Зв'яжіться з нами

Cтатті

Як вижити в полоні та після нього…

Опубліковано

на

Україна відмовляється від радянського принципу “полонений – значить зрадник”. Однак погано працює з психологією звільнених заручників та родичів в’язнів ОРДЛО

Починаючи з 2014 року, в полоні бойовиків ОРДЛО побувало близько 1300 українських бійців – без урахування тих, кого вважають зниклими безвісти. Про це свідчать джерела в Міноборони.

Перевести цю статистику в офіційну непросто. Найбільш заплутаними є дані за 2014 рік, адже в той час обміни полоненими часто відбувалися на низовому, волонтерському та інших недержавних рівнях.

Офіційні коментарі щодо кількості українських громадян, яких сепаратисти незаконно утримують в ув’язненні зараз, надає лише Служба безпеки України.

За обліковими даними Центру координації пошуку при СБУ, станом на 2 червня 2017 року в заручниках залишаються 128 осіб, в тому числі: військовослужбовці [ЗСУ] – 61, особи, які проходять службу в Національній гвардії України – 4, співробітники МВС – 3.

754

У грудні українська сторона на переговорах у Мінську заявляла, що Києву відомо про місце перебування 58 заручників. Водночас представники ОРДЛО підтверджують утримання менш як половини українців із тих 128-ми, яких рахує СБУ.

Загальна “українська” цифра полонених і зниклих безвісти (їх понад 400) зменшується, коли надходять підтверджені дані про смерть бійця, який вважався заручником. І збільшується – коли в неволю до “сепарів” потрапляють нові українські військові.

В СБУ на запит повідомили, що з початку 2016 року – тобто в період, коли інтенсивність бойових дій на Донбасі суттєво знизилася порівняно з першими 1,5 роками війни – в заручники незаконних збройних формувань потрапили 42 особи.

Найбільше полонених було улітку 2014-го та зимою 2014-2015 – Іловайський котел, Донецький аеропорт, Дебальцеве. Тоді через підвали й тюрми “ДНР/ЛНР” пройшло близько тисячі українських військових, серед яких – мобілізовані, добровольці, багато офіцерів.

На перші місяці війни припадає найбільша кількість страт і тортур полонених.

Факти розстрілів заручників не приховує тодішній ватажок російських терористів Ігор Гіркін-Стрєлков.

Живим уособленням фізичних катувань у полоні став 19-річний боєць “Айдару” галичанин Василь Пелиш: бойовики “ЛНР” відрубали йому праву руку, на якій було патріотичне татуювання з написом “Слава Україні”.

Повернувшись у рідний Старий Самбір наприкінці вересня 2014-го, Пелиш жалкував, що тоді, на дорозі між Новосвітлівкою та Хрящуватим, коли танк влучив у їхній УАЗик і четверо побратимів загинули, він, важко поранений, не мав гранати, аби підірвати себе й уникнути полону.

 

В АТО – як на війні: чи може заручник терористів вважатися військовополоненим?

В офіційній документації силові відомства не випадково вживають термін “заручники”. Адже де-юре бойові дії на Сході вважаються “антитерористичною операцією”. Конвенції й міжнародні домовленості бойовиків-терористів не покривають, тож і захоплюють вони не військовополонених, а заручників.

“Відповідно до міжнародного гуманітарного права, полоненим може вважатися військовослужбовець однієї з держав, які ведуть між собою війну. На сьогодні Російська Федерація заперечує участь своїх терористичних військ у війні проти України, тому й полонених у нас “немає”, – пояснив в коментарі начальник управління психологічного забезпечення Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, полковник Сергій Грилюк.

Водночас він наголосив, що будь-яке захоплення в заручники військовослужбовця або цивільної особи незаконними збройними формуваннями суперечить міжнародному гуманітарному праву та переслідується за законом.

 

 

 

У нас – тавро, в них – нагорода

 

За словами фахівців, ставлення до полону у Збройних силах поступово змінюється з “радянської” на “західну” модель. Відмінність між ними в тому, що в “цивілізованому” суспільстві (і, відповідно, армії) найбільшою цінністю є людське життя. А отже, головна мета військовослужбовця – будь-що зберегти себе живим, навіть якщо для цього доведеться здатися ворогу.

Прийти до такого усвідомлення після років установки на те, що полон – це зрада, ганьба, тавро на все життя, яка вкорінювалася в свідомість радянської людини, нелегко.

Тема полону в українській армії досі табуйована, її намагаються максимально уникати. По-перше, полон – це страшно, а людині завжди не хочеться говорити про те, чого вона боїться. Це один з елементів психіки. Плюс, звичайно, спрацьовують залишки радянської ментальності, коли полон вважався зрадою, і “справжній герой” мав себе підірвати, аби лиш не потрапити в руки ворога. Адже коли людина не цінувалася, для всіх було легше, щоб в екстремальній ситуації вона наклала на себе руки – “нєт чєловєка, нєт проблеми” (а потрапляння бійця в полон тягнуло за собою купу клопотів для його командування.

Один зі способів допомогти військовому змінити ставлення до полону як “зради” – донести до нього, що там він може дізнатися якусь корисну інформацію й потім передати її своєму командуванню.

Важливо, щоб хибна установка на героїзацію безглуздої самопожертви змінилася не тільки у війську, а й у суспільстві загалом. Той, хто зберіг себе – для армії, для сім’ї, для держави – заслуговує на шану, а не зневагу. Недарма в багатьох країнах є державні нагороди за виживання в полоні.

Роздвоєння особистості в полоні – порятунок

Зберегти себе в ситуації постійного приниження, фізичних та – особливо – психологічних знущань насправді дуже непросто. Стануть наслідки полону фатальними для особистості чи ні, залежить передусім від того, чи зуміє заручник обрати правильну тактику виживання.

Людину беруть у полон з певною метою: отримання інформації, можливий обмін (як заручника) або якісь комерційні цілі (“продати”, використати як робочу силу тощо). І для того, щоб прийняти ту роль, яку йому штучно насаджують, заручнику завжди доводиться піти супроти своєї особистості: забути про те, що в нього є гордість, честь, своя позиція, людська гідність, пояснюють фахівці.

Коли ти потрапляєш у полон, то всі ці фактори, які роблять з тебе людину, цілеспрямовано ламають. Ідеальний варіант виживання в полоні – зберегти свою особистість, загнавши її глибоко-глибоко, ставши назовні “овочем”. Головна мета якого – вижити. Це той випадок, коли роздвоєння особистості стає рятівним.

Коли “зрада” – брехня

Як зізнаються колишні заручники бойовиків, у полоні найважче перенести навіть не біль, а психологічні тортури. Адже біль буває гостріший або притуплюється, болить, коли б’ють, але потім відходиш. Натомість цілеспрямований тиск на психіку, на складену в голові систему установок і соціальних ролей, “сидить” у мозку безперервно.

Методи психологічного пресингу бувають різними. Один із традиційних – внести розбрат поміж заручників, посварити їх між собою.

У кожній групі полонених, як правило, є той, кого вважають зрадником. І зазвичай це суб’єктивна оцінка тих, хто з ним перебував. З нашого досвіду, це один із методів психологічного тиску – для того, щоб розділити групу, утримувачі постійно хвалять когось одного за те, що він нібито з ними співпрацює. Навмисне дають йому додаткову пайку, сигарети тощо. Хоча реальних доказів співпраці, як правило, не знаходиться.

Найперше, звісно, намагатимуться дискредитувати командира. Доводилося чути від колишніх полонених про те, як їхні офіцери “підозріло поводилися в полоні”. А після детальних розпитувань з’ясовувалося, що таке враження у наших співрозмовників склалося переважно зі слів бойовиків, які одразу ізолювали командира від його групи й постійно “доводили до відома” його підлеглих, що той їх “злив, здав, пішов на співпрацю”.

Хоча, звісно, це не означає, що не трапиться справжній зрадник. Одним із реально підозрюваних у цьому сенсі є звільнений із полону в липні 2016 року полковник Іван Без’язиков, який був зустрінутий у Києві з почестями, але згодом, за висновками СБУ, виявився завербованим російськими спецслужбами.

Найбільш вразливі до полону – мобілізовані і добровольці

Психологи відзначають: професійні військові переносять полон значно легше, ніж цивільні або мобілізовані, адже в них “запрограмовано” готовність до виживання в тому числі й в умовах ізоляції.

“Виникла така ситуація (потрапляння в полон), вона закінчилася, війна триває далі, я далі продовжую службу. І не треба на цьому акцентувати”, – так в інтерв’ю прокоментував ажіотаж навколо нього після звільнення з полону відомий “кіборг” Олег Кузьміних.

“Мене друзі, знайомі часто тоді питали, як я почуваюся. І я ніяк не міг зрозуміти цього питання, чому в мене мали бути якісь проблеми? Я коли після полону повернувся в Житомир, то відразу пішов на службу. От якби мені на Донбасі відірвало ногу, то не пішов би. А так – чому ні? Я професійний військовий”, – наголосив підполковник.

Найскладніше в такій ситуації мобілізованим із запасу, які потрапили на війну не готовими до таких випробувань.

Проте у добровольців, які, здавалися б, ішли воювати цілеспрямовано, проблеми виникають не менші.

Звичайного добровольця ніхто не вчив ні вбивати, ні виживати в полоні. За результатами низки досліджень, які проводили спільно українські й балтійські фахівці, 60% особового складу добровольчих батальйонів можна віднести до психогенних втрат. А це – незворотні порушення в психіці.

Такі цифри пояснюються тим, що більшість добровольців ішли не так воювати, як “швиденько побити сепарів” або “померти за Україну”. Необхідність вести довгу позиційну війну, переживати бойові невдачі, стикатися із загибеллю цивільного населення чи терпіти приниження полоном для них оберталася шоком, що часто призводив навіть до самогубств.

Тюремне “щеплення” перед полоном

Звісно, є з цього правила й винятки. Серед добровольців чимало тих, хто в цій іпостасі вже брав участь у бойових діях в інших країнах, проходив практики бойових мистецтв тощо. Або, як екс-боєць батальйону “Донбас” Валерій Маринець із позивним “Хромой”, пройшов через українську пенітенціарну систему.

Саме більш ніж дворічний досвід відсидки в СІЗО допоміг перенести полон не лише Валерію, а і його побратимам, з якими Маринець потрапив у заручники до загону Мотороли під Іловайськом 30 серпня 2014 року.

За обвинуваченням у злочині, якого він насправді не скоював, Маринця повністю виправдали ще у 2012 році. А неприємна сторінка біографії виявилася корисною, і своїми цінними в цій ситуації знаннями чоловік охоче ділився з бойовими товаришами по нещастю.

За словами київського будівельника, “на підвалі” він був щирим. Коли треба – “вмикав дурачка”. Коли можна було на допиті дістати цигарки і чай – користувався такою нагодою. Коли працював на примусових роботах під наглядом бойовиків (прибирав сміття, копав городи, щось будував) – визначав більш людяних “сепарів” і просив мобілку, аби подзвонити додому.

Телефонувати Маринець міг із власної сім-картки, бо старий телефон перед потраплянням у полон в Іловайську викинув, а “сімку” – заховав у пояс штанів.

“Мене досвідчені зеки навчили, як поводитися, щоб легше пережити ув’язнення. Головне – обов’язково знайти собі якесь заняття, що допоможе відволіктися від думок про обмеження свободи“, – розповів Маринець в інтерв’ю.

“У СІЗО я обкладався книжками з юриспруденції й займався самоосвітою, писав апеляції для себе та інших ув’язнених. Бібліотека рятувала і в полоні – в Донецькому СБУ, куди нас спершу помістили, сепари повикидали книги. І дозволили нам їх взяти. Ще там були журнали, порожні зошити, ручки. І от хтось із хлопців читав, хтось малював. Ліпили шахи, шашки, розкреслювали дошку і грали. Або переписували з журналів кулінарні рецепти. Ми ж голодні, а тут переписуємо й уявляємо собі, як зготуємо такі страви після звільнення…” – Хромой, ветеран-веселун, згадує, що привіз із полону до Києва “дві торби книжок”, серед яких зокрема товстий том “Голодомор-33”.

Катування голодом – ще один метод бойовиків. Кажуть, ламає навіть дуже сильних духом чоловіків. Хоча й інших випробувань вистачало: і били, і на розстріл полонених виводили, й таки стріляли – гумовими кулями, якими Маринцю порвало пальці на руках.

Зрозуміло, що самостійно впоратися з наслідками такого випробування для психіки здатен далеко не кожен (а об’єктивно – абсолютна меншість). Так само не кожен спроможний визнати, що потребує допомоги спеціаліста.

“Не хочу когось образити, але психологи найчастіше потрібні у двох випадках: насильно мобілізованим у військо, які себе ніяк не бачили на війні, і хлопцям, що стали інвалідами після поранення та не знають, як жити далі, забезпечити сім’ю”, – вважає Олег Кузьміних.

Проте фахівці переконані: це хибне уявлення. Такий досвід не можна тримати в собі – обов’язково треба “виговоритися”, ділитися пережитим. І психологічна реабілітація після полону потрібна навіть найбільш досвідченим військовим.

Зокрема й через те, про що говорилося вище: поки ставлення суспільства до полону як “ганьби” ще не змінилося, більшість колишніх заручників щонайменше в глибині душі відчуває провину, сором, боїться зневаги оточуючих та їх осуду.

“Кожен, хто перебував у заручниках, потребує окремого супроводу та уваги, адже такий досвід серйозно впливає на психологічний стан. Незалежно від терміну, протягом якого їх утримували, на них здійснювався потужний фізичний, психологічний і моральний тиск”, – наголошує Сергій Грилюк.

“Було б добре, якби після звільнення всім пропонували якусь програму реабілітації”

Допомогти колишнім заручникам повноцінно повернутися до мирного життя могла б обов’язкова програма психологічної реабілітації. Як зізнався Валерій Маринець, після повернення з полону він відчував у такій реабілітації велику потребу. Але пройти її офіційні структури йому не пропонували.

“У госпіталі МВС, де я лікувався після звільнення, зі мною лежав полковник міліції. Він пожалівся лікарю, що я вночі кричу, командую: “міни! лягай!..” І лікарка мене відправила до психіатра. Той мені виписав уколи й таблетки. Але від таблеток я просто падав і засинав, а уколи сама лікар порадила не колоти, бо вони з наркотичною речовиною. А психотерапії не було”, – розповів Хромой.

Згодом Валерій сам намагався знайти фахівця, який би йому надав йому кваліфіковану психологічну допомогу, але також невдало. Що ж казати про тих екс-заручників, які навіть необхідності такої не усвідомлюють?

“Було б добре, якби після звільнення з полону всім пропонували якусь програму реабілітації, щоб психолог сам до нас приходив, а не ми його шукали”, – вважає Маринець.

“На сьогодні як у державі, так і у Збройних силах окремої програми з надання допомоги військовослужбовцям, які були в заручниках, ми не використовуємо. Тим, хто продовжує службу в ЗСУ, системно надається медична та психологічна допомога, після визволення вони в обов’язковому порядку проходять поглиблене медичне обстеження, здійснюється психологічний супровід. А от надання психологічної допомоги військовослужбовцям, які звільнилися з лав ЗС, залишається проблемним”, – визнає керівник профільного управління ЗС Сергій Грилюк.

“По-перше, в них немає довіри до людей, є острах, що їх будуть засуджувати, насміхатися, вважати слабкими. Після повернення до мирного життя вони прагнуть приховувати свою біду, уникають розмов про перенесене, довіряють лише перевіреним та дуже близьким людям. Тому найкраще на сьогодні працює програма “рівний-рівному”, принаймні на початку, поки боєць іще не наважується довіритися незнайомцю – психологу”, – каже полковник.

Тим паче, що в Україні взагалі катастрофічно бракує психологів, які вміють працювати з колишніми заручниками. Хоча робота в цьому напрямку ведеться, запевняє представник Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ.

Що стосується колишніх полонених, які не мають відношення до ЗСУ, то в цьому випадку ситуація взагалі сумна. Опікуватися ними нікому, до того ж переважна частина цивільних екс-заручників мешкають у сільській місцевості, де психологів негусто.

Втім, як запевнив Сергій Грилюк, зараз питання адресної допомоги таким людям розглядається на рівні адміністрації президента.

Ті, хто чекає вдома

Психологічного супроводу потребують не лише колишні заручники. Не менш важливою потреба в консультації фахівця є для їхніх родин, яким украй важко витримувати спершу напругу очікування своїх близьких із полону, а потім – життя з людиною, психіка якої травмована таким досвідом.

Переживання й дії родичів полонених – окрема важлива частина проблеми. На початку війни, у 2014-2015 роках, вони й самі нерідко ставали заручниками, поїхавши на непідконтрольні території в надії визволити своїх рідних. Траплялося, що бойовики навмисне заманювали їх обіцянками відпустити полоненого за невеликий викуп, хоча насправді мали на меті за рахунок схвильованих дружин чи батьків збільшити кількість заручників, яких потім можна обміняти на “своїх”.

Багато хто ставав жертвою шахрайства, повіривши невідомим людям, які по телефону представлялися “тією стороною” і пропонували викупити заручника. Після того, як сім’я перераховувала гроші на вказану банківську картку, всі контакти з “продавцями” припинялися. Таких “пропозицій” знову побільшало після публікації “списків Савченко”.

Хоча родини на шахрайство тепер ведуться рідко – навчені.

Фахівці, які займаються цим питанням, радять:

якщо ви дізналися, що ваш близький потрапив у полон – не вживайте жодних заходів самостійно.

Треба діяти злагоджено й узгоджено з тими, хто займається цією темою професійно: є так званий “обмінний фонд”, плани, списки верифікації, домовленості щодо обміну.

