Зв'яжіться з нами

Cтатті

Як вижити в полоні та після нього…

Опубліковано

на

Україна відмовляється від радянського принципу “полонений – значить зрадник”. Однак погано працює з психологією звільнених заручників та родичів в’язнів ОРДЛО

Починаючи з 2014 року, в полоні бойовиків ОРДЛО побувало близько 1300 українських бійців – без урахування тих, кого вважають зниклими безвісти. Про це свідчать джерела в Міноборони.

Перевести цю статистику в офіційну непросто. Найбільш заплутаними є дані за 2014 рік, адже в той час обміни полоненими часто відбувалися на низовому, волонтерському та інших недержавних рівнях.

Офіційні коментарі щодо кількості українських громадян, яких сепаратисти незаконно утримують в ув’язненні зараз, надає лише Служба безпеки України.

За обліковими даними Центру координації пошуку при СБУ, станом на 2 червня 2017 року в заручниках залишаються 128 осіб, в тому числі: військовослужбовці [ЗСУ] – 61, особи, які проходять службу в Національній гвардії України – 4, співробітники МВС – 3.

754

У грудні українська сторона на переговорах у Мінську заявляла, що Києву відомо про місце перебування 58 заручників. Водночас представники ОРДЛО підтверджують утримання менш як половини українців із тих 128-ми, яких рахує СБУ.

Загальна “українська” цифра полонених і зниклих безвісти (їх понад 400) зменшується, коли надходять підтверджені дані про смерть бійця, який вважався заручником. І збільшується – коли в неволю до “сепарів” потрапляють нові українські військові.

В СБУ на запит повідомили, що з початку 2016 року – тобто в період, коли інтенсивність бойових дій на Донбасі суттєво знизилася порівняно з першими 1,5 роками війни – в заручники незаконних збройних формувань потрапили 42 особи.

Найбільше полонених було улітку 2014-го та зимою 2014-2015 – Іловайський котел, Донецький аеропорт, Дебальцеве. Тоді через підвали й тюрми “ДНР/ЛНР” пройшло близько тисячі українських військових, серед яких – мобілізовані, добровольці, багато офіцерів.

На перші місяці війни припадає найбільша кількість страт і тортур полонених.

Факти розстрілів заручників не приховує тодішній ватажок російських терористів Ігор Гіркін-Стрєлков.

Живим уособленням фізичних катувань у полоні став 19-річний боєць “Айдару” галичанин Василь Пелиш: бойовики “ЛНР” відрубали йому праву руку, на якій було патріотичне татуювання з написом “Слава Україні”.

Повернувшись у рідний Старий Самбір наприкінці вересня 2014-го, Пелиш жалкував, що тоді, на дорозі між Новосвітлівкою та Хрящуватим, коли танк влучив у їхній УАЗик і четверо побратимів загинули, він, важко поранений, не мав гранати, аби підірвати себе й уникнути полону.

 

В АТО – як на війні: чи може заручник терористів вважатися військовополоненим?

В офіційній документації силові відомства не випадково вживають термін “заручники”. Адже де-юре бойові дії на Сході вважаються “антитерористичною операцією”. Конвенції й міжнародні домовленості бойовиків-терористів не покривають, тож і захоплюють вони не військовополонених, а заручників.

“Відповідно до міжнародного гуманітарного права, полоненим може вважатися військовослужбовець однієї з держав, які ведуть між собою війну. На сьогодні Російська Федерація заперечує участь своїх терористичних військ у війні проти України, тому й полонених у нас “немає”, – пояснив в коментарі начальник управління психологічного забезпечення Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, полковник Сергій Грилюк.

Водночас він наголосив, що будь-яке захоплення в заручники військовослужбовця або цивільної особи незаконними збройними формуваннями суперечить міжнародному гуманітарному праву та переслідується за законом.

 

 

 

У нас – тавро, в них – нагорода

 

За словами фахівців, ставлення до полону у Збройних силах поступово змінюється з “радянської” на “західну” модель. Відмінність між ними в тому, що в “цивілізованому” суспільстві (і, відповідно, армії) найбільшою цінністю є людське життя. А отже, головна мета військовослужбовця – будь-що зберегти себе живим, навіть якщо для цього доведеться здатися ворогу.

Прийти до такого усвідомлення після років установки на те, що полон – це зрада, ганьба, тавро на все життя, яка вкорінювалася в свідомість радянської людини, нелегко.

Тема полону в українській армії досі табуйована, її намагаються максимально уникати. По-перше, полон – це страшно, а людині завжди не хочеться говорити про те, чого вона боїться. Це один з елементів психіки. Плюс, звичайно, спрацьовують залишки радянської ментальності, коли полон вважався зрадою, і “справжній герой” мав себе підірвати, аби лиш не потрапити в руки ворога. Адже коли людина не цінувалася, для всіх було легше, щоб в екстремальній ситуації вона наклала на себе руки – “нєт чєловєка, нєт проблеми” (а потрапляння бійця в полон тягнуло за собою купу клопотів для його командування.

Один зі способів допомогти військовому змінити ставлення до полону як “зради” – донести до нього, що там він може дізнатися якусь корисну інформацію й потім передати її своєму командуванню.

Важливо, щоб хибна установка на героїзацію безглуздої самопожертви змінилася не тільки у війську, а й у суспільстві загалом. Той, хто зберіг себе – для армії, для сім’ї, для держави – заслуговує на шану, а не зневагу. Недарма в багатьох країнах є державні нагороди за виживання в полоні.

Роздвоєння особистості в полоні – порятунок

Зберегти себе в ситуації постійного приниження, фізичних та – особливо – психологічних знущань насправді дуже непросто. Стануть наслідки полону фатальними для особистості чи ні, залежить передусім від того, чи зуміє заручник обрати правильну тактику виживання.

Людину беруть у полон з певною метою: отримання інформації, можливий обмін (як заручника) або якісь комерційні цілі (“продати”, використати як робочу силу тощо). І для того, щоб прийняти ту роль, яку йому штучно насаджують, заручнику завжди доводиться піти супроти своєї особистості: забути про те, що в нього є гордість, честь, своя позиція, людська гідність, пояснюють фахівці.

Коли ти потрапляєш у полон, то всі ці фактори, які роблять з тебе людину, цілеспрямовано ламають. Ідеальний варіант виживання в полоні – зберегти свою особистість, загнавши її глибоко-глибоко, ставши назовні “овочем”. Головна мета якого – вижити. Це той випадок, коли роздвоєння особистості стає рятівним.

Коли “зрада” – брехня

Як зізнаються колишні заручники бойовиків, у полоні найважче перенести навіть не біль, а психологічні тортури. Адже біль буває гостріший або притуплюється, болить, коли б’ють, але потім відходиш. Натомість цілеспрямований тиск на психіку, на складену в голові систему установок і соціальних ролей, “сидить” у мозку безперервно.

Методи психологічного пресингу бувають різними. Один із традиційних – внести розбрат поміж заручників, посварити їх між собою.

У кожній групі полонених, як правило, є той, кого вважають зрадником. І зазвичай це суб’єктивна оцінка тих, хто з ним перебував. З нашого досвіду, це один із методів психологічного тиску – для того, щоб розділити групу, утримувачі постійно хвалять когось одного за те, що він нібито з ними співпрацює. Навмисне дають йому додаткову пайку, сигарети тощо. Хоча реальних доказів співпраці, як правило, не знаходиться.

Найперше, звісно, намагатимуться дискредитувати командира. Доводилося чути від колишніх полонених про те, як їхні офіцери “підозріло поводилися в полоні”. А після детальних розпитувань з’ясовувалося, що таке враження у наших співрозмовників склалося переважно зі слів бойовиків, які одразу ізолювали командира від його групи й постійно “доводили до відома” його підлеглих, що той їх “злив, здав, пішов на співпрацю”.

Хоча, звісно, це не означає, що не трапиться справжній зрадник. Одним із реально підозрюваних у цьому сенсі є звільнений із полону в липні 2016 року полковник Іван Без’язиков, який був зустрінутий у Києві з почестями, але згодом, за висновками СБУ, виявився завербованим російськими спецслужбами.

Найбільш вразливі до полону – мобілізовані і добровольці

Психологи відзначають: професійні військові переносять полон значно легше, ніж цивільні або мобілізовані, адже в них “запрограмовано” готовність до виживання в тому числі й в умовах ізоляції.

“Виникла така ситуація (потрапляння в полон), вона закінчилася, війна триває далі, я далі продовжую службу. І не треба на цьому акцентувати”, – так в інтерв’ю прокоментував ажіотаж навколо нього після звільнення з полону відомий “кіборг” Олег Кузьміних.

“Мене друзі, знайомі часто тоді питали, як я почуваюся. І я ніяк не міг зрозуміти цього питання, чому в мене мали бути якісь проблеми? Я коли після полону повернувся в Житомир, то відразу пішов на службу. От якби мені на Донбасі відірвало ногу, то не пішов би. А так – чому ні? Я професійний військовий”, – наголосив підполковник.

Найскладніше в такій ситуації мобілізованим із запасу, які потрапили на війну не готовими до таких випробувань.

Проте у добровольців, які, здавалися б, ішли воювати цілеспрямовано, проблеми виникають не менші.

Звичайного добровольця ніхто не вчив ні вбивати, ні виживати в полоні. За результатами низки досліджень, які проводили спільно українські й балтійські фахівці, 60% особового складу добровольчих батальйонів можна віднести до психогенних втрат. А це – незворотні порушення в психіці.

Такі цифри пояснюються тим, що більшість добровольців ішли не так воювати, як “швиденько побити сепарів” або “померти за Україну”. Необхідність вести довгу позиційну війну, переживати бойові невдачі, стикатися із загибеллю цивільного населення чи терпіти приниження полоном для них оберталася шоком, що часто призводив навіть до самогубств.

Тюремне “щеплення” перед полоном

Звісно, є з цього правила й винятки. Серед добровольців чимало тих, хто в цій іпостасі вже брав участь у бойових діях в інших країнах, проходив практики бойових мистецтв тощо. Або, як екс-боєць батальйону “Донбас” Валерій Маринець із позивним “Хромой”, пройшов через українську пенітенціарну систему.

Саме більш ніж дворічний досвід відсидки в СІЗО допоміг перенести полон не лише Валерію, а і його побратимам, з якими Маринець потрапив у заручники до загону Мотороли під Іловайськом 30 серпня 2014 року.

За обвинуваченням у злочині, якого він насправді не скоював, Маринця повністю виправдали ще у 2012 році. А неприємна сторінка біографії виявилася корисною, і своїми цінними в цій ситуації знаннями чоловік охоче ділився з бойовими товаришами по нещастю.

За словами київського будівельника, “на підвалі” він був щирим. Коли треба – “вмикав дурачка”. Коли можна було на допиті дістати цигарки і чай – користувався такою нагодою. Коли працював на примусових роботах під наглядом бойовиків (прибирав сміття, копав городи, щось будував) – визначав більш людяних “сепарів” і просив мобілку, аби подзвонити додому.

Телефонувати Маринець міг із власної сім-картки, бо старий телефон перед потраплянням у полон в Іловайську викинув, а “сімку” – заховав у пояс штанів.

“Мене досвідчені зеки навчили, як поводитися, щоб легше пережити ув’язнення. Головне – обов’язково знайти собі якесь заняття, що допоможе відволіктися від думок про обмеження свободи“, – розповів Маринець в інтерв’ю.

“У СІЗО я обкладався книжками з юриспруденції й займався самоосвітою, писав апеляції для себе та інших ув’язнених. Бібліотека рятувала і в полоні – в Донецькому СБУ, куди нас спершу помістили, сепари повикидали книги. І дозволили нам їх взяти. Ще там були журнали, порожні зошити, ручки. І от хтось із хлопців читав, хтось малював. Ліпили шахи, шашки, розкреслювали дошку і грали. Або переписували з журналів кулінарні рецепти. Ми ж голодні, а тут переписуємо й уявляємо собі, як зготуємо такі страви після звільнення…” – Хромой, ветеран-веселун, згадує, що привіз із полону до Києва “дві торби книжок”, серед яких зокрема товстий том “Голодомор-33”.

Катування голодом – ще один метод бойовиків. Кажуть, ламає навіть дуже сильних духом чоловіків. Хоча й інших випробувань вистачало: і били, і на розстріл полонених виводили, й таки стріляли – гумовими кулями, якими Маринцю порвало пальці на руках.

Зрозуміло, що самостійно впоратися з наслідками такого випробування для психіки здатен далеко не кожен (а об’єктивно – абсолютна меншість). Так само не кожен спроможний визнати, що потребує допомоги спеціаліста.

“Не хочу когось образити, але психологи найчастіше потрібні у двох випадках: насильно мобілізованим у військо, які себе ніяк не бачили на війні, і хлопцям, що стали інвалідами після поранення та не знають, як жити далі, забезпечити сім’ю”, – вважає Олег Кузьміних.

Проте фахівці переконані: це хибне уявлення. Такий досвід не можна тримати в собі – обов’язково треба “виговоритися”, ділитися пережитим. І психологічна реабілітація після полону потрібна навіть найбільш досвідченим військовим.

Зокрема й через те, про що говорилося вище: поки ставлення суспільства до полону як “ганьби” ще не змінилося, більшість колишніх заручників щонайменше в глибині душі відчуває провину, сором, боїться зневаги оточуючих та їх осуду.

“Кожен, хто перебував у заручниках, потребує окремого супроводу та уваги, адже такий досвід серйозно впливає на психологічний стан. Незалежно від терміну, протягом якого їх утримували, на них здійснювався потужний фізичний, психологічний і моральний тиск”, – наголошує Сергій Грилюк.

“Було б добре, якби після звільнення всім пропонували якусь програму реабілітації”

Допомогти колишнім заручникам повноцінно повернутися до мирного життя могла б обов’язкова програма психологічної реабілітації. Як зізнався Валерій Маринець, після повернення з полону він відчував у такій реабілітації велику потребу. Але пройти її офіційні структури йому не пропонували.

“У госпіталі МВС, де я лікувався після звільнення, зі мною лежав полковник міліції. Він пожалівся лікарю, що я вночі кричу, командую: “міни! лягай!..” І лікарка мене відправила до психіатра. Той мені виписав уколи й таблетки. Але від таблеток я просто падав і засинав, а уколи сама лікар порадила не колоти, бо вони з наркотичною речовиною. А психотерапії не було”, – розповів Хромой.

Згодом Валерій сам намагався знайти фахівця, який би йому надав йому кваліфіковану психологічну допомогу, але також невдало. Що ж казати про тих екс-заручників, які навіть необхідності такої не усвідомлюють?

“Було б добре, якби після звільнення з полону всім пропонували якусь програму реабілітації, щоб психолог сам до нас приходив, а не ми його шукали”, – вважає Маринець.

“На сьогодні як у державі, так і у Збройних силах окремої програми з надання допомоги військовослужбовцям, які були в заручниках, ми не використовуємо. Тим, хто продовжує службу в ЗСУ, системно надається медична та психологічна допомога, після визволення вони в обов’язковому порядку проходять поглиблене медичне обстеження, здійснюється психологічний супровід. А от надання психологічної допомоги військовослужбовцям, які звільнилися з лав ЗС, залишається проблемним”, – визнає керівник профільного управління ЗС Сергій Грилюк.

“По-перше, в них немає довіри до людей, є острах, що їх будуть засуджувати, насміхатися, вважати слабкими. Після повернення до мирного життя вони прагнуть приховувати свою біду, уникають розмов про перенесене, довіряють лише перевіреним та дуже близьким людям. Тому найкраще на сьогодні працює програма “рівний-рівному”, принаймні на початку, поки боєць іще не наважується довіритися незнайомцю – психологу”, – каже полковник.

Тим паче, що в Україні взагалі катастрофічно бракує психологів, які вміють працювати з колишніми заручниками. Хоча робота в цьому напрямку ведеться, запевняє представник Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ.

Що стосується колишніх полонених, які не мають відношення до ЗСУ, то в цьому випадку ситуація взагалі сумна. Опікуватися ними нікому, до того ж переважна частина цивільних екс-заручників мешкають у сільській місцевості, де психологів негусто.

Втім, як запевнив Сергій Грилюк, зараз питання адресної допомоги таким людям розглядається на рівні адміністрації президента.

Ті, хто чекає вдома

Психологічного супроводу потребують не лише колишні заручники. Не менш важливою потреба в консультації фахівця є для їхніх родин, яким украй важко витримувати спершу напругу очікування своїх близьких із полону, а потім – життя з людиною, психіка якої травмована таким досвідом.

Переживання й дії родичів полонених – окрема важлива частина проблеми. На початку війни, у 2014-2015 роках, вони й самі нерідко ставали заручниками, поїхавши на непідконтрольні території в надії визволити своїх рідних. Траплялося, що бойовики навмисне заманювали їх обіцянками відпустити полоненого за невеликий викуп, хоча насправді мали на меті за рахунок схвильованих дружин чи батьків збільшити кількість заручників, яких потім можна обміняти на “своїх”.

Багато хто ставав жертвою шахрайства, повіривши невідомим людям, які по телефону представлялися “тією стороною” і пропонували викупити заручника. Після того, як сім’я перераховувала гроші на вказану банківську картку, всі контакти з “продавцями” припинялися. Таких “пропозицій” знову побільшало після публікації “списків Савченко”.

Хоча родини на шахрайство тепер ведуться рідко – навчені.

Фахівці, які займаються цим питанням, радять:

якщо ви дізналися, що ваш близький потрапив у полон – не вживайте жодних заходів самостійно.

Треба діяти злагоджено й узгоджено з тими, хто займається цією темою професійно: є так званий “обмінний фонд”, плани, списки верифікації, домовленості щодо обміну.

Коли родини намагаються “вирішити питання” самі, це в кращому випадку завершується безрезультатно.

“Коли військового беруть в заручники, важливо, щоб сім’я отримала достовірну інформацію про те, що сталося, від офіційних представників військової частини і в подальшому користувалися тільки офіційними, надійними джерелами інформації. Головне – людина жива. І треба сподіватися, що ми спільно прикладемо зусиль для її найшвидшого звільнення. Найважливіше для таких сімей – завжди мати надію і терпіння”, – коментує Сергій Грилюк.

Скепсис, яким родичі деяких полонених реагують на такі поради після років очікування, неможливо передати в текстовому вимірі.

“Так, учасники обмінних процесів розповідають нам, що “працюють, роблять усе можливе”. Але на сьогодні минуло вже 842 дні (станом на 7 червня 2017 – ред.), як Сергій у полоні, і ситуація не змінилася. Ми зустрічалися з багатьма людьми, минулого року бачилися з Петром Порошенком, але результату досі немає”, – з гіркотою розповідає Катерина Глондар – дружина спецназівця з Кропивницького. Востаннє вона бачила свого чоловіка 4 лютого 2015 року, коли він поїхав у зону АТО.

Бойовики захопили старшину 3-го Окремого полку спеціального призначення ЗСУ Сергія Глондаря, коли він супроводжував колону українських військових на виході з дебальцевського котла.

“Коли чоловік потрапив у полон, нам ніхто про це не повідомив. Він пропав, ми обдзвонювали побратимів, але ніхто не казав, що сталося. А наступного дня його мамі подзвонили невідомі, назвалися “козаками війська донського” і сказали, що її син – у полоні. Ми звернулися в СБУ, нам сказали що вони не мають достовірної інформації”, – згадує жінка.

Проте вже майже рік як його перевели в Макіївку, в колонію суворого режиму, і відтоді телефонного зв’язку з чоловіком немає.

Основні правила поведінки в полоні

1 Щоб вижити, ви маєте визнати і зрозуміти, що перебуваєте повністю у владі того, хто вас утримує. У вас немає ніяких прав, ви не можете нічого зробити, ваша задача – зберегти себе.

2 В жодному разі не провокуйте утримувачів на агресію. Не чиніть опору, не дивіться їм прямо в очі, не вступайте в дискусію, говоріть спокійним голосом, без ворожого тону.

Відповідайте тільки на ті запитання, які вам ставлять. Виконуйте всі розпорядження терористів після того, як вас захопили.

3 Ви маєте повне право говорити правду про все, що знаєте, задля збереження свого життя.

Єдине, що правду варто видавати не в перші години (доки підрозділ оперативно змінить дислокацію, паролі, шифри та ін.). І правду слід видавати “дозовано”, щоб залишатися цікавим твоїм утримувачам.

Видавши всю інформацію одразу, є небезпека стати більше не цікавим, а отже, не цінним для того, хто утримує.

4 Якщо вас утримують в полоні – значить, ви цінний матеріал, який будуть для чогось використовувати. Із цим потрібно змиритися й дбати передусім про те, щоб зберегти своє життя.

Дають їсти – їжте, дають пити – пийте, є можливість відпочити – відпочивайте.

5 Заховайте свою особистість максимально глибоко. Чим більше вона “висунута на поверхню” – тим легше її зламати.

6 Старайтеся використати кожну можливість, щоб відволіктися, зняти стрес: виконуйте фізичні вправи, якщо є така можливість – малюйте або читайте, пишіть вірші тощо.

7 Запам’ятовуйте все, що почули в полоні: імена, прізвиська, позивні, прикмети, голоси, особливості поведінки утримувачів, про що вони між собою говорять.

Після звільнення ця інформація допоможе їх ідентифікувати і притягнути до відповідальності.

8 Не перегравайте в тому, щоб сподобатись терористам.

Не піддавайтеся на провокації і з підозрою ставтеся до того, що вони вам розповідають. Варто розуміти, що буде багато провокацій, щоб змусити вас прийняти їхню позицію.

Водночас за певних умов корисно викликати у ворога більш приязне ставлення: того, кого знають ближче, скривдити важче.

Поради родичам полонених

1 Від того моменту, коли у вас з’явилася підозра, що рідна людина могла потрапити в полон, намагайтеся максимально збирати інформацію.

Фіксувати всі телефонні дзвінки, всі появи у вашому житті нових осіб, незнайомих людей.

2 У жодному разі не вступайте ні в які переговори чи домовленості з бойовиками або будь-ким, хто запевнятиме вас, що утримає вашого близького в заручниках.

Бо й рідних не визволите, й самі можете в полон потрапити.

3 Не дозволяйте “забути” про себе державним інстанціям, які займаються звільненням полонених – пишіть, дзвоніть, “набридайте”.

 

Матеріал підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Ольга Гордійчук

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело: http://novynarnia.com/

Cтатті

Українські військові можуть взяти Донбас за два тижні, питання – якими силами ударить Російська Федерація

Опубліковано

на

Українські Збройні сили можуть взяти під контроль окупований Донбас за два тижні, якщо Генштаб зупиниться на воєнному сценарії повернення територій.

Про це “5 каналу” розповів Юрій Гримчак, заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій.

“За військового сценарію Донбас українські військові можуть взяти під контроль за два тижні. Питання тільки в одному – якими силами ударить Російська Федерація. Назустріч, збоку – не принципово. Я думаю, що такий варіант розробляється.

Ми, як нормальна держава, десь в Генеральному штабі плануємо карти – де, хто, куди і з якими силами. При цьому ми розраховуємо, і коли наші підуть вперед, і коли з того боку йдуть, – це нормальна робота Генштабу планувати можливий розвиток подій у найкращому або найгіршому варіантах”, – сказав Гримчак.

Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій впевнений, що непідконтрольні Україні території Донбасу можна повернути, якщо використати досвід Хорватії.

“Було два хорватських сценарію. Перший – Сербська Країна, де стояли війська ООН.Якщо розглядати такий сценарій, ми повинні завдяки нашим міжнародним партнерам отримати гарантії РФ, що вона не буде наступати назустріч нашим військам .

Другий – це приклад Східної Славонії. Це хорватський регіон, який контролювався сербами, куди зайшла миротворча місія ООН, була створена міжнародна тимчасова адміністрація, яка зробила фактично те ж саме, що ми хочемо зробити у нас – роззброїти бойовиків, і територія повернулася під контроль. Це той варіант, який на сьогоднішній день більш реалістичний”, – сказав Гримчак.

Введення миротворців ООН на Донбас може завершитися спротивом місцевого населення і новими провокаціями. Так вважає Георгій Тука, заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. 
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://gazeta.ua/articles/donbas/

Читати далі ...

Cтатті

“Настамнєт” вже не пройде – Росія стала агресором по закону

Опубліковано

на

Найголовніший принцип путінської війни – “настамнєт” і ми ні за що не відповідаємо

Після того, як президент Петро Порошенко підписав закон про реінтеграцію Донбасу, юридичний статус Росії в українському праві змінився. Сусідня країна стала агресором не тільки з точки зору оцінки її дій політиками або журналістами. Росія – “агресор в законі”, пише Віталій Портніков для espreso.tv.

Нарешті на правовому рівні речі названі своїми іменами. І нехай для цієї очевидної констатації знадобилося кілька років політичних дискусій і рік роботи над новим законом – проте сьогодні політики і дипломати країни-агресора обурюються і звинувачують Україну в усьому, в чому тільки можна звинуватити.

А чому, хочеться запитати? Чому російським пропагандистам не все одно, що написано в черговому українському законі?

Тому що головний сенс дій путінської Росії – це війна за повної відсутності відповідальності.

У Кремля немає ніякого бажання відповідати за наслідки своїх дій. Ось чому анексія Криму приписується міфічному прагненню населення півострова “возз’єднатися” з обшарпаною рідною гаванню. Ось чому окупація Донбасу – не окупація зовсім, а “повстання донецьких шахтарів”. Ось чому російські військові, які потрапляли в полон під час війни на Донбасі, виявлялися або звільненими зі збройних сил або просто такими, що заблукали на незнайомій місцевості.

Ось чому саме тоді, коли український закон про країну-агресора набув чинності, російське зовнішньополітичне відомство знову зреклося військовослужбовців, які були знищені американцями під час спроби захоплення нафтових родовищ в Сирії.

Найголовніший принцип путінської війни – “настамнет” і ми ні за що не відповідаємо. Дуже зручно. Якщо ми перемогли – так це Росія перемогла. А якщо нас розгромили – так це якихось там незрозумілих “добровольців” розгромили, Росія тут ні до чого.

Зручно для влади, представникам якої зовсім не хочеться опинитися на лаві міжнародного трибуналу. Зручно для обивателя, який може пишатися своєю обшарпаною гаванню і помічати тільки суцільні перемоги.

Це і є вищий прояв державного боягузтва – коли ми програємо, “настамнет”.

А закон, який так не подобається росіянам, стверджує зворотнє – Росія там є. І з цим незаперечним фактом керівництву країни-агресора та його союзникам в Україні і на Заході доведеться рахуватися.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. 
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://espreso.tv/article/

Читати далі ...

Cтатті

Все, що ви завжди хотіли знати про українські оборонні розробки та боялись запитати

Опубліковано

на

Наші військові потребують оновлення запасів по всім напрямкам. Ситуація на сході країни змусила нас взятися за зброю та почати в екстреному режимі відбудовувати українську армію практично з нуля – Innovations Development Platform.

У зв’язку з цим виникає питання – що робити, коли катастрофічно бракує часу, необхідного для якісних змін в оборонній галузі? Коли нашим хлопцям з передової бракує елементарних знарядь та вже сьогодні потрібні рішення, здатні рятувати життя та забезпечувати безпеку народу України.

Є думка, що перемагати треба розумно, тобто із застосуванням нових технологій. Сила та потенціал – це важливо, але як показує досвід деяких держав, що подолали схожі труднощі – сила не головне.

У якості прикладу можна привести Ізраїль, який на сьогодні займає чи не найперше місце в світі у сфері інноваційних розробок та чи не найкращу систему національної безпеки.

Високотехнологічні рішення здатні надати нашим військовим перевагу, як у повітрі, так і на землі, допомагати у розвідці, надаючи більш точні дані про маневри техніки супротивника, налагоджувати швидкісний захищений зв’язок у тилу ворога, забезпечити надійний захист особового складу. Комплексний підхід та стратегічне використання інноваційних розробок, може, принаймні, стримати агресію сусіда та надати нам дорогоцінний час для нарощування потенціалу – якщо не втраченого, радянського, то хоча б свого власного, українського. Стосовно довгострокової перспективи – вбачається можливість реалізувати нашу давню амбіцію, стати сильною, європейською державою.

З квітня минулого року у Києві почала працювати агенція “Платформа Розвитку Інновацій”, мета якої є впровадження інноваційних оборонних розробок до стану готового продукту з потенціалом його запуску у серійне виробництво.

Сьогодні агентство веде активну роботу по залученню коштів у перспективні проекти, налагоджує зв’язки з українськими командами розробників задля подальшої співпраці, веде експертну роботу з вітчизняними науковцями та висококваліфікованими спеціалістами в оборонній сфері.

Серед уже відомих та існуючих розробок агенції – “Фантом”, безпілотний багатоцільовий транспортний засіб та бойовий модуль “Тайпан”, розроблений спільно з ДП ДГЗП “СпецТехноЕкспорт”

Безпілотники “Anser” та “Sparrow”, розроблені спільно з приватною одеською компанією “Спайтек”

Щодо проектів, які знаходяться у активній розробці – це “LimpidArmor”, нашоломна система кругового огляду. Система призначена для керування важкою технікою та дозволяє оглядати територію під кутом 360 градусів. “LimpidArmor” має усі шанси стати українським ноу-хау, так як, на даний момент готового світового аналогу не існує.

“Сканер Тіла Людини” – інший перспективний проект Платформи, який здатний виявляти метали, пластикові, керамічні, композитні матеріали, які можуть бути використані при виготовлені зброї та вибухівки. Завдяки своєму компактному розміру, Сканер легко маскується під побутові предмети.

“Гідроакустична станція” – це розробка для виявлення підводних диверсійних груп та інших морських об’єктів. Сканер будує трасу руху виявлених морських об’єктів, працює в активному та пасивному режимах. Це перша Станція у світі, яка поєднує в собі технології гідроакустики, сейсмоакустики та радіолокації. Дана розробка дозволяє вдвічі зменшити витрати на гідроакустичне обладнання.

Ознайомитись з іншими проектами, заповнити заявку розробника або розглянути умови співробітництва для інвесторів, можливо на офіційному сайті “Платформи Розвитку Інновацій”

Отже, казати про безперспективність української оборонної промисловості, поки що зарано. Деінде з’являються освічені люди, підприємці, професійні команди зі сміливими та обґрунтованими ініціативами. Звісно, вони потребують нашої підтримки на різних рівнях – починаючи з надання реальних технологічних ідей та інвестицій в їх реалізацію, закінчуючи реформою у правовому полі і створення системи пільг для подібних новаторів.

 Innovations Development Platform

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. 
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.  Innovations Development Platform.

Читати далі ...

Trending