Connect with us

Cтатті

Іноземних добровольців АТО використали і кинули

Published

on

Ні для кого не секрет, що в рядах захисників України воювало і воює чимало громадян інших країн, в тому числі – родом з країни-агресора. Однак ці люди, прийнявши у цій війні сторону України, на жаль, не можуть розраховувати на її захист – багатьом з них Україна відмовляє в отриманні українського громадянства.

Іноземцям, воюючим в АТО на українській стороні, влада обіцяла забезпечити притулок, захист і громадянство з самого початку російської агресії на українських землях. Але на ділі виявилося, що легіонери чекають обіцяного вже три роки, а перспектив – не бачити.

Так, минулого тижня Київ відмовив в отриманні українського громадянства колишньому бійцеві батальйону «Айдар», росіянці Юлії Толопі з позивним «Валькірія». «Мені офіційно відмовили у громадянстві! Дякую, Петро Олексійович Порошенко! Служу українському народу», – написала вона на своїй сторінці в Facebook.

За словами дівчини, яка навесні минулого року зробила перший крок до громадянства України, отримавши дозвіл на проживання, вона просто в шоці від того, що відбувається.

Толопа – одна з багатьох, хто перебуває в підвішеному стані, сподіваючись отримати-таки коли-небудь заповітний паспорт з тризубом. За словами голови громадської організації «Твій шлях» Олександра Івашкова, за весь час бойових дій тільки четверо іноземців-добровольців отримали громадянство України. Останнім був Ілля Богданов – колишній офіцер ФСБ, який влітку 2014 року перейшов на бік України і захищав Донецький аеропорт. Президентський указ про надання йому статусу громадянина України був виданий в лютому 2015 року.

Бюрократичні рифи

Незважаючи на те, що в українських політичних колах багато говорили про пріоритетність в наданні громадянства легіонерам АТО, що побажали стати українцями, будь-які розпорядження перших осіб держави, а також закони, спрямовані на спрощення цієї процедури для іноземців, які воюють за Україну, буксують в безпросвітній української бюрократичній системі. В результаті, політична воля в цьому питанні є тільки на словах.

Головний камінь спотикання для всіх без винятку іноземців в АТО, що бажають стати громадянами України, – необхідність надати до Державної міграційної служби (ДМС) України довідку про несудимість. Хоча, на думку Олександра Івашкова, крайня необхідність надання такої довідки виглядає вельми сумнівною. «Її можна взяти тільки на території їхньої держави, в тому числі, в консульстві. Але ми всі прекрасно розуміємо, чим може закінчитися такий похід людини в консульство… Фактично по всім хлопцям в їх країнах вже заведені кримінальні справи», – підкреслює Олександр Івашков.

Справа в тому, що кожен з іноземних військовослужбовців, які стали захисниками України, за фактом, вчиняє злочин, за який на батьківщині йому «світить» реальний термін. Приміром, в Росії – від 3 до 7 років позбавлення волі…

Юристи переконані, що необхідності підтверджувати інформацію про несудимість такою довідкою, немає. «В комісію при президентові, яка розглядає клопотання на отримання громадянства, входять представники СБУ, МВС, у них є всі дані», – підкреслює президент громадської організації «Юридична сотня» Ірина Лоюк.

Більш того, наявність відповідного документа все одно не гарантує отримання громадянства. Відомі випадки, коли легіонерам довідки оформляли родичі, за довіреністю, але, в підсумку, злополучний документ ніяк не змінював ситуацію – в наданні громадянства України цим людям було відмовлено.

Вирішити цю проблему активісти намагалися через парламент. Зокрема, законопроектом №3433 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які брали участь у захисті територіальної цілісності і недоторканності України» скасовується необхідність отримання довідок від інших держав при процедурі отримання громадянства такими людьми. Втім, на сьогоднішній день документ навіть не пройшов перше читання.

Але навіть якщо такий закон буде прийнятий, більшість бійців-іноземців, перебуваючи в Україні не менше півтора років (з початку АТО) і, не отримавши хоча б статус біженця, вже порушують міграційне законодавство України. Це, так чи інакше, може загрожувати їм депортацією на батьківщину, де їм світить штраф, знову-таки, тюремний термін, а, в окремих випадках, – і смертна кара (наприклад, в Білорусі). На щастя, за словами Івашкова, на сьогоднішній день загроза депортації існує тільки на папері. Мовляв, з ДМС існує негласна домовленість, що примусово видворяти з країни нікого не будуть… Але насправді така ситуація не є нормальною.

Активісти, які допомагають бійцям-іноземцям легалізуватися в Україні, вважають такий стан речей зрадою з боку владної верхівки. «У президента немає політичної волі надавати громадянство тим, хто воював за Україну», – констатує Олександр Івашков.

Сьогодні під його опікою перебувають два громадянина РФ – Сергій Петровичев (позивний «Рубін») та Ілля Черноусов («Фелікс») – яким організація «Твій шлях» допомагає у процедурі отримання українського громадянства. В Росії молоді люди займалися політичною діяльністю, брали участь в опозиційних молодіжних організаціях і протестах. В Україні перебувають ще з Майдану. Навесні 2014 року пішли в АТО, воювали в добровольчих батальйонах в околицях Донецька, були в Пісках, Красногорівці, Мар’їнці, Волновасі, Горлівці, Іловайську.

«На нашу заяву, що нас там [в Росії] посадять, зобразили щире здивування: «За що?»

В Росії у Сергія Петровичева була непогана робота і влаштоване життя, однак, за його словами, переконання – пріоритетне працевлаштування. Вирушаючи в Україну, він уже тоді розумів, що на батьківщину тепер шлях замовлений. Але про зміну громадянства не думав – було не до того. «На фронті все відходить на задній план. Ще в 2014, коли лінії фронту, як такої, не існувало, було почуття, що, з великою ймовірністю, мене вб’ють. Про громадянство там думаєш не в першу, ні в другу, а в останню чергу», – згадує він.

Але, з часом, «солодкі» обіцянки української влади про обов’язкове спрощення надання таким, як «Рубін», громадянства України, розбилися об жорстоку реальність. У серпні 2015 в тоді ще Дніпропетровської ДМС Сергію Петровичеву вручили документ, що передбачає примусове повернення в Росію. «На нашу заяву, що нас там [в Росії] посадять, зобразили щире здивування: «За що?». Як це – за що? Там людей саджають за репост у Вконтактє… За те, що ти прийняв участь у збройному конфлікті в іншій країні, є відповідні статті в Кримінальному кодексі [РФ] – «найманство» і «участь у збройних формуваннях». Але в ДМС абсолютно не реагували, була якась упередженість», – розповідає хлопець.

Депортації вдалося уникнути дивом – за «Рубіна» заступилися окремі народні депутати та представники різних громадських організацій, рішення ДМС вдалося оскаржити і скасувати.

Влітку 2016 Сергій отримав вид на проживання терміном на 1 рік. Якщо ситуація з громадянством не зміниться, влітку поточного року документ потрібно буде знову продовжувати. Звичайно, молодий чоловік має намір зайнятися довідкою про несудимість, буде складати довіреність і відправляти її рідним. Проте, особливих ілюзій не плекає – особисто знає легіонерів, які, отримавши довідку, продовжують перебувати в Україні на пташиних правах, без громадянства.

«Рубін» підкреслює, що не вимагає чогось позамежного: «Політична ситуація, сьогодні одна, завтра інша, дуже небезпечно мати тільки вид на проживання. Немає ніякої гарантії, що завтра якимось рішенням нас не вишлють з країни, або не видадуть Росії за запитом. Просто хочеться відчувати себе в безпеці і знати, що тебе ніколи не депортують».

Крім того, відсутність громадянства різко зменшує хлопцеві ймовірність працевлаштуватися або отримати соціальні гарантії по інвалідності (Сергій підірвався на розтяжці в Пісках, у нього було серйозно пошкоджено стегно, а одну ступню довелося ампутувати).

Документи Петровичева вже два рази були на комісії в Адміністрації президента. У перший раз – наприкінці 2015 року. Тоді комісія винесла позитивний вердикт без всяких довідок, проте минув час, а відповідний указ президент так і не підписав. Після цього в Адміністрації Президента заявили, що необхідно провести нове засідання, оскільки були прийняті нові закони, і трохи змінився склад комісії. Друга комісія у справі «Рубіна» відбулося в травні 2016-го. Спираючись на відсутність злополучної довідки про несудимість, документи були повернуті в міграційну службу.

Сьогодні Сергій, в принципі, вже не особливо вірить у надання йому громадянства, але сумувати не поспішає. Продовжує реабілітацію, ходить на курси, планує стати програмістом. Оскільки військовослужбовець вже не сподівається отримати паспорт з рук президента України, сподівається на більш скромний варіант – прожити три роки з видом на проживання та вже так отримати громадянство.

«Браковані» обіцянки

Ілля Черноусов також, як і Сергій Петровичев, вирушаючи в Україну розумів, що повернутися в Росію буде неможливо (про те, що воює за Україну зізнався батькам тільки в кінці 2014-го року). А про українське громадянство задумався, коли ще був на передовій. «Коли в 2014 йшов з батальйону «Шахтарськ», у мене була спроба влаштуватися в українську армію на контракт, але нічого не вийшло. Потім намагався влаштуватися на цивільну посаду в «Айдар», але сказали, що поки цивільних посад немає, у нас таких (без громадянства) і так вистачає», – згадує Ілля.

Далі проблеми йшли по накатаній: бюрократія, збір документів, «рекомендації» від Дніпропетровської ДМС повернутися в Росію, рішення про депортацію… Як і Петровичеву, оскаржити останнє Іллі Черноусову допомогли волонтери та небайдужі чиновники.

Ситуація з документами на комісії в Адміністрації президента, знову-таки, в гірших традиціях: спочатку зібраний пакет документів близько року просто лежав в АП, першу комісію пройшли. Потім документи ще кілька місяців чекали повторного розгляду, під приводом, що склад комісії змінився. У підсумку, документи Іллі були забраковані.

Зараз «Фелікс» живе у Львові – товариші допомогли з реєстрацією, тому хлопцеві трохи легше вчитися і працювати. Живе з тимчасового виду на проживання, оформленим літом 2016-го. Черноусов вже відправив своїм близьким генеральну довіреність, тепер вони будуть пробувати оформити для нього злощасну довідку про несудимість…

Йому і десяткам таких, як він, що добровільно стали на захист України і розуміючим, що шляху назад не буде, тепер доводиться воювати ще й за громадянство.

В цілому, такі неприємні ситуації ще й тому, що ще в листопаді 2015 року президент України Петро Порошенко, відповідаючи на петицію про надання громадянства тим іноземцям, які захищали Україну в АТО, заявив, що в МВС і ДМС направлено листа з дорученням «негайно» надавати консультаційну допомогу особам, що захищали і захищають територіальну цілісність України, якщо вони побажають отримати українське громадянство. А також пообіцяв, що як тільки документи таких людей будуть надходити до Комісії при президентові з питань громадянства, вони будуть «невідкладно» ним розглянуті.

На жаль, чим далі, тим більше здається, що «невідкладно» – це ніколи.

Автор: Ірина Шевченко
Джерело: http://www.unian.net/war/

Cтатті

Техніка війни № 106. Лазерні «війни». Варта Новатор (ВІДЕО)

Published

on

Військове TV у свіжому випуску програми “Техніка війни” :

– Прибуток Росії за зброю та Disney за мультфільми
– Лазерні імітатори бою: LaserTag, «Безстрашний», «Пильний», «Miles-2000», “Saab BT-46”, “BT-47”
– БМ Оплот у Strong Europe Tank Challenge-2018
– Держоборонзамовлення 2018-2020. ПТРК, БПАК, FGM-148 Javelin
– Порошенко і «Вільха». Гіперзвукова ракета КБ Південне. Випробування ракети 5В27Д-М2 на С-125М Печора від КБ Луч та Радіонікс
– Нова бойова машина «Дана». Інженерна група «Арей». Партія БТР «Дозор-Б» для ЗСУ
– Поправки мін оборони щодо нагородних відзнак «Вогнепальна зброя» і «Холодна зброя»
– Станцію СВПП-12 передали для випробувань Нацгвардії
– Нові чоботи Саломон Гардіан. Нановолокно краще за кевлар
– Гібрид AK і Glock. В’єтнам виробляє снайперку ОСВ-96 «Зломщик». Magpul Pro-700
– Виробництво Mowag Piranha V для Румунії
– USS Wasp для F-35B для Японії. Третій авіаносець для ВМС Індії
– Гелікоптери MUH-1, UH-60M Black Hawk
– F-16 США у Естонії. Chengdu J-20 вперше на навчанні. Безпілотний літак від Boeing
– Тест-драйв бронемашини Варта Новатор. Ford F550. Українська бронетехніка. Національна гвардія. Сили спеціальних операцій ЗСУ. Барс-8, Краз Спартан

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Сьогодні День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Published

on

Героїчна оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та  93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

18-21 січня 2015 року внаслідок підриву терміналу ДАП загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули понад 200 військових.

16 січня з ініціативи самих «кіборгів», які пройшли через 242-денне пекло, відзначається День захисників ДАПу та вшановується пам’ять загиблих побратимів. Можливо, колись ця дата стане офіційною.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Continue Reading

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Trending