Коли родини намагаються “вирішити питання” самі, це в кращому випадку завершується безрезультатно.

“Коли військового беруть в заручники, важливо, щоб сім’я отримала достовірну інформацію про те, що сталося, від офіційних представників військової частини і в подальшому користувалися тільки офіційними, надійними джерелами інформації. Головне – людина жива. І треба сподіватися, що ми спільно прикладемо зусиль для її найшвидшого звільнення. Найважливіше для таких сімей – завжди мати надію і терпіння”, – коментує Сергій Грилюк.

Скепсис, яким родичі деяких полонених реагують на такі поради після років очікування, неможливо передати в текстовому вимірі.

“Так, учасники обмінних процесів розповідають нам, що “працюють, роблять усе можливе”. Але на сьогодні минуло вже 842 дні (станом на 7 червня 2017 – ред.), як Сергій у полоні, і ситуація не змінилася. Ми зустрічалися з багатьма людьми, минулого року бачилися з Петром Порошенком, але результату досі немає”, – з гіркотою розповідає Катерина Глондар – дружина спецназівця з Кропивницького. Востаннє вона бачила свого чоловіка 4 лютого 2015 року, коли він поїхав у зону АТО.

Бойовики захопили старшину 3-го Окремого полку спеціального призначення ЗСУ Сергія Глондаря, коли він супроводжував колону українських військових на виході з дебальцевського котла.

“Коли чоловік потрапив у полон, нам ніхто про це не повідомив. Він пропав, ми обдзвонювали побратимів, але ніхто не казав, що сталося. А наступного дня його мамі подзвонили невідомі, назвалися “козаками війська донського” і сказали, що її син – у полоні. Ми звернулися в СБУ, нам сказали що вони не мають достовірної інформації”, – згадує жінка.

Проте вже майже рік як його перевели в Макіївку, в колонію суворого режиму, і відтоді телефонного зв’язку з чоловіком немає.

Основні правила поведінки в полоні

1 Щоб вижити, ви маєте визнати і зрозуміти, що перебуваєте повністю у владі того, хто вас утримує. У вас немає ніяких прав, ви не можете нічого зробити, ваша задача – зберегти себе.

2 В жодному разі не провокуйте утримувачів на агресію. Не чиніть опору, не дивіться їм прямо в очі, не вступайте в дискусію, говоріть спокійним голосом, без ворожого тону.

Відповідайте тільки на ті запитання, які вам ставлять. Виконуйте всі розпорядження терористів після того, як вас захопили.

3 Ви маєте повне право говорити правду про все, що знаєте, задля збереження свого життя.

Єдине, що правду варто видавати не в перші години (доки підрозділ оперативно змінить дислокацію, паролі, шифри та ін.). І правду слід видавати “дозовано”, щоб залишатися цікавим твоїм утримувачам.

Видавши всю інформацію одразу, є небезпека стати більше не цікавим, а отже, не цінним для того, хто утримує.

4 Якщо вас утримують в полоні – значить, ви цінний матеріал, який будуть для чогось використовувати. Із цим потрібно змиритися й дбати передусім про те, щоб зберегти своє життя.

Дають їсти – їжте, дають пити – пийте, є можливість відпочити – відпочивайте.

5 Заховайте свою особистість максимально глибоко. Чим більше вона “висунута на поверхню” – тим легше її зламати.

6 Старайтеся використати кожну можливість, щоб відволіктися, зняти стрес: виконуйте фізичні вправи, якщо є така можливість – малюйте або читайте, пишіть вірші тощо.

7 Запам’ятовуйте все, що почули в полоні: імена, прізвиська, позивні, прикмети, голоси, особливості поведінки утримувачів, про що вони між собою говорять.

Після звільнення ця інформація допоможе їх ідентифікувати і притягнути до відповідальності.

8 Не перегравайте в тому, щоб сподобатись терористам.

Не піддавайтеся на провокації і з підозрою ставтеся до того, що вони вам розповідають. Варто розуміти, що буде багато провокацій, щоб змусити вас прийняти їхню позицію.

Водночас за певних умов корисно викликати у ворога більш приязне ставлення: того, кого знають ближче, скривдити важче.

Поради родичам полонених

1 Від того моменту, коли у вас з’явилася підозра, що рідна людина могла потрапити в полон, намагайтеся максимально збирати інформацію.

Фіксувати всі телефонні дзвінки, всі появи у вашому житті нових осіб, незнайомих людей.

2 У жодному разі не вступайте ні в які переговори чи домовленості з бойовиками або будь-ким, хто запевнятиме вас, що утримає вашого близького в заручниках.

Бо й рідних не визволите, й самі можете в полон потрапити.

3 Не дозволяйте “забути” про себе державним інстанціям, які займаються звільненням полонених – пишіть, дзвоніть, “набридайте”.

 

Матеріал підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Ольга Гордійчук

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело: http://novynarnia.com/

Cтатті

Братерство “блакитних беретів” розстріляли російські зайди на Донбасі – Президент

Опубліковано

на

Легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту, біля Іловайська та Дебальцевого.

Про це заявив Президент України Петро Порошенко,  Верховний головнокомандувач Збройних Сил України під час урочистої церемонії у Києві з нагоди перейменування Високомобільних десантних військ у Десантно-штурмові війська Збройних сил України та встановлення Дня Десантно-штурмових військ ЗСУ.

“Ворог досконало володіє прийомами психологічного впливу, вправно експлуатує стереотипи, спекулює на спогадах про минуле та пов’язаних з тим емоціях.  Та хіба хтось з нас ще не розуміє, що легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту,  біля Іловайська та Дебальцевого?”, – заявив він.

Порошенко повідомив, що 469 українських десантників не повернулися з бойових завдань, загинувши в запеклих боях з російськими найманцями. “Щоби відповіли на це питання 469 вбитих українських десантників, якби могли тільки воскреснути?”, – сказав він.

Як повідомлялося, у рамках урочистостей з нагоди Дня десантника на Михайлівській площі у Києві відбулась церемонія заміни беретів десантників з блакитних на темно-бордові. “Це – колір крові, вашої крові, пролитої в боях за Україну”, – заявив Президент, звертаючись до українських десантників. Бордові берети для ідентифікації своїх десантників використовують 59 країн світу, 19 з яких – члени НАТО, додав він.

Президент та Верховний Головнокомандувач також прийняв рішення змінити назву Високомобільних десантних військ, відійшовши від радянсько-російської абревіатури ВДВ. “Російські «ВДВ» від літа 2014 року беруть безпосередню участь в окупації українського Донбасу, і кримські “зелені чоловічки” – то теж вони”, – сказав Порошенко.

Відтак, запроваджено нову назву – Десантно-штурмові війська Збройних сил України.

Також започатковано новий День десантника – 21  листопада, в день, коли відзначається  християнське свято Собор Архістратига Михаїла, який вважається покровителем десантників.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

21 листопада 1920 року Україна перестала існувати як держава

Опубліковано

на

21 листопада 1920 року, після отримання дозволу від польської сторони 12 тис вояків Армії УНР разом зі штабом Головного Отамана Петлюри та урядом республіки перейшли на західний берег ріки Збруч. Ця подія поставили крапку в існуванні УНР як держави на території України.
 Результат пошуку зображень за запитом "21 листопада 1920 року Україна"
Керівники Директорії та армії УНР (сидять – члени Директорії Федір Швець, Симон Петлюра і Андрій Макаренко). Камянець-Подільський, липень 1919 року
Після укладення Варшавського договору між УНР та Польщею, важливою складовою якого стала військова конвенція, почався наступ польсько-українських військ на контрольовані більшовиками території України. Спочатку він був успішним: 7 травня 1920 року об’єднане польсько-українське військо увійшло до Києва, але загалом наступ сподівань не виправдав. Вже 12 червня Київ знову зайняла Червона армія, яка після цього продовжила свій наступ на захід. До середини серпня червоні, захопивши більшу частину Східної Галичини та створивши там Галицьку СРР, опинилися під Варшавою, на чому їх наступ і захлинувся.
З кінця серпня польсько-українське військо почало контрнаступ, в ході якого важливу роль відіграли і вояки УНР. Це породило сподівання на участь офіційної делегації УНР в польсько-радянських переговорах, перший раунд яких розпочався ще 17 серпня в Мінську в розпал битви під Варшавою. На початку вересня уряд УНР звернувся із відповідним меморандумом до польської сторони.
У цей час Польща опинилася у складній ситуації, адже країни Антанти, які їй допомагали, східним кордоном Польщі бачили лінію Керзона, а головний ворог – СРСР – заявляв про готовність йти на великі територіальні поступки. Причому в обох цих пропозиціях було спільне те, що у них не було місця як для суб’єкту перемовин для УНР, з якою у Польщі був укладений чинний тоді Варшавський договір. Незважаючи на таке роздоріжжя, польський уряд 10 вересня все-таки передав пропозицію уряду УНР до Москви, де її цілком очікувано відхилили на підставі того, що, мовляв, незалежна Україна – це УСРР, яка в союзі з РСФРР бере участь у переговорах з Польщею. Оскільки більшовики заявляли про свою згоду на те, щоб лінія кордону проходила значно східніше лінії Керзона і зовсім не претендували на Східну Галичину, то поляки принципово погодилися на їхню пропозицію.
З 21 вересня, після того, як Червона армія остаточно покинула Східну Галичину, радянсько-польські перемовини продовжилися у Ризі. Тоді ще тривав наступ полько-українських військ, щоправда вже зі змінним успіхом. Станом на 18 жовтня, коли почало діяти військове перемир’я між Червоною армією та польськими військами, армія УНР закріпилася на 150-кілометровій лінію фронту с. Ярута над Дністром – р. Мурафа – Бар – Вовковинці – с. Літинка.
21 жовтня Головне командування військ польських відповідно до умов укладеного 12 жовтня у Ризі перемир’я з радянською стороною, оголосило про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Державні установи УНР та Головна Команда військ УНР розташувалися в Ка’мянець-Подільському. З огляду на попередні бойові дії, українській стороні здавалося, що час для наступу на червоних доволі сприятливий. Однак Польща, у відповідності зі щойно підписаним Договором з радянською стороною, формально не мала права брати у ньому участь – 8 листопада вона відкликала останні свої загони із районів дислокації військ УНР, чим знімала із себе будь-яку відповідальність за її дії.
Того ж дня Симон Петлюра звернувся із листом до Юзефа Пілсудського, у якому Ризьке перемир’я називалося “витвором дипломатичної мудрості” і стверджувалося, що українці мають тепер самостійно “провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитися на схід”. Тобто провина за таку важку ситуацію покладалася не стільки на Польщу, яка вийшла з Варшавського договору, скільки на країни Антанти. Окрім певної логічності, такі твердження були викликані ще й практичними потребами – у листі Петлюра просив або про надання боєприпасів, або про неперешкоджання у їхньому транспортуванні з Німеччини.

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року
У ніч перед 8 листопада 1920 року у Кам’янці-Подільському відбулася державна наради за участі Петлюри, членів уряду УНР та командного складу армії. Її результатом став універсал, у якому уряд закликав українців до “останнього бою”, який, як тоді здавалося, мав шанси на успіх. Наступ був запланований на 11 листопада, однак частини Червоної армії почали наступ першими – 10 листопада. Певний час в українців ще була надія переламати ситуацію і перейти в наступ, однак вже 12 листопада стало зрозуміло, що зробити цього не вдасться.
14 листопада урядові структури УНР залишили Кам’янець-Подільський, зібравшись 19 листопада в останньому своєму притулку на території Наддніпрянської України – у Волочиську. Саме там завершилися переговори з польською стороною про перехід залишків армії УНР на територію Польщі. Поляки, які були в боргу перед тепер вже колишнім союзником за Варшавським договором, гарантували ставлення до вояків УНР як до інтернованих і обіцяли зберегти її частини у таборах у Польщі.
Вночі 21 листопада 1920 року від польської сторони було отримано дозвіл на перехід кордону. Того ж дня на західний берег ріки Збруч перейшло близько 12 тисяч вояків та військове і політичне керівництво УНР, якому такий крок бачився лише перепочинком у війні: у листі від 23 листопада Петлюра наказував своїм підлеглим не розпускати жодної військової частини. Симону Петлюрі та його урядовцям, які з 25 листопада перебували у Тарнові, здавалося, що їхня боротьба за незалежну Україну ще не завершена.
Однак доля розпорядилася інакше – 21 листопада 1920 року стало останнім днем існування УНР як державного утворення на території України. На цей момент Симон Петлюра був єдиним діючим членом Директорії. Після його вбивства в 1925 році влада в УНР перейшла до голови тодішнього уряду УНР в еміграції Андрія Лівицького.
*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://www.jnsm.com.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

На часі — уніфікація кольористики військової форми

Опубліковано

на

Нещодавно в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України відбулась робоча нарада з представниками виробників і постачальників предметів речового майна для потреб Збройних Сил України. Про що йшлося під час зустрічі розробників речового майна, тиловиків і підприємців, ми попросили докладніше розповісти начальника управління розвитку речового майна — заступника начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ підполковника Євгенія Єлькіна

— Насамперед ми обговорили питання щодо внесення змін до нормативної (технічної) документації на предмети речового майна, також поінформували виробників і постачальників про обсяги закупівлі предметів речового майна й тканин 2018 року та про заходи, які вживають із боку Міністерства оборони України щодо впорядкування системи контролю над якістю предметів речового майна.

— А про які зміни в технічній документації йшлося? Чому виникла потреба щось змінювати, адже на технічних умовах, передбачених для виробництва предметів речового забезпечення, ще не просохло чорнило?

— Ми змушені були порушити питання стосовно визначення в технічних документах єдиного кольору для форми одягу та амуніції, якими забезпечують наших військовослужбовців. На сьогодні ситуація така, що ремінь розвантажувальний ми отримуємо зеленим, рюкзак зеленіший, а сумку транспортну індивідуальну — світло- зелену. Таке відбувається через те, що коли в технічних умовах визначено: для пошиття певного предмета має бути використано синтетичну тканину, наприклад, кордуру такого-то кольору, то саме її виробники одягу й закуповують для свого виробництва. Але, як доводить практика, у різних виробників тканина одного кольору має різні відтінки. Тому й отримуємо: ремінь розвантажувальний — зеленого кольору, а підсумки для магазинів, гранатні підсумки — іншого відтінку. Те саме з натільною білизною. Тендер на футболки виграв один постачальник, а на труси — інший. Тканину одного й того ж кольору вони купували в різних виробників. Як наслідок маємо: одні вироби зі світло-зеленої тканини, інші — з темнішої. Тому виникла потреба визначитися з єдиним кольором, погодити його з Тилом Збройних Сил, який, по суті, є замовником, аби наступного року ми почали одержувати речове майно одного, уніфікованого кольору.

— 2014 року нам би такі «проблеми». На слух сприймається як примха…

— Насправді мова не про забаганки військових, а про елементарну естетику, порядок і військову дисципліну. Не є нормою те, коли в одному строю вишикувалися бійці, а в очах рябіє від кольорової мозаїки їхнього одягу.

— Зрозуміло. І коли ми позбавимося від кольорового розмаїття?

— За підсумками наради, перші торги щодо закупівлі предметів речового майна в уніфікованому кольорі відбудуться на початку наступного року, тож отримувати його у військах почнуть у другій половині 2018-го. Для цього найближчим часом буде затверджено кольори, за якими здійснюватиметься закупівля предметів речового майна 2018 року.

— А що кажуть виробники тканин? Наскільки можливо з технічного погляду, щоб на різних підприємствах було «влучання» в один і той самий колір? Якщо неможливо, то вважайте, що не уникнути звинувачень у лобіюванні інтересів певного виробника тканин.

— Так, ці питання на нараді підіймали. І ми чітко заявили, що лобіювання будь-чиїх інтересів є неприпустимим. Швейні підприємства можуть закуповувати тканину в будь-якого виробника, вітчизняного або закордонного. Головна умова — її відповідність визначеним технічним умовам і кольору. З технічного боку це цілком можливо. Водночас певні відхилення, зрозуміло, будуть, але вони мають відповідати нинішнім стандартам. А що стосується механізму, який гарантував би уникнення будь-яких лобістських схем, то він простий і прозорий. В Україні є лабораторії, які здійснюють відповідні оптичні дослідження. Тому після того, як буде затверджено колір тканин, тобто після 10-го числа поточного місяця, Тил ЗСУ має подати в Департамент держзакупівель заявку, затверджену заступником міністра, стосовно обсягів замовлень на наступний рік. Таким чином виробники тканин знатимуть, яку кількість тканини у них придбають швейні підприємства. До того ж для запуску виробничого процесу їм потрібно від 30 до 45 днів. Тобто це той час, який потрібен для того, щоб придбати сировину, фарбу, налагодити устаткування, виготовити пряжу тощо. Отже, через місяць-півтора виробник отримає перші метри тканини. Спочатку перевірка її на відповідність потрібному кольору відбуватиметься на самому підприємстві за допомогою понтометра. Перевірили, трохи «не влучили» — додали фарби, відкоригували. «Влучили» — чудово, зразки тканини відправлять на дослідження в незалежні лабораторії, про які я вже згадував. Отримають там позитивний висновок, хай умикають верстати, виробляють продукцію, твердо знаючи, що її буде реалізовано.

— Тобто на початок лютого ви передбачаєте, що тканина потрібного кольору вже буде на складах підприємств-виробників і що зривів у постачаннях її на швейні підприємства не буде?

— Сподіваюся, що не буде. Принаймні зі свого боку ми робимо все необхідне, щоб цього не сталося, і такі робочі наради з виробниками проводимо саме задля гарантування планових постачань необхідного майна у війська — якісного й естетичного.

— Дякую за розповідь.

Бесіду вів Іван СТУПАК

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending