Зв'яжіться з нами

Cтатті

Як вижити в полоні та після нього…

Опубліковано

на

Україна відмовляється від радянського принципу “полонений – значить зрадник”. Однак погано працює з психологією звільнених заручників та родичів в’язнів ОРДЛО

Починаючи з 2014 року, в полоні бойовиків ОРДЛО побувало близько 1300 українських бійців – без урахування тих, кого вважають зниклими безвісти. Про це свідчать джерела в Міноборони.

Перевести цю статистику в офіційну непросто. Найбільш заплутаними є дані за 2014 рік, адже в той час обміни полоненими часто відбувалися на низовому, волонтерському та інших недержавних рівнях.

Офіційні коментарі щодо кількості українських громадян, яких сепаратисти незаконно утримують в ув’язненні зараз, надає лише Служба безпеки України.

За обліковими даними Центру координації пошуку при СБУ, станом на 2 червня 2017 року в заручниках залишаються 128 осіб, в тому числі: військовослужбовці [ЗСУ] – 61, особи, які проходять службу в Національній гвардії України – 4, співробітники МВС – 3.

754

У грудні українська сторона на переговорах у Мінську заявляла, що Києву відомо про місце перебування 58 заручників. Водночас представники ОРДЛО підтверджують утримання менш як половини українців із тих 128-ми, яких рахує СБУ.

Загальна “українська” цифра полонених і зниклих безвісти (їх понад 400) зменшується, коли надходять підтверджені дані про смерть бійця, який вважався заручником. І збільшується – коли в неволю до “сепарів” потрапляють нові українські військові.

В СБУ на запит повідомили, що з початку 2016 року – тобто в період, коли інтенсивність бойових дій на Донбасі суттєво знизилася порівняно з першими 1,5 роками війни – в заручники незаконних збройних формувань потрапили 42 особи.

Найбільше полонених було улітку 2014-го та зимою 2014-2015 – Іловайський котел, Донецький аеропорт, Дебальцеве. Тоді через підвали й тюрми “ДНР/ЛНР” пройшло близько тисячі українських військових, серед яких – мобілізовані, добровольці, багато офіцерів.

На перші місяці війни припадає найбільша кількість страт і тортур полонених.

Факти розстрілів заручників не приховує тодішній ватажок російських терористів Ігор Гіркін-Стрєлков.

Живим уособленням фізичних катувань у полоні став 19-річний боєць “Айдару” галичанин Василь Пелиш: бойовики “ЛНР” відрубали йому праву руку, на якій було патріотичне татуювання з написом “Слава Україні”.

Повернувшись у рідний Старий Самбір наприкінці вересня 2014-го, Пелиш жалкував, що тоді, на дорозі між Новосвітлівкою та Хрящуватим, коли танк влучив у їхній УАЗик і четверо побратимів загинули, він, важко поранений, не мав гранати, аби підірвати себе й уникнути полону.

 

В АТО – як на війні: чи може заручник терористів вважатися військовополоненим?

В офіційній документації силові відомства не випадково вживають термін “заручники”. Адже де-юре бойові дії на Сході вважаються “антитерористичною операцією”. Конвенції й міжнародні домовленості бойовиків-терористів не покривають, тож і захоплюють вони не військовополонених, а заручників.

“Відповідно до міжнародного гуманітарного права, полоненим може вважатися військовослужбовець однієї з держав, які ведуть між собою війну. На сьогодні Російська Федерація заперечує участь своїх терористичних військ у війні проти України, тому й полонених у нас “немає”, – пояснив в коментарі начальник управління психологічного забезпечення Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, полковник Сергій Грилюк.

Водночас він наголосив, що будь-яке захоплення в заручники військовослужбовця або цивільної особи незаконними збройними формуваннями суперечить міжнародному гуманітарному праву та переслідується за законом.

 

 

 

У нас – тавро, в них – нагорода

 

За словами фахівців, ставлення до полону у Збройних силах поступово змінюється з “радянської” на “західну” модель. Відмінність між ними в тому, що в “цивілізованому” суспільстві (і, відповідно, армії) найбільшою цінністю є людське життя. А отже, головна мета військовослужбовця – будь-що зберегти себе живим, навіть якщо для цього доведеться здатися ворогу.

Прийти до такого усвідомлення після років установки на те, що полон – це зрада, ганьба, тавро на все життя, яка вкорінювалася в свідомість радянської людини, нелегко.

Тема полону в українській армії досі табуйована, її намагаються максимально уникати. По-перше, полон – це страшно, а людині завжди не хочеться говорити про те, чого вона боїться. Це один з елементів психіки. Плюс, звичайно, спрацьовують залишки радянської ментальності, коли полон вважався зрадою, і “справжній герой” мав себе підірвати, аби лиш не потрапити в руки ворога. Адже коли людина не цінувалася, для всіх було легше, щоб в екстремальній ситуації вона наклала на себе руки – “нєт чєловєка, нєт проблеми” (а потрапляння бійця в полон тягнуло за собою купу клопотів для його командування.

Один зі способів допомогти військовому змінити ставлення до полону як “зради” – донести до нього, що там він може дізнатися якусь корисну інформацію й потім передати її своєму командуванню.

Важливо, щоб хибна установка на героїзацію безглуздої самопожертви змінилася не тільки у війську, а й у суспільстві загалом. Той, хто зберіг себе – для армії, для сім’ї, для держави – заслуговує на шану, а не зневагу. Недарма в багатьох країнах є державні нагороди за виживання в полоні.

Роздвоєння особистості в полоні – порятунок

Зберегти себе в ситуації постійного приниження, фізичних та – особливо – психологічних знущань насправді дуже непросто. Стануть наслідки полону фатальними для особистості чи ні, залежить передусім від того, чи зуміє заручник обрати правильну тактику виживання.

Людину беруть у полон з певною метою: отримання інформації, можливий обмін (як заручника) або якісь комерційні цілі (“продати”, використати як робочу силу тощо). І для того, щоб прийняти ту роль, яку йому штучно насаджують, заручнику завжди доводиться піти супроти своєї особистості: забути про те, що в нього є гордість, честь, своя позиція, людська гідність, пояснюють фахівці.

Коли ти потрапляєш у полон, то всі ці фактори, які роблять з тебе людину, цілеспрямовано ламають. Ідеальний варіант виживання в полоні – зберегти свою особистість, загнавши її глибоко-глибоко, ставши назовні “овочем”. Головна мета якого – вижити. Це той випадок, коли роздвоєння особистості стає рятівним.

Коли “зрада” – брехня

Як зізнаються колишні заручники бойовиків, у полоні найважче перенести навіть не біль, а психологічні тортури. Адже біль буває гостріший або притуплюється, болить, коли б’ють, але потім відходиш. Натомість цілеспрямований тиск на психіку, на складену в голові систему установок і соціальних ролей, “сидить” у мозку безперервно.

Методи психологічного пресингу бувають різними. Один із традиційних – внести розбрат поміж заручників, посварити їх між собою.

У кожній групі полонених, як правило, є той, кого вважають зрадником. І зазвичай це суб’єктивна оцінка тих, хто з ним перебував. З нашого досвіду, це один із методів психологічного тиску – для того, щоб розділити групу, утримувачі постійно хвалять когось одного за те, що він нібито з ними співпрацює. Навмисне дають йому додаткову пайку, сигарети тощо. Хоча реальних доказів співпраці, як правило, не знаходиться.

Найперше, звісно, намагатимуться дискредитувати командира. Доводилося чути від колишніх полонених про те, як їхні офіцери “підозріло поводилися в полоні”. А після детальних розпитувань з’ясовувалося, що таке враження у наших співрозмовників склалося переважно зі слів бойовиків, які одразу ізолювали командира від його групи й постійно “доводили до відома” його підлеглих, що той їх “злив, здав, пішов на співпрацю”.

Хоча, звісно, це не означає, що не трапиться справжній зрадник. Одним із реально підозрюваних у цьому сенсі є звільнений із полону в липні 2016 року полковник Іван Без’язиков, який був зустрінутий у Києві з почестями, але згодом, за висновками СБУ, виявився завербованим російськими спецслужбами.

Найбільш вразливі до полону – мобілізовані і добровольці

Психологи відзначають: професійні військові переносять полон значно легше, ніж цивільні або мобілізовані, адже в них “запрограмовано” готовність до виживання в тому числі й в умовах ізоляції.

“Виникла така ситуація (потрапляння в полон), вона закінчилася, війна триває далі, я далі продовжую службу. І не треба на цьому акцентувати”, – так в інтерв’ю прокоментував ажіотаж навколо нього після звільнення з полону відомий “кіборг” Олег Кузьміних.

“Мене друзі, знайомі часто тоді питали, як я почуваюся. І я ніяк не міг зрозуміти цього питання, чому в мене мали бути якісь проблеми? Я коли після полону повернувся в Житомир, то відразу пішов на службу. От якби мені на Донбасі відірвало ногу, то не пішов би. А так – чому ні? Я професійний військовий”, – наголосив підполковник.

Найскладніше в такій ситуації мобілізованим із запасу, які потрапили на війну не готовими до таких випробувань.

Проте у добровольців, які, здавалися б, ішли воювати цілеспрямовано, проблеми виникають не менші.

Звичайного добровольця ніхто не вчив ні вбивати, ні виживати в полоні. За результатами низки досліджень, які проводили спільно українські й балтійські фахівці, 60% особового складу добровольчих батальйонів можна віднести до психогенних втрат. А це – незворотні порушення в психіці.

Такі цифри пояснюються тим, що більшість добровольців ішли не так воювати, як “швиденько побити сепарів” або “померти за Україну”. Необхідність вести довгу позиційну війну, переживати бойові невдачі, стикатися із загибеллю цивільного населення чи терпіти приниження полоном для них оберталася шоком, що часто призводив навіть до самогубств.

Тюремне “щеплення” перед полоном

Звісно, є з цього правила й винятки. Серед добровольців чимало тих, хто в цій іпостасі вже брав участь у бойових діях в інших країнах, проходив практики бойових мистецтв тощо. Або, як екс-боєць батальйону “Донбас” Валерій Маринець із позивним “Хромой”, пройшов через українську пенітенціарну систему.

Саме більш ніж дворічний досвід відсидки в СІЗО допоміг перенести полон не лише Валерію, а і його побратимам, з якими Маринець потрапив у заручники до загону Мотороли під Іловайськом 30 серпня 2014 року.

За обвинуваченням у злочині, якого він насправді не скоював, Маринця повністю виправдали ще у 2012 році. А неприємна сторінка біографії виявилася корисною, і своїми цінними в цій ситуації знаннями чоловік охоче ділився з бойовими товаришами по нещастю.

За словами київського будівельника, “на підвалі” він був щирим. Коли треба – “вмикав дурачка”. Коли можна було на допиті дістати цигарки і чай – користувався такою нагодою. Коли працював на примусових роботах під наглядом бойовиків (прибирав сміття, копав городи, щось будував) – визначав більш людяних “сепарів” і просив мобілку, аби подзвонити додому.

Телефонувати Маринець міг із власної сім-картки, бо старий телефон перед потраплянням у полон в Іловайську викинув, а “сімку” – заховав у пояс штанів.

“Мене досвідчені зеки навчили, як поводитися, щоб легше пережити ув’язнення. Головне – обов’язково знайти собі якесь заняття, що допоможе відволіктися від думок про обмеження свободи“, – розповів Маринець в інтерв’ю.

“У СІЗО я обкладався книжками з юриспруденції й займався самоосвітою, писав апеляції для себе та інших ув’язнених. Бібліотека рятувала і в полоні – в Донецькому СБУ, куди нас спершу помістили, сепари повикидали книги. І дозволили нам їх взяти. Ще там були журнали, порожні зошити, ручки. І от хтось із хлопців читав, хтось малював. Ліпили шахи, шашки, розкреслювали дошку і грали. Або переписували з журналів кулінарні рецепти. Ми ж голодні, а тут переписуємо й уявляємо собі, як зготуємо такі страви після звільнення…” – Хромой, ветеран-веселун, згадує, що привіз із полону до Києва “дві торби книжок”, серед яких зокрема товстий том “Голодомор-33”.

Катування голодом – ще один метод бойовиків. Кажуть, ламає навіть дуже сильних духом чоловіків. Хоча й інших випробувань вистачало: і били, і на розстріл полонених виводили, й таки стріляли – гумовими кулями, якими Маринцю порвало пальці на руках.

Зрозуміло, що самостійно впоратися з наслідками такого випробування для психіки здатен далеко не кожен (а об’єктивно – абсолютна меншість). Так само не кожен спроможний визнати, що потребує допомоги спеціаліста.

“Не хочу когось образити, але психологи найчастіше потрібні у двох випадках: насильно мобілізованим у військо, які себе ніяк не бачили на війні, і хлопцям, що стали інвалідами після поранення та не знають, як жити далі, забезпечити сім’ю”, – вважає Олег Кузьміних.

Проте фахівці переконані: це хибне уявлення. Такий досвід не можна тримати в собі – обов’язково треба “виговоритися”, ділитися пережитим. І психологічна реабілітація після полону потрібна навіть найбільш досвідченим військовим.

Зокрема й через те, про що говорилося вище: поки ставлення суспільства до полону як “ганьби” ще не змінилося, більшість колишніх заручників щонайменше в глибині душі відчуває провину, сором, боїться зневаги оточуючих та їх осуду.

“Кожен, хто перебував у заручниках, потребує окремого супроводу та уваги, адже такий досвід серйозно впливає на психологічний стан. Незалежно від терміну, протягом якого їх утримували, на них здійснювався потужний фізичний, психологічний і моральний тиск”, – наголошує Сергій Грилюк.

“Було б добре, якби після звільнення всім пропонували якусь програму реабілітації”

Допомогти колишнім заручникам повноцінно повернутися до мирного життя могла б обов’язкова програма психологічної реабілітації. Як зізнався Валерій Маринець, після повернення з полону він відчував у такій реабілітації велику потребу. Але пройти її офіційні структури йому не пропонували.

“У госпіталі МВС, де я лікувався після звільнення, зі мною лежав полковник міліції. Він пожалівся лікарю, що я вночі кричу, командую: “міни! лягай!..” І лікарка мене відправила до психіатра. Той мені виписав уколи й таблетки. Але від таблеток я просто падав і засинав, а уколи сама лікар порадила не колоти, бо вони з наркотичною речовиною. А психотерапії не було”, – розповів Хромой.

Згодом Валерій сам намагався знайти фахівця, який би йому надав йому кваліфіковану психологічну допомогу, але також невдало. Що ж казати про тих екс-заручників, які навіть необхідності такої не усвідомлюють?

“Було б добре, якби після звільнення з полону всім пропонували якусь програму реабілітації, щоб психолог сам до нас приходив, а не ми його шукали”, – вважає Маринець.

“На сьогодні як у державі, так і у Збройних силах окремої програми з надання допомоги військовослужбовцям, які були в заручниках, ми не використовуємо. Тим, хто продовжує службу в ЗСУ, системно надається медична та психологічна допомога, після визволення вони в обов’язковому порядку проходять поглиблене медичне обстеження, здійснюється психологічний супровід. А от надання психологічної допомоги військовослужбовцям, які звільнилися з лав ЗС, залишається проблемним”, – визнає керівник профільного управління ЗС Сергій Грилюк.

“По-перше, в них немає довіри до людей, є острах, що їх будуть засуджувати, насміхатися, вважати слабкими. Після повернення до мирного життя вони прагнуть приховувати свою біду, уникають розмов про перенесене, довіряють лише перевіреним та дуже близьким людям. Тому найкраще на сьогодні працює програма “рівний-рівному”, принаймні на початку, поки боєць іще не наважується довіритися незнайомцю – психологу”, – каже полковник.

Тим паче, що в Україні взагалі катастрофічно бракує психологів, які вміють працювати з колишніми заручниками. Хоча робота в цьому напрямку ведеться, запевняє представник Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ.

Що стосується колишніх полонених, які не мають відношення до ЗСУ, то в цьому випадку ситуація взагалі сумна. Опікуватися ними нікому, до того ж переважна частина цивільних екс-заручників мешкають у сільській місцевості, де психологів негусто.

Втім, як запевнив Сергій Грилюк, зараз питання адресної допомоги таким людям розглядається на рівні адміністрації президента.

Ті, хто чекає вдома

Психологічного супроводу потребують не лише колишні заручники. Не менш важливою потреба в консультації фахівця є для їхніх родин, яким украй важко витримувати спершу напругу очікування своїх близьких із полону, а потім – життя з людиною, психіка якої травмована таким досвідом.

Переживання й дії родичів полонених – окрема важлива частина проблеми. На початку війни, у 2014-2015 роках, вони й самі нерідко ставали заручниками, поїхавши на непідконтрольні території в надії визволити своїх рідних. Траплялося, що бойовики навмисне заманювали їх обіцянками відпустити полоненого за невеликий викуп, хоча насправді мали на меті за рахунок схвильованих дружин чи батьків збільшити кількість заручників, яких потім можна обміняти на “своїх”.

Багато хто ставав жертвою шахрайства, повіривши невідомим людям, які по телефону представлялися “тією стороною” і пропонували викупити заручника. Після того, як сім’я перераховувала гроші на вказану банківську картку, всі контакти з “продавцями” припинялися. Таких “пропозицій” знову побільшало після публікації “списків Савченко”.

Хоча родини на шахрайство тепер ведуться рідко – навчені.

Фахівці, які займаються цим питанням, радять:

якщо ви дізналися, що ваш близький потрапив у полон – не вживайте жодних заходів самостійно.

Треба діяти злагоджено й узгоджено з тими, хто займається цією темою професійно: є так званий “обмінний фонд”, плани, списки верифікації, домовленості щодо обміну.

Коли родини намагаються “вирішити питання” самі, це в кращому випадку завершується безрезультатно.

“Коли військового беруть в заручники, важливо, щоб сім’я отримала достовірну інформацію про те, що сталося, від офіційних представників військової частини і в подальшому користувалися тільки офіційними, надійними джерелами інформації. Головне – людина жива. І треба сподіватися, що ми спільно прикладемо зусиль для її найшвидшого звільнення. Найважливіше для таких сімей – завжди мати надію і терпіння”, – коментує Сергій Грилюк.

Скепсис, яким родичі деяких полонених реагують на такі поради після років очікування, неможливо передати в текстовому вимірі.

“Так, учасники обмінних процесів розповідають нам, що “працюють, роблять усе можливе”. Але на сьогодні минуло вже 842 дні (станом на 7 червня 2017 – ред.), як Сергій у полоні, і ситуація не змінилася. Ми зустрічалися з багатьма людьми, минулого року бачилися з Петром Порошенком, але результату досі немає”, – з гіркотою розповідає Катерина Глондар – дружина спецназівця з Кропивницького. Востаннє вона бачила свого чоловіка 4 лютого 2015 року, коли він поїхав у зону АТО.

Бойовики захопили старшину 3-го Окремого полку спеціального призначення ЗСУ Сергія Глондаря, коли він супроводжував колону українських військових на виході з дебальцевського котла.

“Коли чоловік потрапив у полон, нам ніхто про це не повідомив. Він пропав, ми обдзвонювали побратимів, але ніхто не казав, що сталося. А наступного дня його мамі подзвонили невідомі, назвалися “козаками війська донського” і сказали, що її син – у полоні. Ми звернулися в СБУ, нам сказали що вони не мають достовірної інформації”, – згадує жінка.

Проте вже майже рік як його перевели в Макіївку, в колонію суворого режиму, і відтоді телефонного зв’язку з чоловіком немає.

Основні правила поведінки в полоні

1 Щоб вижити, ви маєте визнати і зрозуміти, що перебуваєте повністю у владі того, хто вас утримує. У вас немає ніяких прав, ви не можете нічого зробити, ваша задача – зберегти себе.

2 В жодному разі не провокуйте утримувачів на агресію. Не чиніть опору, не дивіться їм прямо в очі, не вступайте в дискусію, говоріть спокійним голосом, без ворожого тону.

Відповідайте тільки на ті запитання, які вам ставлять. Виконуйте всі розпорядження терористів після того, як вас захопили.

3 Ви маєте повне право говорити правду про все, що знаєте, задля збереження свого життя.

Єдине, що правду варто видавати не в перші години (доки підрозділ оперативно змінить дислокацію, паролі, шифри та ін.). І правду слід видавати “дозовано”, щоб залишатися цікавим твоїм утримувачам.

Видавши всю інформацію одразу, є небезпека стати більше не цікавим, а отже, не цінним для того, хто утримує.

4 Якщо вас утримують в полоні – значить, ви цінний матеріал, який будуть для чогось використовувати. Із цим потрібно змиритися й дбати передусім про те, щоб зберегти своє життя.

Дають їсти – їжте, дають пити – пийте, є можливість відпочити – відпочивайте.

5 Заховайте свою особистість максимально глибоко. Чим більше вона “висунута на поверхню” – тим легше її зламати.

6 Старайтеся використати кожну можливість, щоб відволіктися, зняти стрес: виконуйте фізичні вправи, якщо є така можливість – малюйте або читайте, пишіть вірші тощо.

7 Запам’ятовуйте все, що почули в полоні: імена, прізвиська, позивні, прикмети, голоси, особливості поведінки утримувачів, про що вони між собою говорять.

Після звільнення ця інформація допоможе їх ідентифікувати і притягнути до відповідальності.

8 Не перегравайте в тому, щоб сподобатись терористам.

Не піддавайтеся на провокації і з підозрою ставтеся до того, що вони вам розповідають. Варто розуміти, що буде багато провокацій, щоб змусити вас прийняти їхню позицію.

Водночас за певних умов корисно викликати у ворога більш приязне ставлення: того, кого знають ближче, скривдити важче.

Поради родичам полонених

1 Від того моменту, коли у вас з’явилася підозра, що рідна людина могла потрапити в полон, намагайтеся максимально збирати інформацію.

Фіксувати всі телефонні дзвінки, всі появи у вашому житті нових осіб, незнайомих людей.

2 У жодному разі не вступайте ні в які переговори чи домовленості з бойовиками або будь-ким, хто запевнятиме вас, що утримає вашого близького в заручниках.

Бо й рідних не визволите, й самі можете в полон потрапити.

3 Не дозволяйте “забути” про себе державним інстанціям, які займаються звільненням полонених – пишіть, дзвоніть, “набридайте”.

 

Матеріал підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Ольга Гордійчук

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело: http://novynarnia.com/

Cтатті

The Washington Post: Україна відчайдушно потребує миру. Чи можуть допомогти миротворці?

Опубліковано

на

На заході починає бити артилерія. Це місто Мар’їнка, розташований поблизу Донецька, де зараз знаходиться передній край бойових дій українського конфлікту. Тут, як і всюди вздовж лінії фронту починається стрілянина, як тільки їдуть міжнародні спостерігачі.

Тетяна Куценко показує мені свій будинок і те місце в саду, де впала ракета. У вікно будинку потрапила куля. Вона так і залишилася між подвійними скельцями. Господиня заклеїла вхідний отвір стрічкою, адже сенсу міняти скло немає. Швидше за все, в нього потраплять інші кулі.

Так живе Мар’їнка, де неможливість стала буденністю. Діти в шкільних класах, де вікна захищені мішками з піском, вчаться тому, як розпізнавати снаряди і наземні міни. Режим припинення вогню був порушений відразу ж, як тільки про це досягли домовленості. Надгробні плити на свіжі могили встановлювати не поспішають – вони будуть розбиті шаленими кулями. Тепер ця територія не переходить з рук в руки, але йде постійна боротьба.

5 вересня раптово з’явився шанс змінити ситуацію – президент Росії Володимир Путін несподівано заявив журналістам, що Росія підтримає ідею розгортання в Україні миротворчої місії ООН. Президент України Петро Порошенко вже довгий час закликає ввести в країну контингент миротворців ООН, але відсутність підтримки з боку Росії перешкоджало прогресу. 20 вересня Порошенко заявив про необхідність залучення миротворців під час свого виступу на Генеральній Асамблеї ООН.

Місія з підтримки миру в ідеалі розведе воюючі сторони і посилить ефективність спостерігачів ОБСЄ. І хоча миротворці не зможуть покласти край конфлікту, вони забезпечать дотримання режиму припинення вогню, що істотно поліпшить становище сотень тисяч людей, що живуть уздовж лінії фронту.

Ті, хто залишився у вєнному регіоні, відчувають величезний стрес, і організації з надання допомоги, такі як “Лікарі без кордонів”, направили туди мобільні психологічні клініки, які переміщаються по території, допомагаючи місцевим жителям впоратися. Мало хто має кошти, щоб отримати допомогу в іншому місці, чи вижити при відсутності реальної перспективи закінчення війни або пережити втрату дуже складне завдання.

Дефіцит почуття завершеності виникає в різних випадках. Для деяких це безперервна стрілянина, але для інших це  родичі, які пропали безвісти. “Ми називаємо це« неоднозначна втрата ». Людина присутня в ваших думках, але в реальності її вже немає”, – розповідає Маріана Чакон Лозано, яка займається зниклими без вести в українському представництві Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ).

Валентина Тиличко шукала сина з тих пір, як він зник 3 серпня 2014 року. Він поїхав до Донецька, щоб забрати зарплату, подзвонив їй, коли вийшов з автобуса по дорозі додому. Почався сильний обстріл, і вона більше не чула від нього нічого.

Тепер, як і багатьом матерям, чиї діти пропали безвісти, їй сниться один і той же сон. Вона бачить, як її син, Діма, йде по вулиці. Вона біжить за ним, але втрачає його в натовпі, і люди її не розуміють. Інші матері в Мар’їнці бачать схожі сни про повернення своїх синів – ті приходять до них, щоб сказати, що не можуть пригадати дорогу додому або лежать в лікарні і не можуть згадати, хто вони. У розпачі деякі матері звертаються до екстрасенсів або інтернет-шахраїв, які стверджують, що можуть допомогти знайти їхніх зниклих родичів.

Тетяна Куценко вислуховує Валентину Тиличко, потім вчить її, що сказати поліції, щоб її сина додали до реєстру зниклих без вести і дає контакти МКЧХ. Син самої Тетяни пропав безвісти рік тому.

Він був частково паралізований і зник після зустрічі з українськими солдатами в 2015 році. Вона бачила, що військові їхали на його машині з розбитим лобовим склом. Після року зусиль їй вдалося домогтися розслідування, в ході якого один з солдатів показав мінометний кратер, де вони залишили тіло її сина. Ці два солдата постали перед судом.

Тепер її син похований, вона приносить на могилу троянди зі свого саду, але надгробний камінь поки поставити не може. Кладовище часто потрапляє під обстріл, кулі ушкоджують і руйнують надгробки. “Йому доведеться почекати, поки все не зміниться”, – говорить вона.

Чи стануть миротворці ООН на землю Східної України, залежить від переговорів між Україною і Росією. Україна повинна погодитися на будь-яку місію, а Росія повинна зняти вето, щоб будь-яка місія відбулася. Поки Путін виступає за обмежений мандат, який визначає як завдання місії контроль за ситуацією на лінії фронту і супровід спостерігачів від ОБСЄ.

Україна виступає за розширений варіант, при якому місія охопить весь Донбас з категоричною умовою доступу до ділянок україно-російського кордону, де відсутній контроль України, а зброя і військові вільно переправляються з Росії на утримувану сепаратистами територію. Довіри між сторонами практично немає.

Ян Бейтсон, журналіст та стипендіат програми Фулбрайта

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:The Washington Post

Продовжити читання ?

Cтатті

Що саме тривожить ветеранів АТО…

Опубліковано

на

У Верховній Раді зазвичай консолідовано голосують за законопроекти, які стосуються соціального забезпечення ветеранів АТО, якщо тільки вони є в порядку денному, запевняє народний депутат Олег Петренко. Водночас активісти стверджують, що ще чимало важливих ініціатив чекають на розгляд. Вони стосуються не лише фінансового забезпечення, а й різного роду соціальних пільг.

Громадська організація «Юридична сотня» звернулася до голови Верховної Ради Андрія Парубія, щоб він виділив окремий день для розгляду законопроектів, що стосуються соціально-правового захисту учасників АТО. Ідеться про дев’ять проектів, які вже пройшли комітети. Ще 27 законопроектів, які стосуються потреб учасників та ветеранів АТО, можуть потрапити до сесійного залу упродовж тижня, впевнені активісти.

Позафракційний народний депутат та учасник АТО Олег Петренко каже, що Верховна Рада зазвичай не має проблем із тим, щоб проголосувати за законопроекти про підвищення соціального статусу учасників та ветеранів АТО, якщо вони потрапляють до порядку денного.

«Парламент цієї каденції прийняв дуже багато законопроектів, які підвищували соціально-правовий статус ветеранів АТО. Це стосується дуже багатьох сфер життєдіяльності: лікування, санаторного оздоровлення, надання земельних ділянок, набуття вищої освіти», – перераховує він, хоча зазначає, що певна частка законопроектів є «законодавчим спамом».

Основну проблему з прийняттям потрібних законопроектів народний депутат вбачає в тому, щоб відповідальні за формування порядку денного додавали їх у «прохідну» частину парламентського порядку денного.

Серед таких ініціатив Петренко називає зокрема законопроект про створення баз даних ДНК для оперативної ідентифікації загиблих. Також, на його думку, врегулювання потребує статус добровольців,які не увійшли офіційно до лав ЗСУ, іноземних добровольців, а також ситуації, коли ветерани йдуть з життя внаслідок бойових травм вже після звільнення з армії. У таких випадках, каже він, ускладнюється отримання одноразових компенсацій родичами.

Голова громадської організації «Юридична сотня» Леся Василенко додає до цього переліку питання щодо компенсації за оренду житла рядовим та сержантам ЗСУ.

«На сьогоднішній день лише офіцери можуть отримувати компенсацію, якщо винаймають житло поза межами військової частини. Солдати і сержанти такої можливості не мають», – пояснює вона.

Також, за словами активістки, учасники АТО цікавляться можливістю безмитного ввезення автомобілів з-за кордону. Але наразі немає законопроекту, який передбачав би таку пільгу і одночасно усував корупційні ризики, які можуть виникнути у зв’язку з цією практикою.

Подбати про вояків та ветеранів війни на Донбасі має як держава – шляхом фінансової підтримки, – так і суспільство, упевнений священик УГКЦ, військовий капелан та голова організації «Фронтова капеланія «Шлях єднання» отець Микола Мединський.

«Потрібні проекти більше реабілітаційного характеру, які допоможуть повернутися до повноцінної роботи. Потрібне забезпечення житлом тих вояків, які потребують. Якщо воїн, Боже борони, отримає поранення – щоб він розумів, що підтримка держави буде не на рівні балаканини відносно проектів у майбутньому, щоб підтримка відбувалася тут і зараз», – пояснює він.

В той же час депутат від «Опозиційного блоку» Михайло Папієв стверджує, що, хоча чинна українська влада постійно декларує збільшення соціального захисту учасників та ветеранів бойових дій на Донбасі, зміни до базових законів про пільги, прийняті у 2014 році, тільки погіршили майновий стан переважної більшості вояків ЗСУ.

«Тепер в разі, якщо сукупний дохід на одного члена сім’ї упродовж останніх шести місяців не перевищує того рівня доходу, який дає право на соціальну пільгу, то боєць, учасник АТО або родина загиблого цю пільгу отримує», – каже він.

Прив’язка пільг до доходів учасників АТО є, на думку депутата, абсолютно некоректною

«Їхнє грошове забезпечення – близько 20 тисяч гривень. Але порахуймо, що втрачають їхні сім’ї. Адже 20 тисяч гривень – це набагато більше, ніж 6820 гривень, ніж та сума доходів на сім’ю, яка дає право на пільги. Вони втрачають на сплаті житлово-комунальних послуг, вартість яких росте значно швидше, ніж грошове забезпечення вояків», – каже Папієв.

Олег Медведчук, заступник керівника управління Держслужби у справах ветеранів війни та учасників АТО, заявив в ефірі «Ранкової Свободи», що Міністерство соціальної політики вже розробило проект змін до закону про статус ветеранів війни. Згідно з проектом хвороби, які наступають протягом року після закінчення участі в АТО і спричиняють інвалідність чи смерть ветерана, також будуть підставою для соціальних виплат.

Водночас Медведчук впевнений, що оптимізації законотворчої роботи на користь ветеранів допомогло б створення Міністерства ветеранів.

«Якби було створено Міністерство ветеранів, можливо, можна було б перерозподілити повноваження, щоб все йшло виключно з одного державного органу, в тому числі різні питання соціального захисту, які зараз надаються різними органами», – припускає він.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Cтатті

Хорватія знає, Хорватія вміє, Хорватія навчить Україну як повернути свої території

Опубліковано

на

Хорватія готова поділитися із Україною своїм досвідом реінтеграції раніше окупованих територій. Із такою пропозицією з трибуни Генеральної асамблеї ООН виступив прем’єр-міністр Хорватії Андрей Пленкович.

«Однією із найбільш успішних й була UNTAES – Тимчасова адміністрація ООН для Східної Славонії, яка закінчилася у січні 1998 року мирною реінтеграцією наших раніше окупованих територій. Ми пропонуємо це унікальне ноу-хау та свій величезний досвід у якості корисного додаткового внеску в зусилля міжнародної спільноти у подібних випадках, таких, як імплементація Мінських угод в Україні, де ми можемо провести багато паралелей», – сказав Пленкович.

Він нагадав, що Хорватія була реципієнтом безпекової допомоги, у тому числі кількох місій ООН.

«Хорватія готова допомогти іншим у постконфліктному переході своїм досвідом у примиренні й розбудові довіри», – наголосив прем’єр-міністр.

Нагадаємо: Тимчасова адміністрація Організації Об’єднаних Націй для Східної Славонії, Барані та Західного Срема (UNTAES) – це колишня місія ООН з підтримання миру в східній частині Хорватії у 1996-1998 рр. UNTAES було створено після підписання Ердутської угоди між хорватським урядом та представниками сербів.

Місія розпочалася 15 січня 1996 і мала тривати один рік, впродовж якого її представники повинні були стежити за демілітаризацією цих районів та забезпеченням мирної реінтеграції території до складу Хорватії. Військова і цивільна місія складалась із трохи більше 4800 солдатів, понад 400 поліцейських і 99 військових спостерігачів.

Правда передь цим хорватська армія провела успішні операції «Буря» та «Блискавка», що паралізували і деморалізували військові сили противника й дали можливість на проведення мирної операції з реінтеграції втрачених земель під егідою ООН.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Copyright © 2017 Військовий навігатор України