Зв'яжіться з нами

Історія

Як покласти край українсько-польським історичним суперечкам?

Опубліковано

на

Попри численні спроби залагодити українсько-польські історичні суперечки, які дедалі більше нагадують конфлікт, вони все одно не вщухають і помітно впливають на українсько-польські відносини. У жовтні минулого року польський Сейм та українська Верховна Рада ухвалили спільну Декларацію пам’яті та солідарності, яка мала би покласти край історичним непорозумінням.

Та, попри це, історичне питання залишається джерелом конфліктних ситуацій. Зокрема, днями очільник польської правлячої партії «Справедливість» Ярослав Качинський заявив, що возвеличення Бандери завадить євроінтеграції України.

На дану тему подаємо цікаву дискусію польського та українського популярних істориків:

– Пане В’ятрович, як Ви можете прокоментувати таку категоричну заяву пана Качинського?

Володимир В’ятрович: Очевидно, що дивно чути подібні заяви від пана Качинського, якого ніхто не уповноважував говорити від всього Європейського Союзу і якого явно ніхто не уповноважував якось оцінювати українську історію. У цих заявах і суперечках ми бачимо бажання у певного кола польського політикуму повертатися в конфліктну історію. На жаль, цей польський політикум зараз керує державою. Спроби українських політиків, істориків та громадськості говорити про те, що конфліктна історія – це те, що має залишатись для дискусійних майданчиків серед фахівців, на жаль, не дали жодного результату. Запевнення деяких польських політиків, що після ухвалення резолюції 22 липня не буде вже повернення до історії, на жаль, закінчилися нічим.

Володимир В’ятрович

Володимир В’ятрович

– Але потім була ще жовтнева Декларація історичного порозуміння.

Володимир В’ятрович: Так, ця спільна ухвала дійсно виглядала як спроба порозуміння, але після цього ми маємо абсолютно дивні заяви з боку пана Качинського, які інакше як шантажем не назвеш. В цих заявах звучать досить дивні історичні інтерпретації, ніби українці по відношенню до поляків були гіршими навіть за німців в роки Другої світової війни. Очевидно, що з таким підходом буде дуже важко вибудовувати приязні стосунки в сьогоденні та думати про майбутнє.

На жаль, Україна має досвід іншої сусідньої держави – я маю на увазі Російську Федерацію. Попервах Росія наполегливо рекомендувала чи пропонувала ті чи інші оцінки нашого минулого, аби потім визначати наше сьогодення і майбутнє.

– Пане Адамський, як на Вашу думку, чим отакі різкі заяви пана Качинського зумовлені? Чесно кажучи, важко уявити, щоб якийсь із очільників фракції українського парламенту так трактував польську історію. Хоча в українсько-польських відносинах було багато неоднозначних моментів, а тому чимало постатей сприймаються по-різному.

Лукаш Адамський: Ви навели цікаву тезу, що в українському парламенті важко було б уявити таку постановку питання. Але я хочу сказати, що зараз йдеться не лише про українську історію – йдеться про спільну історію поляків та українців. Діяльність УПА, діяльність польського підпілля – це спільне, немає жодного сенсу їх розділяти. Звичайно, в історії події та персоналії можуть об’єднувати та роз’єднувати. Оцінка діячів ОУН-УПА, оцінка подій на Волині вже дуже давно роз’єднують офіційний Київ та Варшаву, офіційних представників української держави та польського суспільства.

Лукаш Адамський

Лукаш Адамський

Тут пан В’ятрович говорив, що заява пана Качинського має дивний характер. Я хочу нагадати, що 25 лютого 2010 року подібну заяву зробив Європейський парламент – прямо написали в резолюції, що вони засуджують рішення Віктора Ющенка присвоїти звання Героя України Степану Бандері. Вони закликали український парламент змінити це рішення, яке не відповідає європейським цінностям. Якщо згадати про це, якщо зрозуміти, які емоції викликає діяльність УПА в Польщі, де їх вважають винними у вбивстві близько 100 тисяч осіб мирного населення, то не варто дивуватися, що є попит з боку суспільства на подібні заяви. Польські політики намагались закликати українських не до змін, а до коректив політики пам’яті.

Володимир В’ятрович: Я абсолютно не згоден із тим, що ці питання непорозумінь політичних є дуже давніми. Насправді, на політичному рівні порозуміння довкола важких питань минулого було досягнуто десь ще в 2003 році, коли було ухвалено єдиний текст резолюції Верховною Радою України та Сеймом Польщі, коли були спільні заяви двох президентів, двох церков, громадських організацій… Це взаємне пробачення відбулося. Жодної проблеми актуалізувати це питання та знову просити вибачення, причому тепер в односторонньому порядку, очевидно не було. Було б дуже дивно, якби після акції, яка мала місце в польсько-німецькому примиренні в 1965 році, раптом хтось запропонував ще раз переглянути і ще раз повернутися до питання, хто кому більше винен і хто повинен більше вибачатись.

Пан Адамьский також пригадав резолюцію, ухвалену в Європарламенті. Певно, варто було б згадати, хто саме ініціював цю резолюцію – це були абсолютно проросійські депутати, так зване «Газпром-лобі», яке ще у 2010 році, очевидно, просувало через Європейський парламент проросійські тези, зокрема оцінки української історії. Дуже дивно, що зараз нібито правий антиросійський політик Качинський стає рупором кремлівських тез в оцінці української історії.

– До речі, Ви згадали формулу польсько-німецького примирення 1965 року, яку запропонувала католицька церква – «Пробачаємо і просимо пробачення». Чому в українсько-польських оцінках минулого це не спрацювало?

Володимир В’ятрович: Я переконаний, що це спрацювало та що це єдиний можливий підхід до таких питань. Те, що пропонують зараз польські політики, називаючи події польсько-українського конфлікту геноцидом – це спроба перекласти відповідальність тільки на одну зі сторін конфлікту. Це тупикова ситуація, з якою українці не погодяться. Більше того, це провокує на подібні тези з українського боку. Ми теж маємо заяви депутатів, зокрема Олега Мусія, який вважає, що треба ставити на порядок денний питання про геноцид, влаштований поляками проти українців. Я переконаний, що це шлях в нікуди. Я задоволений, що український парламент у відповідь зовсім іншу резолюцію ухвалив – там дали оцінку саме польським заявам, а не історії українців та поляків в роки Другої світової війни.

Як на мене, наймудріше, що зараз могли б оголосити політики – а я сподіваюся, що знайдуться розумні сили з українського та польського боку – це мораторій на сторичні питання в політичному полі. Так, ці питання потребують дослідження і дискусії, але нехай це роблять не політики. Політики, торкаючись цієї теми, переносять бацилу конфлікту з минулого в сьогодення, дозволяють їй жити та розмножуватись.

Порошенко разом з українською делегацією під час візиту до Варшави на саміт НАТО поклав квіти до Пам’ятника жертвам Волинської трагедії. Варшава, 8 липня 2016 року

Порошенко разом з українською делегацією під час візиту до Варшави на саміт НАТО поклав квіти до Пам’ятника жертвам Волинської трагедії. Варшава, 8 липня 2016 року

 

– Власне, президенти Порошенко й Дуда наприкінці минулого року говорили про те, що історію треба лишити історикам, а політикам утриматися. Пане Адамський, як на Вашу думку, чому формула польсько-німецького примирення не спрацювала відносно поляків та українців? Чому за принципом «Пробачаємо і просимо пробачення» не змогли домовитись українці та поляки? Хоча у поляків та німців з історією все також було дуже не просто.

Лукаш Адамський: Тут відповідь дуже проста – ця формула ґрунтується на християнському примиренні. Воно вимагає також обрахунку сумління та щирої сповіді. Під поняттям щирої сповіді я маю на увазі, що кожна сторона повинна прямо говорити про темні сторінки свого минулого. Переглядаючи українські дискусії, я не бачу визнання відповідальності УПА за польську етнічну чистку. Тут пан В’ятрович згадав про резолюцію 2003 року – там не було прямо сказано, хто відповідає за цей злочин. Дуже часто можна почути вислів «Волинська трагедія» – ніби тут ніхто не відповідає, просто трагедія сталася.

Я хочу відповісти тим, хто вважає, що польські спроби постійно говорити про Волинь і така жива дискусія є впливом кремлівської пропаганди, що Європарламент спрацював під впливом цієї пропаганди – це просто демагогія. Я знаю багато польських депутатів, які піднімали це питання, але звинувачувати їх в тому, що вони діють під впливом кремлівської пропаганди – це шлях в нікуди, це не пояснить справжніх причин. Я погоджуюсь з паном В’ятровичем, що цю тему потрібно досліджувати, перевіряти кількість жертв, що повинні працювати історики. Але я не можу собі уявити, як політики про це не розмовлятимуть, якщо цього хоче суспільство. Важливо, щоб це християнське примирення працювало і щоб був щирий обрахунок сумління і щира сповідь.

– Щодо щирості сповіді, Ви ж розумієте, що Друга Річ Посполита, яка була між Першою та Другою світовою війнами, була не надто дружньою до своїх національних меншин?

Лукаш Адамський: Я не знаю людини, яка виправдовувала б політику Другої Речі Посполитої щодо української меншини.

Володимир В’ятрович: І це не заважає вважати одним із ключових героїв польської історії ХХ століття Юзефа Пілсудського, який був не просто одним із авторів політики відносно українців, а безпосередньо за це відповідальний.

Лукаш Адамський: Так само, як українці мають право шанувати Петрушевича, Грушевського…

Володимир В’ятрович: Але не Степана Бандеру, правда?

Лукаш Адамський: Так, бо Бандера боровся методами, які всі вважають злочинними.

Володимир В’ятрович: Юзеф Пілсудський, як бойовик, свого часу теж проводив успішні теракти проти Російської імперії. Чи не є це підставою порівняти його із Бандерою? Що вирізняє одного від іншого?

Лукаш Адамський: Ідеологія. Терор їх може й об’єднує, але Бандера хотів створити тоталітарну державу.

Володимир В’ятрович: На підставі чого Ви вважаєте, що Бандера хотів створити тоталітарну державу? Один із перших ключових документів, який вийшов від імені ОУН Бандери в 1941 році – маніфест, який закінчується словами: «Свобода народам, свобода людині». Чи не здається Вам, що це те саме гасло, під яким могли б підписатися і теперішній Європейський союз? Що тут тоталітарного?

Лукаш Адамський: На підставі дій представників УПА після 1940 року.

Володимир В’ятрович: А які саме дії Ви маєте на увазі? Ви маєте на увазі участь у етнічному конфлікті між українцями та поляками, в якому брали так само участь і вояки Армії Крайової?

Ви говорите про те, що українцям бракує сумління визнати свої злочини – так ось, на відміну від Польщі, в Україні протягом останніх років є чимало дискусій про те, що ми повинні говорити про злочини, які чинили конкретні вояки УПА проти польського населення. І очевидно, що ми маємо назвати імена цих злочинців. Ми визнаємо, що мали місце злочини, які можна назвати воєнними злочинами проти польського населення. Але це не дає підстав називати злочинцями всю Українську повстанську армію. Натомість протягом останніх трьох чи чотирьох років у дискусіях в Польщі зникли тези про те, що вояки Армії Крайової теж брали участь в антиукраїнських акціях, що вони так само чинили воєнні злочини проти цивільного населення, про те, що вояками Армії Крайової було знищено село Павлокома, що в березні 1944 року були знищені села на Холмщині – це була свідома операція з ліквідації цивільного населення. Коли будуть звучати дискусії щодо цього в польському суспільстві? Як часто ця тема звучить в медіа?

Лукаш Адамський: Я досить часто про це нагадую. Все залежить від того, про які ЗМІ Ви говорите. Я тут хочу наголосити на тому, що дуже багато поляків не мають проблем з тим, щоб визнати відповідальність деяких загонів Армії Крайової.

Володимир В’ятрович: Та коли Ви говорите про Армію Крайову, ви говорите саме про деякі загони. Коли ми говоримо про УПА, то чомусь у виконанні польської сторони мова йде про всю Українську повстанську армію.

Лукаш Адамський: Моя відповідь коротка – так, ми говоримо про всю УПА, коли мова йде про 1943-1944 роки. Бо я розумію, що УПА – це ще й опір проти «совєтизації». Але це УПА, яка діяла за наказом. А польські воєнні злочини були проти наказів.

Володимир В’ятрович: Знаєте, в дискусіях між українськими і польськими істориками вже років п’ятнадцять дуже жваво звучить: а чи були накази УПА про знищення польського населення? Навіть такі історики, як Гжегож Мотика, який найбільше займається цією проблематикою, визнають, що жодних документальних підтверджень цього немає.

Лукаш Адамський: Наказів про Голокост теж немає. І мова тут не йде про знищення всього польського населення, а про етнічну чистку, про вбивство якоїсь кількості населення, щоб решта втекла.

Володимир В’ятрович: Яка різниця між вбивством українського населення, яке здійснювалось за наказом локального командування Армії Крайової на Холмщині в березні 1944 року і вбивством польського населення, яке здійснювалось за локальним наказом УПА, на Волині в 1943 році?

Лукаш Адамський: Пане Володимире, я дуже тішуся, що Ви визнаєте, що це був наказ УПА на Волині…

Володимир В’ятрович: Ще раз наголошу – на локальному рівні!

Лукаш Адамський: Навіть на локальному рівні. Добре, то визнайте, приміром, відповідальність Дмитра Клячківського за цей злочин.

Володимир В’ятрович: Як тільки документально буде доведено, що Дмитро Клячківський дав наказ про винищення польського населення, що він причетний до якихось акцій по знищенню цивільних поляків, очевидно, ми тоді й будемо говорити про його участь у злочинах.

– Уточню, що Дмитро Клячківський – це перший командир УПА, який був перед Романом Шухевичем. Пане В’ятрович, чи була проведена якась робота, аби встановити те, про що каже пан Адамський? Чи можете Ви сказати, що ми дослідили і встановили тих, хто причетний до злочинів проти цивільного населення?

Володимир В’ятрович: Я можу сказати, що ця робота триває. Я можу сказати, що в Україні ця робота триває інтенсивніше, ніж в Польщі, на жаль. Я можу сказати, що, на жаль, у сусідній Польщі останнім часом завершились серйозні дослідження цієї проблематики і більшість нових публікацій, які з’являються, є радше пропагандистського змісту, ніж наукового.

Минулого року ми опублікували в інтернеті близько 400 документів українського підпілля про антипольські акції. Там, безперечно, говориться і про злочини, які здійснювалися проти польського населення. На жаль, з польського боку я не можу назвати жодних схожих кроків, які були б спрямовані на публікацію матеріалів саме цього періоду, які би розповідали про діяльність Армії Крайової. Натомість ми бачимо постійні передруки спогадів свідків і жертв цього конфлікту, які здебільшого були записані вже через десятки років після цього конфлікту. Саме ці спогади стають основою цих геноцидних інтерпретацій, які зараз дуже популярні в Польщі, а потім лягають в основу фільму «Волинь».

Лукаш Адамський: Я би хотів сказати, що дослідження проводяться. Нещодавно вийшла книга польського історика Маріуша Лаячковського, де він досить ретельно опрацював питання злочинів українців на території східної Польщі. Через тиждень друком вийде інша книга про польське підпілля під редакцією Гжегожа Мотики.

Я хочу сказати загалом, що діалог вимагає менше емоцій, чесності і розуміння того, в чому в принципі полягає політика. Я розумію, що в Польщі досить часто емоційно критикують пана В’ятровича, не завжди ця критика є виправданою. Розумію, що є заслуги Українського інституту національної пам’яті у справі декомунізації. Для мене та для слухачів цієї програми буде абсолютно очевидним, що якраз питання УПА цей інститут сприймає дуже емоційно, майже особисто – це якоюсь мірою також є проблемою.

Володимир В’ятрович: Як голова Інституту національної пам’яті я змушений сказати, що у нас в інституті є аж одна особа, яка займається питанням УПА – це Володимир В’ятрович. На жаль, у нас немає можливості долучити ще якогось співробітника до цієї проблематики. Мій колега і радник Олександр Зінченко провів контент-аналіз того, що стосується діяльності Інституту національної пам’яті за останні роки. Результат показав, що тема Української повстанської армії, на жаль, посідає ледь десяте місце серед тем, якими займається інститут. Через це я переконаний, що тези про якусь «бандеризацію» України, які звучать із вуст польських політиків – це репродукція тез, які вкидаються з Кремля.

– Все ж, пан Адамський порушив дуже слушне питання. Згадаймо, як за президента Ющенка провели слідство і назвали прізвища людей, відповідальних за Голодомор. Очевидно, якщо йдеться про Волинську трагедію, то треба так само з’ясувати і назвати відповідний перелік людей.

Володимир В’ятрович: Я не дуже люблю термін «Волинська трагедія» – я вважаю, що треба говорити про польсько-український конфлікт, який був значно ширший, ніж 1943 рік хронологічно та Волинь географічно. Він охоплював і Галичину, і територію Холмщини. Щоб зрозуміти, що сталося на Волині, потрібно знати, що сталося до і після того. Безперечно, треба говорити про слідство, яке мало би зайнятися цими питаннями. Нагадаю, до речі, що слідство, яке започаткував Інститут національної пам’яті Польщі, триває, але це не завадило польським політикам виступити зі своїми політичними оцінками.

Автор: Дмитро Шурхало

 

При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

Джерело:http://www.radiosvoboda.org/

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending