ви завдали дошкульних ударів! І якщо зараз двісті тисяч ваших ворогів лежать у снігах, порожніми очима вдивляючись у наше зоряне небо, — в цьому немає вашої провини… Солдати! Я бився у багатьох війнах, але ще не бачив таких солдатів, які могли б зрівнятися з вами. Я пишаюсь вами так, ніби ви всі — мої діти. Однаково пишаюсь я жертвами, що їх принесли як мешканець бідної оселі, так і заможні фіни».

Результат пошуку зображень за запитом "Карла-Густава-Еміля Маннергейма"

Національний герой країни (до речі, вправний дипломат: він зумів вельми «елегантно» вивести свою державу з війни восени 1944-го, будучи три роки союзником Гітлера, добровільно чи вимушено — інша велика тема, — силою роззброїв німців у перебігу так званої лапландської війни і єдиний із союзників Берліна не лише не був притягнутий до суду, а й став президентом! Непроста людина…), маршал Маннергейм помер у Швейцарії (Лозанна) під час операції — лікував виразку шлунка. З німецької — його прізвище означає «спільнота чоловіків». І він як справжній дворянин був гідний свого прізвища…+

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending