Connect with us

Історія

Щоденник російсько-української війни. Перші кіборги!

Published

on

29 січня 1918 – бій більшовицьких військ генерала Михайла Муравйова (колишній царський офіцер, організатор масових убивств у Києві) із загонами УНР у полі біля залізничної станції Крути (Чернігівщина, за 130 км від Києва).

4-тисячній російській армії протистояло близько 600 українських вояків, із яких понад три сотні – національно свідомі київські студенти й гімназисти. Бій набув в історії особливого значення завдяки героїзму української молоді, яка виконала наказ і захистила підступи до Києва, стримавши ворога протягом доби.

Реконструкція бою під Крутами, 2008 р

Червоні втратили близько 300 бійців. Оборонці надвечір почали відступ у напрямку Києва, аби не потрапити в оточення. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відходити. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко, однак допомога молодого резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни не змогли продовжувати наступ на Київ того дня – через суттєві втрати й розібрану залізницю.
Коли близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, яка стояла найближче до станції: у сум’ятті бою в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, хлопці втратили орієнтир та вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики спочатку познущалися із 27 полонених, а потім їх повбивали (розстріляли чи закололи багнетами). Учень 7-го класу Григорій Піпський перед розстрілом перший почав співати “Ще не вмерла Україна”, і решта студентів підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.
27 замордованих із почестями перепоховали в Києві на Аскольдовій могилі 19 березня 1918 р.

Перепоховання загиблих героїв Крутів у березні 1918 р.

Трагічна загибель студентського загону під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Павло Тичина присвятив полеглим свій вірш “Пам’яті тридцяти”.

Насправді, всупереч усталеній думці, бій під Крутами не був поразкою українців, адже студенти й гайдамаки виконали наказ, затримавши ворога, зі значно меншими – в порівнянні з більшовиками – людськими втратами.

Відомі імена полеглих: сотник Андрій Омельченко, Володимир Шульгин, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв Божко-Божинський, Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Корпан, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Григорій Піпський.

Цього ж дня в Києві о третій годині ночі почалося більшовицьке повстання, яке мало на меті завдати удару по владі й війську Центральної Ради незалежної УНР напередодні вступу до столиці червоної російської армії генерала Муравйова.
Опорним пунктом заколотників був завод “Арсенал”. Арсенальці зайняли завод. Його комендантом призначили командира батальйону С. Міщенка, який перейшов із 450 солдатами полку ім. Сагайдачного на бік більшовиків. Арсенальці спільно з солдатами 3-го авіапарку і понтонного батальйону оволоділи кількома складами зброї, Печерською фортецею, взяли під контроль мости через Дніпро.

На штурм заводу було кинуто великі сили Центральної Ради. Придушенням повстання керував особисто Симон Петлюра. Перекинуті з фронту “курені смерті” під командуванням отамана підсилили “вільних козаків” та гайдамаків.

У перші два дні червоні відбивали наступ українських загонів, однак надалі становище повсталих різко погіршилося; “Арсенал” був відрізаним від міста і піддавався сильному артилерійського обстрілу. Після безперервних шестиденних боїв в оточених вичерпалися боєприпаси і продовольство, і 4 лютого за рішенням ревкому арсенальці припинили боротьбу; частина їх таємними ходами пішла з території заводу на з’єднання з російськими військами, котрі підійшли до Києва.

4 лютого 1918 року в Дарниці під Києвом Муравйов видав наказ про «безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції» (російської). При штурмі міста застосовувалися отруйні гази, був проведений масовий артобстріл (до 15 тис. снарядів), у результаті якого, серед інших, зруйнували будинок Михайла Грушевського на Паньківщині. Виконуючи наказ, радянські (російські) війська розстріляли в Києві близько 5 тис. мирних жителів, тероризували киян, зокрема, був убитий київський митрополит Володимир (винних у вбивстві не знайшли). На київську буржуазію наклали контрибуцію в п’ять мільйонів карбованців для утримання війська.

Муравйов був запеклим противником українізації. За даними дослідника В. А. Савченка, під час знаходження Муравйова в Києві по місту їздив броньовик з написом «Смерть українцям!». За спогадами Миколи Полетики, «портрети Шевченка зривали зі стін і топтали ногами. Говорити на вулицях українською мовою стало небезпечно».

Пізніше був призначений командувачем збройними силами Одеської радянської республіки, отримавши завдання виступити проти румунських військ, що прагнули захопити Бессарабію та Придністров’ї. Під його орудою Румчерод наприкінці лютого — на початку березня 1918 року провів акцію по захопленню найбагатших одеситів та обміну їх на 10 мільйонів карбованців на потреби Червоної армії.

12 липня 1918 року офіційна газета ВЦВК «Известия» помістила урядове повідомлення «Про зраду Муравйова», Муравйов, який чинив озброєний опір особливому загону ЧК, був убитий (за іншими джерелами — застрелився).

 

При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

Джерело:http://www.istpravda.com.ua/https://uk.wikipedia.org/wiki/

Історія

Останній бій: 3 роки тому завершилась оборона Донецького аеропорту

Published

on

Оборона ДАП тривалістю 242 дні залишається однією з найтрагічніших та найгероїчніших подій АТО. Проте і зараз до останніх днів аеропорту залишається багато запитань.

Російські бойовики захопили будівлю Донецького аеропорту в ніч з 25 на 26 травня.

Проте вже через 2 дні українські військові звільнили аеропорт та зайняли оборону. З того часу ЗСУ тримали територію ДАП 242 дні, допоки будівлі, що знаходилися на його території, внаслідок тривалих боїв не було знищено вщент.

Особливо виснажливим виявився останній місяць захисту аеропорту.

Під Новий рік ситуація навколо ДАП загострилася – незважаючи на режим припинення вогню, бойовики не полишали спроб вибити сили АТО з території аеропорту. Вони блокували дорогу до терміналу, чим ускладнювали доставку провізії та боєприпасів.

13 січня у результаті обстрілів завалилася диспетчерська вежа, яку зображували на численних мотиваторах і постерах як символ протистояння українських військових.

Через два дні ватажок бойовиків Олександр Захарченко хамовито тикав пальцем в груди українського полковника і хвалився, що його головорізи візьмуть аеропорт за 30 хвилин. Слова Захарченка виявилися блефом – бойовики не змогли витіснити українських військових ані через 30 хвилин, ані через добу.

Захопити частину ДАП і заблокувати бійців 81-ої бригади в терміналі їм вдалося лише 18 січня.

Штаб АТО був змушений діяти у відповідь. Того ж дня навколо ДАП розгорнулася спецоперація, яку розробили, щоб врятувати ситуацію і військових, що опинилися в оточенні. Але майже нічого з запланованого не вийшло. Кілька невдалих спроб просунутись вперед змусили штаб відмовитись від наступальних операцій.

19 січня в Генштабі заявили, що ситуацію в аеропорту контролюють “кіборги”. Бойовики підірвали перекриття між поверхами нового терміналу. За свідченнями українських бійців, вже тоді всі перекриття терміналу провалилися до підвалу, хвилею знесло всі барикади і укриття. Після вибухів терористи почали масовий наступ. Українські військові продовжували захищати руїни вежі. Під завалами опинився 51 український захисник. Також група бійців потрапила в полон.

20 січня “кіборгам” вдалося відкинути противника на кілька кілометрів у бік Донецька. Терористи підірвали Путилівський шляхопровід, щоб зупинити прорив української бронетехніки. Вранці декілька десятків ВДВ пішли на допомогу бійцям в аеропорту. Того дня був густий туман, видимість близько 20-30 метрів. Гіршою ситуація була в ДАП- пересувалися без єдиного орієнтира. Бійці промахнулися на 800 метрів, взявши трохи лівіше й потрапили прямо в місце концентрації бойовиків. Був бій і загиблі. 8 бійців потрапили до полону.

І хоч наші атаки не вдалися, російські бойовики усвідомили, що повністю взяти аеропорт під свій контроль вони не зможуть, тому вирішили стерти його з лиця землі.

Найтрагічнішим вінцем історії оборони ДАПу став другий надпотужний вибух, який 20 січня поховав під завалами десятки “кіборгів”. Протягом кількох тижнів після цього з-під завалів діставали тіла “кіборгів”. Щонайменше четверо з них підірвали себе гранатами, щоб не здатися живими, один з них – офіцер. Надійшла від них смс до одного з наших бійців, що “ми знаходимося в терміналі і живими не здамося”.

Автор: Сергій Лойко
"В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві", - Лойко.
“В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві”, – Лойко.

21 січня 2015 року прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу Донецького аеропорту – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони.

21 січня бійці 90 окремого аеромобільного батальйону вирішили покинути руїни диспетчерської вежі. Щоб відволікти і заставити бойовиків припинити вогонь вони викликали на себе “Град”, під залп якого вибігали з вежі. Вночі новий термінал аеропорту покинули ще 13 вцілілих “кіборгів”. Останнім о 5.30 ранку вийшов боєць 90 окремого аеромобільного батальйону.

22 січня, після 242 дні оборони, “кіборги” з боями вийшли з Донецького аеропорту. Новий і старий термінал Донецького аеропорту та башта укріплення повністю знищені. Після обвалу бетонних перекриттів трьох поверхів терміналу утримувати вже було нічого. Укрїанські бійці підірвали злітну смугу і відступили до основних позицій в селищі Піски.

У битвах за Донецький аеропорт загинули близько 200 українських бійців, а поранено — понад 500, за даними РНБО. Проросійські бойовики втратили не менше 3,5 тисяч чоловік.

У ці дні Україна вшановує пам’ять захисників Донецького аеропорту – “кіборгів”, які полягли, захищаючи форпост України.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Continue Reading

Історія

Останній самурай не здавався до 1974 року

Published

on

Друга світова війна закінчилася в Європі 8 травня 1945 року. Що стосується Південно-Східної Азії та Океанії, мир прийшов лише кілька місяців потому, 2 вересня, коли остаточно здалася Японія. За винятком одного лейтенанта, тобто. Для нього Друга світова війна закінчилася лише в 1974 році.

Оно́да Хіроо́ (19 березня 1922 — 16 січня 2014) — японський військовий, молодший лейтенант розвідки Імперської армії Японії. Навчався у армійському училищі Накано, що готувало спеціалістів з партизанської війни. Брав участь у Війні на Тихому океані з 1944 року. Не знаючи про капітуляцію Японії, продовжував бойові дії на філіппінському острові Лубанг до 1974 року. З 1984 року до смерті був головою «Школи природи», що займається соціалізацією японської молоді. Нагороджений бразильською медаллю Сантоса-Дюмона і японською медаллю честі.

Біографія

1922–1945

Онода народився 19 березня 1922 року у селі Камекава префектури Вакаяма у сім’ї Оноди Сюдзіро і Оноди Тамае. Батько хлопця працював освітянином, журналістом і депутатом префектурної ради. Молодий Онода був третім сином у сім’ї і мав 3 братів і сестру. В юності він навчався у середній школі міста Кайнан, де особливо наполегливо вивчав кендо, японське фехтування.

У квітні 1939 року, після закінчення школи, Онода влаштувався на роботу до приватної торговельної компанії Тадзіма і переїхав до китайського міста Ханькоу, де опанував китайську і англійську мови. Проте вже у грудні 1942 року його призвали на військову службу і він повернувся на батьківщину. Спочатку Оноду приписали рядовим другого класу до 61-го піхотного полку, але через декілька днів перевели до 218-го піхотного полку. У липні 1943 року його підвищили у званні до рядового першого класу, у вересні — до рядового вищого класу, а у листопаді — до капрала.

Hirō Onoda (right) with his brother Jiro.

Хіро Онода (праворуч) зі своїм братом Джіро.

Протягом січня — серпня 1944 року Онода навчався у Першому армійському училищі Куруме з підготовки командного складу. У ході навчання, у квітні того ж року, він отримав звання сержанта, а після випуску — звання старшого сержанта і призначення на подальше навчення до Генерального штабу Японії.

Проте Онода вирішив продовжити кар’єру бойового офіцера і у серпні 1944 року вступив до відділення Футамата армійського училища Накано, яке готувало офіцерів розвідки. Закінчити ж навчання не вдалося через термінову відправку на фронт. За два місяці Оноду приписали до штабу 14 армії і у грудні 1944 року відправили до Філіппін як командира спецзагону з проведення диверсійних операцій в тилу противника.

У січні 1945 року він був підвищений до звання молодшого лейтенанта і відправлений до філіппінського острова Лубанг. Перед цим молодий офіцер отримав від свого командира, генерал-лейтенанта Йокоями Сідзуо, наступний наказ: Харакірі категорично забороняється! Тримайся 3 — 5 років. Я обов’язково прийду за тобою. Продовжуй боротьбу поки ще живий хоча б один солдат, навіть якщо доведеться харчуватись плодами пальм. Повторюю, харакірі суворо заборонено!

Proposed Japanese invasion of Southeast Asia and Oceania Image Source: Wikipedia

Японське вторгнення до Південно-Східної Азії та Океанії.

Після прибуття до Лубангу, Онода запропонував японському командуванню острова розпочати підготовку до тривалої оборони, проте його думки не були почуті. У результаті війська США без труднощів розбили японців, а молодий розвідник зі своїм загоном був змушений утекти в гори. Онода облаштував базу у джунглях і почав вести партизанську війну у тилу ворога разом з підлеглими: рядовим першого класу Акацу Юїті, рядовим вищого класу Кодзукою Кінсіті і капралом Сімадою Сьоїті.

Розташування Лубангу.

1945 — 1974

15 серпня 1945 року Японія підписала акт капітуляції. Незабаром до рук Оноди потрапили американські листівки, в яких повідомлялося про закінчення війни. Наприкінці того ж року літаки скинули у джунглях наказ командира 14 армії генерала Ямашіти Томоюкі про здачу зброї і капітуляцію. Онода розцінив ці документи як ворожу пропаганду і продовжив боротьбу проти США, чекаючи на повернення острова під японський контроль. Через відсутність зв’язку з його групою, у вересні 1945 року японська влада оголосила її членів загиблими. Проте у 1950 році Акацу Юїті здався філіппінській поліції і у 1951 році повернувся на батьківщину, завдяки чому стало відомо, що Онода і двоє його підопічних ще живі.

Випадок з Онодою не був поодиноким. У зв’язку з цим японський уряд у 1950 році створив спеціальну комісію з порятунку японських солдат, що залишилися за кордоном. Втім вона не могла негайно приступити до роботи через політичну нестабільність Філіппін.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

7 травня 1954 року в горах острова Лубанга загін філіппінської поліції зіткнувся з групою Оноди. В ході перестрілки був убитий Сімада Сьоїті. Через цей інцидент філіппінський уряд дозволив членам японської комісії почати розшуки японських солдат. На основі свідчень Акацу Юїті комісія проводила пошук протягом травня 1954 року, цілого 1958 року і травня — грудня 1959 року, але знайти Оноду і його підлеглого Кодзуку не змогла. Почекавши 10 років, 31 травня 1969 року японський уряд вдруге оголосив їх загиблими і посмертно нагородив Орденом ранкового сонця 6-го ступеня.

У січні 1972 року на острові Гуам, що перебував під контролем США, було випадково знайдено уцілілого капрала японської армії Йокої Сьоїті. Цей випадок засвідчив, що деякі японські солдати продовжують переховуватись на островах Тихого океану і не знають про закінчення Другої світової війни. Між тим, 19 жовтня 1972 року на острові Лубанг філіппінська поліція застрелила одного японського солдата під час реквізиції ним рису у селян. Ним виявився Кодзука Кінсіті, останній спільник Оноди. У зв’язку з цим 22 жовтня того ж року Міністерство добробуту Японії відправило до Філіппін делегацію з членів розвідувальної комісії з порятунку японських солдат, а також родичів загиблого і Оноди. Але пошуки останнього результатів не дали.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Протягом 30 років перебування у джунглях Лубангу Онода адаптувався до місцевих умов, вів кочовий спосіб життя, збирав інформацію про противника і події у світі, а також здійснював ряд нападів на філіппінське населення. Розвідник харчувався сушеним м’ясом диких буйволів, що були впольовані ним самим, а також плодами пальм, переважно кокосів. Зі своїми підлеглими Онода здійснив понад сто нападів на американську радарну базу, філіппінських посадовців, поліцію і селян. В ході цих операцій було убито 30 і важко поранено понад 100 військових і цивільних осіб.

Під час одного з нападів на базу противника розвідник здобув радіоприймач, переобладнав його на прийняття декаметрових хвиль і отримував інформацію про навколишній світ. Онода також мав доступ до японських газет і журналів, які залишали в джунглях члени пошукових японських комісій. Він був добре обізнаний про події в Японії: знав про одруження принца Акіхіто 1959 року, про проведення літніх Олімпійських ігор 1964 року в Токіо і про «японське економічне диво», але відмовлявся вірити у поразку своєї батьківщини у Другій світовій війні. Ще перед відправкою на фронт Оноду вчили в офіцерському училищі, що противник буде вдаватися до масової дезінформації наприкінці війни, тому він сприймав усі повідомлення політичного характеру під викривленим кутом зору. Так, розвідник гадав, що уряд, який контролює Японію після 1945 року — це маріонетка США, а справжній Імперський уряд знаходиться в екзилі, на території Маньчжурії. Початок Корейської війни 1950–1953 року здавався Оноді контрнаступом японців з Манчжурії на позиції США на півдні Кореї, а затяжна війна у В’єтнамі 1959–1975 років розцінювалася ним як успішна кампанія Імперської армії Японії проти американців, які ось-ось мають капітулювати.

20 лютого 1974 року молодий японський мандрівник Судзукі Норіо випадково знайшов Оноду у джунглях Лубангу. Судзукі намагався схилити його до повернення на батьківщину, розповідаючи про кінець війни, поразку японців і сучасне процвітання Японії. Проте Онода відмовлявся, пояснюючи, що не може покинути місце служби, бо немає на це дозволу свого старшого офіцера. Судзукі повернувся до Японії сам, але привіз фотографії японського розвідника, які викликали фурор у японських засобах масової інформації. Японський уряд терміново зв’язався з Таніґуті Йосімі, колишнім майором Імперської армії Японії і командиром Оноди, який після закінчення війни працював у книгарні. 9 березня 1974 року Таніґуті прибув до Лубангу, вийшов на зв’язок з Онодою і оголосив йому наступний наказ:

1. Згідно з наказом Його Величності, усі військові підрозділи звільняються від виконання бойових операцій.

2. Згідно з наказом № 2003 про бойові операції «А», особлива група Генерального штабу 14 армії звільняється від виконання усіх операцій.

3. Усі підрозділи і особи, які підпорядковуються особливій групі Генерального штабу 14 армії, повинні негайно припинити бої та маневри, і перейти під командування найближчих вищих офіцерів. Якщо це неможливо, вони повинні безпосередньо зв’язатися з армією США або арміями їхніх союзників і слідувати їхнім інструкціям.

Пов’язане зображення

10 березня 1974 року Онода приніс звіт для Таніґуті на радарну станцію і здався філіппінським військам. Він був одягнений у військову форму і мав при собі японський меч, справну гвинтівку Арисака 99, 500 набоїв до неї і декілька ручних гранат. Японець передав свій меч командиру бази на знак капітуляції і був готовий до страти. Проте командир повернув йому зброю, назвавши його «взірцем армійської вірності». За філіппінським законодавством Оноді загрожувала смертна кара за грабунок і убивства селян, напади на поліцію і військових протягом 1945 — 1974 років, проте завдяки втручанню Міністерства закордонних справ Японії його було помилувано. На церемонії капітуляції були присутні високопосадовці обох країн, в тому числі президент Філіппін Фердинанд Маркос. По її завершенню Онода урочисто повернувся на батьківщину 12 березня 1974 року.

Japanese imperial army soldier Hiroo Onoda (right) offering his military sword to Philippine President Ferdinand E. Marcos (left) on the day of his surrender, March 11, 1974.
Солдат Японської імператорської армії Хіро Онода (праворуч) надав свій військовий меч президенту Філіппін Фердинанду Е. Маркос (ліворуч) у день його здачі 11 березня 1974 року.

1974 — 2014

Після повернення Оноди до Японії до нього була прикута увага усіх засобів інформації країни. Частина японської громадськості, переважно науковці і журналісти, які були виховані відповідно до нової про-американської політично-суспільної парадигми, прохолодно поставилися до особи колишнього офіцера. Ще в аеропорту Онода тричі виголосив імперське вітання: «Слава Його величності Імператору!», чим спантеличив тих, хто його зустрічав. Комуністи і соціал-демократи стали таврувати його «привидом мілітаризму», а ліва і ліво-центристська преса на чолі з «Асахі Сімбун» і «Майніті Сімбун» розпочала кампанію з цькування: стверджувалося, що Онода насправді знав про поразку Японії, але через свою мілітаристську натуру відмовлявся капітулювати, убиваючи сотні філіппінців протягом 1945 — 1974 років.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Попри це, Онода мав чимало симпатиків серед урядовців і простих громадян. Йому навіть пропонували балотуватися до Палати Представників Парламенту Японії, але він відмовився. Як привітання з поверненням Кабінет Міністрів Японії дарував Оноді 1 мільйон єн, проте колишній офіцер пожертвував усю суму Святилищу Ясукуні в Токіо, в якому вшановуються душі воїнів, які полягли за Японію у 19 — 20 століттях. Онода зустрічався з тогочасним прем’єр-міністром Японії Танакою Какуеєм, але відмовився від аудієнції з Імператором Сьова, мотивуючи це тим, що не достойний прийому Його Величності, бо особливих подвигів не вчинив.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Через кампанію цькування у засобах масової інформації та труднощі в пристосуванні до умов повоєнної Японії, Онода вирішив полишити батьківщину. У квітні 1975 року, слідом за своїм старшим братом, він переїхав на проживання до Бразилії, де з кінця 19 століття існувала велика японська діаспора. Через рік Онода одружився і став займатися скотарством. Протягом 10 років йому вдалося створити ранчо площею у 1200 гектарів на 1800 голів рогатої худоби. Поряд з цим Онода заснував у 1978 році товариство «Японці Бразилії» і займав посаду його голови впродовж 8 років.

Результат пошуку зображень за запитом "Онода Хироо"

У 1984 році Онода повернувся до Японії і заснував громадську організацію «Школа природи» для виховання здорового молодого покоління. Приводом для її заснування стали новини про вбивство японським юнаком своїх батьків у 1980 році. Оноду турбувала психічна деградація і криміналізація японської молоді, тому він вирішив допомогти їй, реалізовуюючи досвід, який набув у джунглях Лубангу. Головним завданням новоствореної організації він бачив соціалізацію юнацтва через пізнання природи. Від 1984 року під керівництвом Оноди школа щорічно проводила літні табори для дітей і їхніх батьків по всій Японії, організовувала поміч дітям-інвалідам, проводила наукові конференції, присвячені вихованню. За успішну роботу з молоддю у листопаді 1999 року Онода був нагороджений премією в галузі соціального виховання міністра культури, освіти і спорту Японії. Крім цього, у червні 2000 року він працював лектором Університету Хокуріку, а у квітні 2001 року лектором Університету Такусьоку.

6 грудня 2004 року Онода став першим з японців, який був нагороджений медаллю Сантоса-Дюмона, найвищою нагородою ВПС Бразилії для цивільних осіб. Він також отримав звання почесного громадянина бразильського штату Мату-Гросу від уряду цього штату. 3 листопада 2005 року японський уряд нагородив Оноду медаллю честі з синьою стрічкою «за заслуги перед громадськістю».

Пов’язане зображення

Незважаючи на похилий вік, Онода продовжував вести справи у Японії і Бразилії, періодично відвідуючи обидві країни. Він був членом таких право-центристських громадських організацій як Національна рада захисту Японії і Японська Рада. Онода — автор декількох монографій і книг, присвячених його 30-річному перебуванню на Філіппінах, а також питанням Другої світової війни. Він виступав за збереження традиційних японських цінностей у сім’ї, бізнесі і політиці. Дружина Оноди була головою Товариства жінок Японії і депутатом Ради префектури Ехіме.

Онода помер 16 січня 2014 року через ускладнення від пневмонії.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Перший “литовсько-бандерівський” князь

Published

on

Монета Великого Київського князя Володимира Ольгердовича (1362-94 рр.), першого, як бачимо, литовсько-бандерівського князя:).

Трохи історії, кому цікаво. Близько 1362 р. відбулася вирішальна битва з монголо-татарами на Синіх Водах (за різними версіями – на ріках Синюсі або Сниводі в Центральній Україні). Унаслідок здобутої перемоги Велике князівство Литовське й Руське вийшло до узбережжя Чорного моря. До того часу монгольська імперія розширювалася, а з 1360-х років почала розвалюватися.

Понад три десятиліття після битви на Синіх Водах татари практично не з’являлися в Київській землі. Почалося відродження країни.

В окремих регіонах литовські князі залишили володарів із династії Рюриковичів. Проте в Києві литовський князь усунув від влади місцевого князя Федора і призначив київським князем свого старшого сина Володимира Ольгердовича (1362 – 1394 рр.).

Державною мовою була українська (це видно й за печаткою батька Володимира – Ольгерда). Київський князь мусив визнавати залежність від великого литовського князя, яка проте не поширювалася на внутрішні справи князівства. Володимир Ольгердович зобов’язався дотримуватися територіальної цілісності Київського князівства, призначати на адміністративні посади в князівстві винятково киян та не чіпати прав місцевої знаті.

Кордони Київського князівства на той час практично збігалися з кордонами Київського князівства за часів Київської Русі. Також Київське князівство контролювало межиріччя Дніпра й Дністра, зокрема й Чорноморське узбережжя.

Невдовзі шляхтич Коцюб Якушинський заснував місто Хаджибей, вперше згадане 1415 р. (майбутня Одеса). Також було відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші укріплення на Чорноморському узбережжі та на Дніпрі.

Київське князівство почало карбувати власну монету. Було збудовано міцну фортецю на Замковій горі в Києві.

Володимир Ольгердович підписував свої грамоти як “великий князь Київський”, тобто як рівня великому литовському князеві. У 1392 р. Володимир Ольгердович відмовився присягати литовському князеві та сплачувати йому данину.

Автор: Олександр ПАЛІЙ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!