Connect with us

Історія

«Я воїн і помру на фронті»

Published

on

Полковник Євген Коновалець — постать, здавалося б, добре відома українцям. Проте насправді — чи так багато ми знаємо про нього?

У харківському видавництві «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» щойно вийшла книжка «Євген Коновалець» (254 с.). Вона є швидше популярною, ніж науковою, але надзвичайно ґрунтовна, оскільки охоплює весь життєвий шлях Є. Коновальця та подає цілу низку невідомих чи маловідомих фактів із життя командувача Українських січових стрільців, творця Української військової організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН). До розмови про книжку запрошую автора Івана Хому — кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України та етнокомунікацій Національного університету «Львівська політехніка».

— Іване Ярославовичу, що змусило вас присвятити вашу книжку постаті, яка для історії України ХХ ст. є легендарною — Євгену Коновальцю? Адже про цю людину написано доволі багато. Що нового вдалося виявити саме вам?

— По-перше, сісти за написання науково-популярної книжки мене змусила 125-та річниця від дня народження Коновальця. Адже я свідомий того, що більшість заходів носили формальний характер, а після річниці в черговий раз забули до наступної круглої дати. Тому потреба в праці, що провокуватиме бесіду, дискусію, нові пошуки, була очевидною і необхідною. По-друге, попри те, що постать Коновальця є досить відомою та дослідженою, існує потреба глибокого осмислення суспільством — зокрема регіонами Центральної, Східної та Південної України — національно-визвольної боротьби, якій він та його оточення присвятили життя.

У книжці найбільш цілісно представлено діяльність Коновальця в період 1917 — 1919 рр. в Києві та у Наддніпрянщині. У вирі тих подій Коновалець постає не тільки як очільник військового формування Січових стрільців, а й як волонтер Галицько-Буковинського комітету жертв війни, очільник Головної ради галицьких, буковинських та угорських українців, а також як військово-політичний діяч. Десь на початку 1918 р. Коновалець остаточно відходить від регіоналізму, притаманного вихідцям із Галичини, і в подальшій діяльності користуватиметься категоріями «Україна», «українець», «український» тощо.

Щодо другого періоду діяльності Є. Коновальця (1920 — 1930-ті роки), то тут виклад лаконічний, без спроб деталізувати події, щоб не заплутати читача. Адже ті організації, до створення яких був причетний Коновалець, діяли в Галичині в підпіллі, а провід періодично збирався за межами українських земель у різних містах Європи.  Безсумнівною заслугою Коновальця в цей період було те, що він зумів не тільки створити Українську військову організацію (УВО), Організацію українських націоналістів (ОУН), а й забезпечив їхню життєдіяльність. У межах цього періоду зокрема вдалося виявити, що двоюрідним братом Коновальця був очільник УГКЦ у підпіллі (1972  — 1991 рр.) Володимир Стернюк.

— У радянській історіографії (і ви вказуєте про це на останніх сторінках вашої книжки) було створено образ Є. Коновальця мало не як такого собі українського «фюрера», який начебто зустрічався з А. Гітлером у 1922-му та 1931 роках. Чи такі зустрічі насправді були? Адже нібито й вуса провідник завів такі самі, як Гітлер.

— Щодо зустрічі з Гітлером, то це вигадки радянської пропаганди. А відносно вусів, то, можливо, саме Гітлер запозичив їх у Коновальця (жартую, зрозуміло). Адже Коновалець почав носити вуса ще зі старших студентських курсів (у віці 22—23 років).

— Як ставився Є. Коновалець до нацистського та фашистського політичних рухів у Німеччині та Італії в 30-х роках ХХ ст.?

— Коновалець спостерігав й аналізував процеси приходу нацистів до влади, добре знав комунізм через боротьбу з ним. Був обізнаний із «Mein Kampf» Гітлера. Ставлення до нацистів, які прийшли до влади в Німеччині, Коновалець висловив у червні 1933 р. у Берліні на конференції ОУН: «Гітлер шукає у Східній Європі не союзників, а життєвого простору для своєї нації. У теперішній ситуації можна пробувати нав’язувати контакти з націонал-соціалістичною партією тільки в особистій, приватній площині,.. але ні на що більше. У політиці кожна однобічна орієнтація згубна. Однобічна орієнтація поневоленої нації веде до «заґентурення» і до цілковитої катастрофи. Провід українських націоналістів як керівництво націоналістичного руху і з гаслом орієнтації на власні сили не може нехтувати шуканням зв’язків до всіх політичних сил у світі, які або вже є, або можуть бути корисні для української визвольної справи. У зв’язку з цим не можна забувати, що націонал-соціалізм не має багато приятелів у світі, і пов’язання українського націоналізму з німецьким націонал-соціалізмом неодмінно призведе до нашої ізоляції і практично замкне нам усі шляхи до чужих відповідальних політичних кіл». Приблизно в таких рамках формувалися контакти з нацистами до початку Другої світової війни.Розуміння італійського фашизму в ОУН розкрив один із провідних її діячів, який жив і працював у Римі, Євген Онацький: «Фашизм — це не товар на експорт. Італійський фашизм завжди мав свою державу, яку треба було лише підперти, підремонтувати, підвести нові підмуровання, поставити побиті вікна, пофарбувати стіни та гарненько причепурити. Перед молодим українським націоналізмом стоїть цілком інше завдання: він мусить ще віднайти свою державу, сприяти можливо скорому та щасливому її народженню й твердою рукою підтримати, коли вона почне здійматися на ще кволі ноги. Різниця величезної, принципової ваги. Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь яким іредентам, готової ВСІХ і ВСЯ принести в жертву культові своєї твореної держави. Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе іредентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйнування культу тих держав, що не дають йому жити…»

— Яким було ставлення Коновальця до тих українців, котрі не сповідували ідеологію ОУН?

— Найкращою відповіддю буде цитата з його спогадів: «Націоналістична ідеологія не може вважатися чимось уже завершеним та абсолютним, не може бути так, щоб націоналістові заборонено було контактувати чи вести політичні розмови з ненаціоналістами. Визвольна боротьба багатогранна, і кожен чесний українець може знайти в ній своє місце. Жити в переконанні, що підпільно-революційна боротьба вичерпує всі можливості боротьби за державність, —  дуже небезпечна ілюзія».

— Після вбивства Є. Коновальця енкаведистом П. Судоплатовим одним із лідерів ОУН став С. Бандера. Що відрізняє політичні погляди й політичну поведінку цих двох очільників ОУН?

— Вбивством Коновальця радянська влада досягла свого головного завдання — розколола найсильніший український національний спротив, що сформували активні учасники боротьби за Українську державу в роки національної революції 1917 — 1921 р. Енкаведисти добре розуміли, що поки живе Коновалець ОУН буде сильною, монолітною організацією. Початок Другої світової війни пришвидшив розкол ОУН. Коновалець чекав і готувався до нової війни, яка — на його переконання — мала б дати змогу відновити Українську державу.

Мабуть, націоналістичний рух був би набагато краще організований та сильніший, якби Коновалець був живим. А так, після його вбивства, цей рух вступив у період Другої світової війни в стадії внутрішнього конфлікту.

Якщо порівняти, то у свої 30 років Коновалець був більш виважений та розсудливий, ніж Бандера, який у тому самому віці ще не мав такого політичного такту й досвіду, як його попередник. Адже Коновалець у віці 27—28 років уже керував одним із найбоєздатніших багатотисячних військових формувань, будучи наймолодшим із командирів армії УНР. Він вдало долав різного роду непорозуміння, часто з набагато старшими і більш професійними військовими та політиками (Петлюрою в тому числі). У 1921 р. Коновалець подолав різні впливи і чвари та став над ними і заклав основи УВО, яка виховала Бандеру, Шухевича та інших. Звернімо увагу, що Бандера, значення якого не применшую, намагаючись не проґавити момент у здобутті держави, що був пов’язаний із розв’язанням війни Німеччиною проти СРСР, не уникнув конфронтації в середині ОУН.

— Є. Коновалець — об’єднуюча постать для України, оскільки він, з одного боку, брав участь в обороні Української Народної Республіки, на певному етапі відновив стрілецьке формування за гетьмана П. Скоропадського, брав участь у відновленні УНР Директорією. З другого боку, після подій Української національної революції в 1920 — 1930-х роках суттєво впливав на політичне життя в Галичині. Що завадило йому поширити очолюваний ним політичний рух на територію УСРР? Хіба тільки державні кордони між СРСР та рештою світу?

— Коновалець розкрив усі свої найкращі риси і здобув ім’я саме в революційних подіях на Наддніпрянщині. Через те, що широкий загал досить поверхово знає про його діяльність у ті роки, часто чуємо різні звинувачення, які висловлюють прихильники Скоропадського чи ЗУНР. Створена в 1920—1921 рр. УВО, а в 1929       р. на основі декількох українських націоналістичних об’єднань ОУН, попри те, що основним тереном діяльності була Галичина, за керівним складом та ідейним змістом відображали всю Україну. На жаль, поширити діяльність цих організацій на територію УСРР не вдалось, але не тільки через наявність кордону. Річ у тім, що радянські органи держбезпеки в 1920 —1921 рр. ліквідували декого з тих, хто мав розвивати УВО на теренах окупованої більшовиками України, а ті, кому вдалося залишитися живими, були позбавленні можливості діяти.

— Як сучасники подають портрет Є. Коновальця як людини? 

— Найкраще подає портрет Коновальця член УВО та ОУН Володимир Мартинець: «Зовнішність, і характер Коновальця скорше відповідали політичному провідникові, ніж військовому командирові. В постаті й у поведінці полк. Коновальця не було нічого «марсового», військового, «диктаторського». Він робив враження скорше флеґматика ніж холерика, настільки був у собі опанований. Він був дуже ощадний на слова, зокрема, коли мав діло з політичним партнером або супротивником. Сам з’ясовував свій погляд останнім, а коли справа була дуже важливою й вимагала його рішення, тоді, як правило, відкладав це рішення на наступний день. Людей, що з ними доводилося йому мати діло, він намагався пізнати як найосновніше».

— Чи в науковому плані існують якісь «білі плями» в біографії Є. Коновальця? Чи плануєте проводити в цьому напрямі майбутні ваші дослідження?

— Звісно, існує ще багато малодосліджених та недосліджених сторінок його біографії. Після видання цієї книжки дослідження не зупиняю. Загалом, чим більше дізнаюся про Коновальця, тим більше виникає бажання зрозуміти його феномен, зрозуміти, завдяки чому йому вдалося організувати те, що значною мірою визначило та визначає новітню історію України.

Зіновій ПАРТИКО

Джерело:https://day.kyiv.ua

Історія

«Віднині є єдина Українська Народна Республіка…»

Published

on

22 січня 1919 року на Софійській площі Києва було  проголошено об’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину державу нагадує Видання Міністерства оборони України «Народна армія»

Щоб краще зрозуміти, за яких обставин це відбулося, нагадаємо про події, що передували цьому. Українська Центральна Рада в листопаді 1917 року проголосила утворення Української Народної Республіки, «сподіваючись на федеративні стосунки з демократичною Росією». Не склалося. Більшовики, які захопили там владу, вже 17 грудня 1917 року зажадали від українського уряду допомогти їхнім «товарищам» в Україні. Але 20 грудня 1917 року ультиматум було відхилено, що й стало приводом для російських більшовиків розпочати агресію. Попри це, 22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, суверенною державою українського народу».

18_01_2018.qxd

Восени 1918 року на етнічних українських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, що розпалася, з представників громадськості було створено Українську Національну Раду, яка 13 листопада оголосила про створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). До її складу ввійшли території, які заселяли українці, — Галичина, Буковина й Закарпаття. Та невдовзі у Львів прибула делегація поляків, яка заявила про наміри включити Галичину до складу Польщі. Українці, звісно, були проти й учинили збройний спротив. Але сили виявилися нерівними, і 21 листопада польські війська захопили Львів, через що уряд ЗУНР змушений був переїхати в Тернопіль, а потім у Станіслав (нині — Івано-Франківськ). Ситуація, що склалася, була вкрай несприятливою для ЗУНР.

Ось як згадував ті дні Логвин Цегельський, громадсько-політичний діяч Галичини, член Української Народної Ради, яка стала найвищим державним органом: «Кожний день закріплював поляків у їхніх оборонних позиціях, знижуючи наші шанси й зміцнюючи польські. Нам конче треба було вигнати їх зі Львова. А для цього потрібно було більше війська, гармат, панцирних автомобілів і грошей. Отже, наше становище поневолювало нас звернутися до гетьмана за поміччю».

Восени 1918 року на зустріч із Гетьманом Української держави Павлом Скоропадським відбула делегація. Її мета — переговори про об’єднання. Проте зустріч не відбулася: Київ оточили війська, вірні Директорії, які виступили проти Скоропадського. Тоді посланці вирушили у Фастів, де перебували Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші представники Директорії. На перемовинах, що відбулися 1 грудня 1918 року, уклали угоду, у якій було передбачено, що «ЗУНР увійде з усією територією й населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку». На початку січня 1919-го в Станіславі її ратифікувала Українська Національна Рада. 16 січня цей документ вручили керівництву УНР, а через день, 18 січня, відбулась нарада представників обох республік, котрі й схвалили угоду, одностайно вирішивши, що її, як пізніше згадував один з учасників цього процесу, «потрібно винести на суд людський».

22 січня 1919 року у центрі Києва — десятки тисяч киян, військових, представників церкви, і серед них — очільники УНР та ЗУНР. Після богослужіння, рівно опівдні, Логвин Цегельський зачитав ухвалу про об’єднання, а Федір Швець, професор Київського університету, член Директорії, оголосив Універсал УНР. Наступного дня на загальному зібранні представники республік його ратифікували.

Після цього почалася їхня інтеграція, зокрема у військовій сфері: Симон Петлюра особисто виїжджав у Галичину, де брав участь у засіданнях уряду ЗУНР, а УНР надавала галичанам продовольчу допомогу, отримуючи від них нафтопродукти. Але, незважаючи на таку співпрацю, реального об’єднання, яке б дало змогу перемогти ворогів зі сходу й заходу, не сталося.

І все ж проголошення України соборною державою, на думку істориків, стало знаменною подією, яка мала велике історичне значення. Саме тоді, 22 січня 1919 року, українці заявили на весь світ про бажання жити єдиною великою родиною, про неподільність українських земель.

Виступаючи на мітингу з нагоди проголошення Соборності України, Михайло Грушевський сказав: «Я підчеркую, і кілька разів робив се, що ми не являємося, як часто висловлюються, якоюсь новою і молодою республікою, ми відновляємо тільки нашу державність, якою ми жили і яка була відібрана нам проти нашої волі».

Цими словами Михайло Сергійович як історик нагадував про Галицько-Волинське князівство, Запорозьку Січ, Українську козацьку державу, які передували утворенню єдиної та соборної України.

— Символ цієї соборності згадували через багато років попри те, що українська державність після возз’єднання довго не протрималася, — каже голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Пам’ять про події 22 січня 1919 року залишалася символом, який об’єднував українців, хоч би де вони жили. Наприклад, для Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії це було одне з найголовніших свят.

Не маючи власної держави, у радянському ярмі загинули мільйони українців. Але мине понад сім десятиліть, і 1991 року на руїнах УНР постане незалежна Українська держава. А ще через кілька десятиліть її знову спробує задушити наш «старший брат» — путінська Росія. І тоді на її захист стануть нащадки тих українців, які взимку 1919-го вийшли на Софійську площу, щоб проголосити Соборність українських земель.

Сергій ЗЯТЬЄВ

 

100 років тому, 22 січня 1918 року, Україну було проголошено самостійною державою

Четвертий універсал УЦР закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками й повідомив про прагнення якнайскоріше укласти мирний договір із центральними державами

Четвертий універсал ухвалили в умовах розгортання більшовицької агресії проти України. Зокрема Українська Центральна Рада повідомила: «Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардійців-більшовиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, убивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодійство, безчинство».

Четвертим універсалом УЦР проголосила Україну «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Верховний орган виконавчої влади держави, Генеральний Секретаріат, було перетворено на Раду Народних Міністрів УНР, яку очолив Всеволод Голубович. У своєму зверненні до українського народу члени УЦР зазначили, що «зробили всі заходи, щоб не допустити цієї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі криваву боротьбу з нашим народом і Республікою». Універсал закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками й повідомив про прагнення Центральної Ради якнайскоріше укласти мирний договір із центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною), щоб вивести Україну з Першої світової війни. Водночас Універсал декларував скасування професійної армії та заміну її народною міліцією, «щоб наше військо служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств». Це рішення українських керманичів мало вкрай згубні наслідки для обороноздатності України перед більшовицькою навалою. Вигнати більшовиків з України вдасться лише після підписання Брест-Литовського мирного договору з допомогою військ центральних держав.

Руслан ТКАЧУК

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://na.mil.gov.ua/

Continue Reading

Історія

Цей день в історії: 100 років від проголошення Української Народної Республіки та 99 років Акту злуки українських земель

Published

on

100 років тому (1918) 22 січня Четвертим Універсалом Центральної ради Українську Народну Республіку проголошено самостійною і незалежною державою.

Але навіть ця урочиста декларація, одностайно підтримана всіма представленими в Центральній Раді українськими партіями, за умов російсько-більшовицького наступу, що розгортався по всьому Лівобережжю, не змогла консолідувати національні сили.

В дні, коли російсько-більшовицькі війська наближалися до Києва, в самій Центральній Раді відбувся розкол. Частина її членів, переважно від фракції українських лівих есерів, виступила з пропозицією про перевибори цього органу, наголошуючи на тому, що настрої людей принципово змінилися і його склад не відповідає справжнім орієнтаціям суспільства.

В цей же ж день 22 січня, у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, щорічно відзначається День Соборності України. Це свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави. У 2011 році День Соборності поєднали з Днем Свободи, що раніше відзначався 22 листопада, під назвою «День Соборності і Свободи України». Однак 2014 року Указом Президента Петра Порошенка свято було відновлено як День Соборності України.

У сучасному українському національному календарі дата 22 січня посідає одне з провідних місць і має глибокий символічний зміст: одвічної мрії українців на вільне життя в самостійній соборній незалежній державі. 22 січня 1918 року Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель, в єдину Україну, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав УНР та ЗУНР, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу. У тексті Акту Соборності утверджувалось: «Однині на всіх землях України, розділених віками – Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні – буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю. Однині повіки буде одна, самостійна Українська Народна Республіка».

Однак об’єднання України відбулось суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акту злуки, більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина – Закарпаття.

Перше святкування Соборності відбулось 22 січня 1939 року у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час – автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація місцевого населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, волі українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності.

З того часу в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність (соборність) українського народу, а День Соборності наразі відзначається на державному рівні вже щорічно.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/

Continue Reading

Історія

Останній бій: 3 роки тому завершилась оборона Донецького аеропорту

Published

on

Оборона ДАП тривалістю 242 дні залишається однією з найтрагічніших та найгероїчніших подій АТО. Проте і зараз до останніх днів аеропорту залишається багато запитань.

Російські бойовики захопили будівлю Донецького аеропорту в ніч з 25 на 26 травня.

Проте вже через 2 дні українські військові звільнили аеропорт та зайняли оборону. З того часу ЗСУ тримали територію ДАП 242 дні, допоки будівлі, що знаходилися на його території, внаслідок тривалих боїв не було знищено вщент.

Особливо виснажливим виявився останній місяць захисту аеропорту.

Під Новий рік ситуація навколо ДАП загострилася – незважаючи на режим припинення вогню, бойовики не полишали спроб вибити сили АТО з території аеропорту. Вони блокували дорогу до терміналу, чим ускладнювали доставку провізії та боєприпасів.

13 січня у результаті обстрілів завалилася диспетчерська вежа, яку зображували на численних мотиваторах і постерах як символ протистояння українських військових.

Через два дні ватажок бойовиків Олександр Захарченко хамовито тикав пальцем в груди українського полковника і хвалився, що його головорізи візьмуть аеропорт за 30 хвилин. Слова Захарченка виявилися блефом – бойовики не змогли витіснити українських військових ані через 30 хвилин, ані через добу.

Захопити частину ДАП і заблокувати бійців 81-ої бригади в терміналі їм вдалося лише 18 січня.

Штаб АТО був змушений діяти у відповідь. Того ж дня навколо ДАП розгорнулася спецоперація, яку розробили, щоб врятувати ситуацію і військових, що опинилися в оточенні. Але майже нічого з запланованого не вийшло. Кілька невдалих спроб просунутись вперед змусили штаб відмовитись від наступальних операцій.

19 січня в Генштабі заявили, що ситуацію в аеропорту контролюють “кіборги”. Бойовики підірвали перекриття між поверхами нового терміналу. За свідченнями українських бійців, вже тоді всі перекриття терміналу провалилися до підвалу, хвилею знесло всі барикади і укриття. Після вибухів терористи почали масовий наступ. Українські військові продовжували захищати руїни вежі. Під завалами опинився 51 український захисник. Також група бійців потрапила в полон.

20 січня “кіборгам” вдалося відкинути противника на кілька кілометрів у бік Донецька. Терористи підірвали Путилівський шляхопровід, щоб зупинити прорив української бронетехніки. Вранці декілька десятків ВДВ пішли на допомогу бійцям в аеропорту. Того дня був густий туман, видимість близько 20-30 метрів. Гіршою ситуація була в ДАП- пересувалися без єдиного орієнтира. Бійці промахнулися на 800 метрів, взявши трохи лівіше й потрапили прямо в місце концентрації бойовиків. Був бій і загиблі. 8 бійців потрапили до полону.

І хоч наші атаки не вдалися, російські бойовики усвідомили, що повністю взяти аеропорт під свій контроль вони не зможуть, тому вирішили стерти його з лиця землі.

Найтрагічнішим вінцем історії оборони ДАПу став другий надпотужний вибух, який 20 січня поховав під завалами десятки “кіборгів”. Протягом кількох тижнів після цього з-під завалів діставали тіла “кіборгів”. Щонайменше четверо з них підірвали себе гранатами, щоб не здатися живими, один з них – офіцер. Надійшла від них смс до одного з наших бійців, що “ми знаходимося в терміналі і живими не здамося”.

Автор: Сергій Лойко
"В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві", - Лойко.
“В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві”, – Лойко.

21 січня 2015 року прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу Донецького аеропорту – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони.

21 січня бійці 90 окремого аеромобільного батальйону вирішили покинути руїни диспетчерської вежі. Щоб відволікти і заставити бойовиків припинити вогонь вони викликали на себе “Град”, під залп якого вибігали з вежі. Вночі новий термінал аеропорту покинули ще 13 вцілілих “кіборгів”. Останнім о 5.30 ранку вийшов боєць 90 окремого аеромобільного батальйону.

22 січня, після 242 дні оборони, “кіборги” з боями вийшли з Донецького аеропорту. Новий і старий термінал Донецького аеропорту та башта укріплення повністю знищені. Після обвалу бетонних перекриттів трьох поверхів терміналу утримувати вже було нічого. Укрїанські бійці підірвали злітну смугу і відступили до основних позицій в селищі Піски.

У битвах за Донецький аеропорт загинули близько 200 українських бійців, а поранено — понад 500, за даними РНБО. Проросійські бойовики втратили не менше 3,5 тисяч чоловік.

У ці дні Україна вшановує пам’ять захисників Донецького аеропорту – “кіборгів”, які полягли, захищаючи форпост України.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Continue Reading

Trending