Як українці врятували свою державу й поламали плани Кремля

Добровольці та проведення кількох хвиль мобілізації й розгортання українського війська поховало проект «Новоросія»

Нагадаю, 5 березня 2015 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про збільшення чисельності Збройних Сил України», відповідно до якого чисельність українського війська протягом доволі короткого періоду часу зросла порівняно із 2014 роком майже на 100 тисяч осіб і на початок 2017-го становила майже  250 тисяч осіб (із яких принаймні 209 тисяч — власне військовослужбовці). А ще треба врахувати кількість тих, хто служить в інших військових формуваннях нашої держави. За цими даними в нас 18-та позиція серед країн світу

Зрозуміло, що це стало можливим завдяки добровольцям та  заходам часткової мобілізації в нашій країні, декілька хвиль якої дозволили в найважчий момент збільшити чисельність вітчизняного війська до рівня, необхідного принаймні для зупинення військової фази гібридної агресії проти нашої країни. Але сьогодні, коли військова фаза протистояння з «мирними шахтарями та металургами Донбасу», російськими найманцями та кадровими військовиками набула сталої, позиційної, форми, багато наших громадян починають цікавитися, чи варто утримувати таке значне за чисельністю військо в той час, коли ворог трохи «пригальмував», і чи не обтяжливо це для бідної країни в соціально-економічному сенсі?

Щоб відповісти на ці запитання, варто дещо пригадати й оцінити. У зв’язку з цим нагадаю, що «передвоєнні» показники ЗС України щодо спроможності вести як конвенціональні, так і асиметричні бойові дії в певних масштабах були, м’яко кажучи, обмежені. А точніше — майже катастрофічні, адже Збройні Сили обчислювалися 105–110 тисячами військовиків, при цьому їхній бойовий компонент становив приблизно 45–47% від загальної чисельності. До того ж, як з’ясувалося, негайно відреагувати на військову загрозу для держави могли тоді не більше 5–7 тисяч українських військовиків, головним чином зі складу так званих сил швидкого реагування (це результат більш як 20-річного «реформування війська» попереднім воєнно-політичним керівництвом держави). Утім, наприкінці весни 2014 року, тільки на кордоні з Україною агресор розгорнув майже 50-тисячне угруповання військ і ще майже 20 тисяч «засіло» в анексованому Криму. Це була справжня «пожежа»…

Пов’язане зображення

Те, що таке різке, майже ривком, нарощування чисельності вітчизняного війська відбулося і проводилося в умовах відбиття гібридної агресії проти України з боку сусідньої держави, пов’язаної із анексією та окупацією частини території нашої країни, жодним чином не можна вважати сприятливими «стартовими умовами», які дозволяли сподіватися на кінцевий успіх. І все ж таки сьогодні можемо сміливо стверджувати, що воєнно-політичному керівництву України вдалося за досить короткий період часу забезпечити успішне розгортання військового компонента нашої держави. І це один із головних факторів (разом із роботою наших дипломатів і реакцією міжнародної спільноти), який завадив продовженню активної фази гібридної агресії РФ проти України саме військовим шляхом.

Прибічники розчленування України та створення химерної Новоросії, які засіли за кремлівським муром, зіткнулись із цілком реальною перспективою наразитися на тривалу і виснажливу війну (також і асиметричними методами) замість очікуваного ними гібридного бліцкригу, бо українське військо змогло за доволі короткий період часу мобілізуватися та суттєво наростити свою чисельність. І це явно не входило в їхні плани. І чим далі, тим більше перспектива появи «російських танків у Києві» ставала примарною, танучи просто на очах пропорційно збільшенню чисельності відмобілізованого і розгорнутого українського війська.

06_p_tabl_1

Тепер відносно «обтяжливості» для нашого суспільства цих військових навантажень. Зовсім не даремно чимало світових військових експертів вважають успіхи України у справі нарощування власної військової потужності феноменальними. Так, в оприлюдненому наприкінці минулого року звіті міжнародної консалтингової компанії Global Firepower, який щороку складають фахівці одного з найстаріших і найбільш поважних світових аналітичних центрів у воєнно-політичній сфері (британського університету University of St. Andrews) українська армія станом на кінець 2016 року посідала 30-те місце у світовому рейтингу військової потужності (поміж 126 держав) та восьме — у Європі. Основними критеріями визначення «військової потужності» в цьому звіті є чисельність війська (включаючи мобілізаційні резерви країни), а також достатньо об’єктивний показник — коефіцієнт чинних військових на кожну 1000 громадян країни, його ще називають — коефіцієнт «військової напруги населення», кількість основних типів та класів озброєння і військової техніки (ОВТ) та суму абсолютних і відносних фінансових витрат країн у військовій сфері. Поєднання цих критеріїв і дозволяє міжнародним експертам оцінювати тією чи іншою мірою військову потужність країн світу.

Ключовим у визначенні обтяження країни та її населення є вищезазначений коефіцієнт «військового напруження населення», саме за ним можна оцінювати те, наскільки чинна військова система в конкретній країні обтяжлива для її населення. По суті, це кількість громадян країни, які перебувають на дійсній військовій службі на кожну їхню тисячу. В сенсі важкості для держави цей критерій показує, скільки громадян тієї чи іншої країни виключено й не зайнято в економічно-виробничій сфері. Тобто скільки громадян споживають, але при цьому нічого не виробляють.

Цікаво, що за цим показником зазвичай сумнівну першість утримують тоталітарні, недемократичні держави, де система державного устрою базується на авторитарних принципах. І це зрозуміло, адже в таких країнах кількість військових, навіть у мирний час, без всіляких війн та збройних конфліктів, утримується на достатньо високому рівні по відношенню до кількості цивільного населення саме з огляду на «політичні» особливості правлячих режимів.

Знаючи це, маємо можливість порівняти ступінь обтяження військової сфери для тих чи інших країн у відносному та загальному вимірі. Виявляються доволі цікаві речі. Так, вищезазначений коефіцієнт для України на кінець 2016 року становить 3.22 (і це навіть в умовах суттєвого збільшення чисельності війська, пов’язаного із відбиттям гібридної агресії з боку РФ), що, до речі, досить близько до показників розвинутих демократичних країн світу (США — 4.76, Німеччина — 3.45, Іспанія — 3.49). А ось лідери серед країн світу щодо мілітаризації також цілком передбачувані — Російська Федерація, яка «не воює в Україні і Сирії», але є майже тотально мілітаризованою державою (17.93), Сирія, де точиться громадянська війна (15.89), Еритрея, яка перманентно воює на два фронти (45.9) і абсолютний лідер — КНДР, яка вважає себе «суцільно оточеною ворогами» країною (49.03).

Звичайно, всі ці цифри та коефіцієнти є доволі відносними стосовно рівня мілітаризації та військової потужності тієї чи іншої країни. Адже для об’єктивності в цьому питанні треба враховувати ще безліч факторів. Наприклад, у цьому сенсі не було б зайвим порівняти згадані вище коефіцієнти із розмірами валових внутрішніх продуктів країн (ВВП) або із загальною кількістю придатних до військової служби громадян чи розміром питомих витрат їхніх бюджетів на одного військовослужбовця та низку інших показників.

Автор:Костянтин МАШОВЕЦЬ

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело:http://na.mil.gov.ua/

Related posts