Зв'яжіться з нами

Cтатті

Інформаційна війна Кремля від початку окупації Криму. Рекомендації для протидії

Опубліковано

на

Як Росія дезінформаційною кампанією просуває за кордоном свої ідеї та бореться із тими, хто намагається їм протистояти? Зрозуміти цей феномен, який на Заході ідентифікували, як одну з доволі нищівних сторін російської гібридної агресії, спробували аналітики з базованого у Великобританії Центру зовнішньої політики (FPC). Серед висновків дослідників: потрібна підтримка і збільшення фінансування незалежних ЗМІ, зокрема, російськомовних, та об’єднань журналістів-розслідувачів; організація потужних аналітичних структур із відстеження, розвінчування брехні; онлайн-моніторинг загроз західним організаціям, що борються із дезінформацією й пропагандою, та посилення вимог до реєстру лобістських організацій в країнах Євросоюзу.

Аналітики з досвідом вивчення усіх тонкощів російської пропагандистської кампанії поставили собі завдання: дослідити, як кремлівські ЗМІ, соціальні мережі, псевдо-неурядові й лобістські організації використовуються для просування кремлівської політичної риторики, критики західних цінностей, поширення плутанини щодо того, що відбувається в світі й, загалом, створення паралельної реальності.

Ще задовго до обрання Дональда Трампа президентом та появи концепцій «деза» й «альтернативні факти», в березні 2014-го група журналістів у Криму стала свідками появи сотень «зелених чоловічків» – добре озброєних військових без розпізнавальних знаків.

«Те, що тоді відбувалося в Криму, було настільки безпрецедентним, що журналісти не знали, як це назвати, – зокрема, ділиться засвоєними уроками російської пропаганди аналітик із центру CODA Story і колишній оглядач BBC Наталія Антелава. – Пізніше російські канали назвали це «возз’єднанням», а решта світу – анексією, окупацією, але на той момент ніхто не міг бути цілком упевнений у тому, яку гру Путін затіяв у Криму. Тим часом, російські ЗМІ, вже тоді, здавалося, перебували під суворим командуванням».

Окупація українського Криму. Російські військові у селі Перевальне, 5 березня 2014 року

Окупація українського Криму. Російські військові у селі Перевальне, 5 березня 2014 року

Світ «після фактів» та «після істини»

Кілька хвилин пізніше Наталія Антелава стала свідком того, як виходячи в прямий ефір, російський тележурналіст раптом втратив зв’язок зі студією. В телефонній розмові з московським редактором йому пояснили: відключення сталося через те, що репортер назвав російськими солдат «російськими солдатами», тим часом, як слід було казати «добровольчі батальйони». І хоча самому журналістові було соромно, але з тих пір, «згідно із вказівками редактора і Володимира Путіна, він став називати російські війська в Криму «самоорганізованими добровольчими батальйонами».

«Притримуватися брехні, як він пояснив, його змусили кредит у банку і троє дітей», – розповідає аналітик, додаючи, що згодом, мимоволі й незалежні західні ЗМІ теж були вкинуті до альтернативної реальності, побудованої Кремлем.

«Сьогодні ми живемо в світі, де ця альтернативна реальність поширилася далеко за межі колишнього Радянського Союзу… Журналісти, що знаходять свій шлях в цьому світі «після фактів» та «після істини», повинні вчитися на помилках західних ЗМІ, допущених в Україні», – вважає Наталя Антелава, на думку якої війна в Україні для західної об’єктивної журналістики стала справжнім викликом.

На її думку, те, що діється на сході та півдні України, – було першою кризою дійсно насиченою брехнею і дезінформацією, що лунала з усіх боків. Аналітик погоджується: звичайно, пропаганда й підроблені новини завжди були частиною будь-якого конфлікту, але в епоху інформаційного насичення, де кожна думка має свою платформу, дезінформація досягла абсолютно нового рівня, тому «Україна й стала лакмусовим папірцем для міжнародних засобів масової інформації», – пише Антелава.

Як західна преса стала в пригоді російській «дезі»?

Скажімо, описуючи російських військових, більшість західних журналістів не вживали, як це робили прокремлівські ЗМІ, терміну «добровольчі загони самооборони». Водночас, дуже мало хто з них казав, що це саме російські солдати. Це свідчення того, що преса Заходу так і не спромоглася отримати чітку картину цих подій. «Інакше кажучи, не бажаючи того, міжнародні ЗМІ підтримали брехню», – пише інший аналітик Марта Дижок.

«Вибір ілюстрацій, термінології, інформації, представленої в багатьох міжнародних ЗМІ є однією з причин того, що те, що сталося в Криму, як це відбулося, чому, які принесло результати – все це досі є предметом обговорення», – зазначає Дижок. Адже для необізнаного аудиторії не було очевидно, чи справді Росія захищала там етнічних росіян від «беззаконня фашистів, націоналістичного уряду в Києві», а чи це було просто вторгненням Росії до сусідньої країни.

Дослідники доходять висновку, що війна в Україні, поза всіма сумнівами, надто мало висвітлена у пресі. Власне, події покривалися широко, але із типовими для ЗМІ переключеннями уваги на події в інших місцях.

Переглянути зображення у Твіттері

Переглянути зображення у Твіттері
 Тож, перший урок, який дала Україна, полягає в тому, що в епоху, коли інформація стала зброєю, журналістські питання «хто» і «чому» мають бути пріоритетними, поруч із питаннями «коли» і «що». Відповіді на питання «хто» і «чому» дасть можливість прорватися крізь шум і брехню й вийти за рамки поверховості щоденних новин, аби надати поглиблену інформацію й створити перешкоду поширенню «дези».

Другий урок полягає у тому, що коли журналісти й експерти обговорюють «фейкові новини», дехто питає, чи потрібно взагалі цим новинам протистояти. Мовляв, згідно з дослідженнями, користувачів таких новин є дуже небагато, до того ж вони зазвичай консультують й інші об’єктивніші джерела інформації. Одним з рішень цієї проблеми є перевірка фактів самими сайтами.

Скажімо, «Facebook нещодавно інтегрував перевірку фактів у процесі їхньої публікації. Тим часом, Google заборонив появу реклами сайтів, які «спотворюють інформацію».

Водночас, інша група зосередилася на поліпшенні якості журналістики: скажімо, Бен Сміт, головний редактор BuzzFeed виступає за надання більшої підтримки об’єктивній та ретельнішій журналістиці, що є способом противаги фейковим новинам, які проникають до користувачів через соціальну мережу.

«Покалічену» правду можна «вилікувати» правдивими репортажами

Однак, Україна засвідчила, що і цього всього недостатньо, пише Наталія Антелава.

«Сила й небезпека фейкових новин – і тих, що фінансуються державою, скажімо, Росією, або тих, що мають комерційне підґрунтя, як це часто буває з сайтами в Сполучених Штатах, – це те, що вони спотворюють дійсність, породжують сумніви й підривають справедливі аргументи. Якщо в радянські часи метою Кремля було, аби люди перебували на його стороні, то в наш час його мета полягає в тому, щоб змусити їх думати, що «всі інші погані».

Врешті-решт, деза має один і той самий ефект: вони затуманюють наративи, що базовані на фактах, створюють альтернативні реальності, калічать правду і дозволяють політикам називати що-небудь або кого-небудь «фейками».

Наводячи один із найяскравіших прикладів розвінчування дезінформації щодо, буцімто, неіснуючої російської армії на території України – відеорепортаж Саймона Островського, в аналітичній статті британського Центру зовнішньої політики зазначено: «Ось він, єдиний спосіб, як засоби масової інформації можуть протистояти загрозі підроблених новин. Тільки за допомоги таких особливих характерів, ЗМІ можуть пробити туман узагальнень, які є киснем для дезінформації. Якщо фейкові новини процвітають завдяки персонажам, які не існують, на кшталт сирійських біженців, які ґвалтують дівчину в Франкфурті, то репортажі, які їм суперечать, теж повинні бути базовані на конкретних, переконливих персонажах, які ці міфи розвінчують.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

З огляду на аналіз ситуації в сфері дезінформаційних кампаній пострадянського простору, зокрема, з боку Росії, дослідники розробили низку рекомендацій.

Донорам та неурядовим організаціям. Слід заснувати нові незалежні інформаційні агенції російською та іншими місцевими мовами Росії, щоб вони містили місцеві новини, а також подбати про поширення цих новин; забезпечити збільшення фінансування для незалежних консорціумів журналістів-розслідувачів; надавати підтримку поглибленому незалежному моніторингу роботи ЗМІ в країнах колишнього Радянського Союзу, щоб оцінити масштаби аудиторії як вітчизняних, так і російських ЗМІ; сприяння позапартійній підтримці парламентської взаємодії з питань, що стосуються колишнього Радянського Союзу, включаючи відвідування країн.

Для міжнародних мовників. Розширити діапазон мовлення, залучаючи коментарі до західних і міжнародних мереж; співпрацювати з незалежними партнерами на пострадянському просторі для розробки свого контенту.

Для західних урядів і регулюючих органів. Відстежувати поширення недостовірної інформації й такої, що не відповідає дійсності, що походить із російських джерел, працюючи із громадянським суспільством, щоб в разі потреби, її спростовувати; активно відстежувати онлайн-загрози щодо критиків режимів країн колишнього Радянського Союзу, що базовані на Заході; посилити вимоги до реєстрів лобістських організацій.

Автор: Віталій Єреміца – кореспондент Радіо Свобода у Брюсселі
*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції. *Інформація публікується з відкритих джерел.

Cтатті

Промовиста різниця між героями та зрадниками України

Опубліковано

на

Один із користувачів соціальних мереж – звичайно ж, близький до Москви український журналіст – пояснив, що не буде дивитись фільм “Кіборги”, який героїзує “непотрібну війну”, у якій “українці вбивають українців”.

Поки що це несміливий, маргінальний тренд у нашому медіапросторі, він притаманний швидше російській пропаганді. Але з часом, після виведення російських військ він посилиться. До цього треба бути готовими.

Не можна зводити війну до боротьби українців із російськими окупантами, не можна заплющувати очі на те, що в окупантів є найманці, є прихильники – по всій країні. Але найголовніше – не найманці почали війну. Росіяни її почали.

Агресія завжди запускає механізм колабораціонізму і зради. Той, хто просто дотримувався інших поглядів, бере до рук зброю та починає боротися зі власною країною, власним народом. Так, він зрадник. Так, він винний. Але ці умови для розбрату створив окупант.

Квіслінг був норвежцем. Петен був французом. Гаха був чехом. Тісо був словаком. Але за кожним з ним стояв Гітлер. За Захарченком чи Аксьоновим – і кожним зі зрадників – стоїть Путін.

А за кіборгами стояли не Порошенко з Муженком. За кіборгами стояла Україна. У цьому відмінність.

Віталій ПОРТНИКОВ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Який флот може дозволити собі Україна на даний час

Опубліковано

на

Суперечки про те, як Україні скоріше відродити свій флот, ведуться ще з 2014 року, коли Росія разом з Кримом і базою в Севастополі вкрала майже всі наші кораблі. Як завдяки новій стратегії розвитку Військово-морські сили країни встають на ноги у даному матеріалі.

До початку подій на півострові в складі ВМС України перебував один фрегат, підводний човен, чотири корвета і 26 допоміжних кораблів.

Цифри не вражали уяву навіть тоді, а, з урахуванням втрат під час анексії, ситуація стала і зовсім плачевною. Радує хоча б те, що під час кримських подій флагман “Гетьман Сагайдачний” знаходився в морському поході. Його екіпаж вчасно зорієнтувався і не пішов на Севастополь, загорнувши в Одесу.

“Володимир Великий”

Спочатку завдання по відродженню флоту доручили тодішньому командувачу ВМСУ Сергію Гайдуку, який вирішив не винаходити велосипед і продовжив розвивати утопічний план з будівництва великого флоту, що складається з корветів, фрегатів і підводних човнів.

Втім, можна було здогадатися, що реалізувати цей план так і не вдасться. Хоча б тому що Україна задумала будівництво власного корвета під назвою “Володимир Великий” ще в 2005 році. Лише в 2010 в Миколаєві перший корабель серії нарешті заклали в виробництво (а за планом їх повинно було бути чотири) … і за наступні чотири роки не побудували навіть половини.

Такими темпами Україна довелося б чекати свого “Володимира” ще мінімум років десять. А до моменту виходу в море він би вже безнадійно застарів і все можна було б починати спочатку.

До того ж обслуговування кораблів такого класу – справа непроста і витратна. Для цього потрібна спеціальна база, яку Україна втратила з анексією Криму. Будівництво нової теж варто було б бюджету колосальних грошей і забрало б купу часу, якого у нас немає.

Інший план

У квітні 2016 року президент Петро Порошенко нарешті звільнив Гайдука з посади командувача флотом. А на його місце призначили генерал-лейтенанта Ігоря Воронченко.

При ньому справа нарешті зрушила з мертвої точки. Новий командувач відразу ж відмовився від плану попередників, вибираючи між двома іншими концепціями розвитку.

Інший варіант – будівництво власного “москитного флоту” на базі декількох десятків порівняно дешевих кораблів самого різного призначення – ракетних, патрульних, протимінних і т.д.

Цей план не настільки амбітний, але зате він хоча б реалізуємий. І схоже на те, що в ВМСУ вирішили рухатися саме в цьому напрямку. Так, в Міноброни вже заявили, що до 2020 року флот повинен отримати до 30 бойових кораблів і катерів.

До того ж нещодавно в США нагадали про те, що готові безкоштовно передати Україні бойові катери класу Islands, які вже давно чекають в американських портах. Однак при цьому є нюанс.

“Гюрза”, “Кентавр” і “Лань”

Можливо тому, що минулого літа на воду спустили вже четвертий бронекатер типу “Гюрза-М”, який оснащений бойовим модулем з автоматичною гарматою, автоматичним гранатометом і 7,62-мм кулеметом, а також двома протитанковими ракетними комплексами “Бар’єр” з лазерною системою наведення.

Продовжити читання ?

Cтатті

Миротворці на Донбасі: коли вирішиться питання, і які країни можуть відправити своїх військових

Опубліковано

на

За даними джерел сайту “Сегодня”, в найближчі місяці має вирішитися питання зрозміщенням на Донбасі миротворців ООН. На думку Заходу, напередодні своїхпрезидентських виборів в березні 2018 го Росія з цього питання може піти на поступки.Така думка побутує в Штатах. Правда, третю зустріч з помічником президента РФВладиславом Сурковим спецпредставник Держдепу Курт Волкер назвав “крокомназад”. А після зустрічі з держсекретарем Рексом Тіллерсоном у Відні главаросійського МЗС Сергій Лавров заявив, що Київ і Вашингтон не так розуміє бачення Москвою миротворчої місії. За його словами, те, що пропонують Україна іСША – введення на Донбас окупаційної адміністрації, тому Росія ніколи не підтримаєтакий проект резолюції в Радбезі ООН. Але обійти кремлівське вето можна черезГенасамблею.

Сайт “Сегодня” проаналізував шанси на розміщення на Донбасі місії “блакитних касок”, і, що найголовніше, які країни можуть відправити туди своїх військових.

“Охоронці спостерігачів ОБСЄ”

Наївна впевненість наших західних партнерів у тому, що Путін до своїх президентських виборів в березні-2018 піде на поступки, потроху вивітрюється. На засіданні Ради глав МЗС ОБСЄ у Відні Рекс Тіллерсон заявив, що Штати, може, і хотіли б зняти санкції проти Росії, але не зроблять цього, поки Москва не виведе свої війська з східної України і з Криму. Правда, після двосторонньої зустрічі з російським колегою держсекретар був не так багатослівний: “Я вам не буду говорити, що конкретно ми обговорювали. Ми добиваємося прогресу і отримуємо його. У нас є діалог, співпраця, але ми ще не все вирішили. Але це і не можна вирішити за одну зустріч”.

А ось Сергій Лавров передав журналістам свою розмову з Рексом Тіллерсоном до дрібниць. Їх двостороння зустріч тривала понад годину, і українське питання йшло другим на порядку; з цього питання, за словами Лаврова, у них з Тіллерсоном менше співпадаючих підходів, ніж по Сирії.

“Нас турбують спроби поставити з ніг на голову нашу ініціативу про направлення охоронців ООН для забезпечення безпеки місії ОБСЄ. Ця ініціатива на 100% вписується в дух і букву Мінських домовленостей. Наша ініціатива полягає в тому, щоб спостерігачів ОБСЄ всюди супроводжували охоронці ООН. Те, що ми почули від представника США Волкера, мало зовсім протилежний підхід. Він полягає в тому, щоб не зациклюючись на питаннях особливого статусу Донбасу, амністії, підготовки до виборів через прямий діалог Києва, Донецька і Луганська,  ввести туди ООН-івську адміністрацію, яка буде керувати всім, що відбувається в самопроголошених “ДНР” / “ЛНР”, – заявив Сергій Лавров.

Тобто, Росія згодна нема на 20-тисячну миротворчу місію сертифікованих військових, а на ООН-івських охоронців із забезпечення безпеки СММ ОБСЄ. Причому трохи раніше в тому ж Відні Сергій Лавров заявив, мовляв, якщо на Донбасі розгорнуть українсько-американський варіант миротворчої місії, це буде окупаційна адміністрація. На це глава українського МЗС Павло Клімкін відповів Лаврову в своєму Twitter: “Я вважаю, що окупаційна адміністрація вже там – це російська окупаційна адміністрація”.

Американський експерт, колишній помічник держсекретаря Девід Крамер в бесіді з сайтом “Сегодня” сказав, що пропозиція Росії по миротворцях сильно відрізняєтьсявід того, що раніше запропонувала Україні. На його думку, нічого не змінюється, Путінхоче дестабілізувати Україну, щоб Захід втратив до неї інтерес, тому я скептичноставлюся до того, що до своїх “виборів” в березні у російської сторони з’явитьсяінтерес до вирішення цього питання.

“Фактично пропозиція Росії щодо миротворцям навіть не стартова, це несерйозний спосіб покласти край бойовим діям. Він просто відокремить Донбас від решти України і нічого не принесе для відновлення міжнародно-визнаного українсько-російського кордону. Тому у мене немає великих надій на миротворчу місію на Донбасі – навряд чи це станеться. Я вважаю, найкращий спосіб – посилювати санкції проти путінського режиму до тих пір, поки він не почне поважати територіальну цілісність і суверенітет України і не виведе свої війська, і надати Україні летальну зброю, щоб допомогти їй захистити себе”, – вважає Девід Крамер.

Колишній посол США в Україні Стівен Пайфер також скептично ставиться доготовності Росії погодитися на миротворчі сили з дієвим і сильним мандатом, якіотримають доступ до всієї території окупованого Донбасу, включаючи українсько-російський кордон.

“Є сенс протестувати готовність і згоду Росії на ці сили і мандат, але за три місяці з тих пір, як Путін підняв питання про можливість миротворчої операції ООН, ми не побачили істотних змін в позиції Росії. Тому незрозуміло, чому ми повинні очікувати, що Росія погодиться на миротворчі сили до своїх президентських виборів в березні”, сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Як ООН приймає рішення

Розмови про миротворців в українському політикумі не вщухають останні два роки. Ще 18 лютого 2015 го РНБО підтримав звернення до ООН і ЄС про розгортання в Українімісії “блакитних касок”. Рішення приймає Рада безпеки ООН. Свою резолюцію в Нью-Йорку Україна представила два роки тому, але через незгоду Росії, яка як постійнийчлен має право вето, на голосування її не виносили, намагаючись зупинити війну врамках Нормандського формату.

Майже через три роки після підписання Мінська-2 стає зрозуміло, що Росія не збирається виконувати свою частину домовленостей. Але за вересневу пропозицію Кремля про можливість розгортання на Донбасі миротворчої місії (Москва внесла в ООН відповідну резолюцію) наші західні партнери схопилися як за останню соломинку. Майже півроку Курт Волкер веде переговори з Владиславом Сурковим про місію “блакитних касок”, але на компроміс Москва не йде.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченка, чим більше позитивних для України пунктів ми намагаємося внести в резолюцію по миротворцям, тим більша ймовірність, що її заблокує Росія. “Дуже важливо, яким буде мандат місії. Мандат потрібно виписати таким чином, щоб місія допомогла реінтегрувати тимчасово окуповані території Донбасу. Також в Мінських домовленостях передбачається виведення незаконних збройних формувань, як місцевих, так і іноземних – російських. І миротворці якраз той гвинтик, який може допомогти механізму контролю виведення збройних формувань”, – вважає Олександр Левченко.

За словами посла, не виключено, що може обговорюватися питання проведення виборів на Донбасі – цей пункт є в Мінських домовленостях – і хто, як не миротворці зможуть гарантувати чесність їх проведення. Як свого часу в Хорватії: місія здійснювала моніторинг і надавала логістичну підтримку, стежила, щоб не було фальсифікацій, щоб ніхто силою не впливав на виборців і членів комісій. Тобто, як підкреслює Олександр Левченко, мандат миротворчої місії на Донбасі повинен включати виведення незаконних збройних формувань і, очевидно, проведення виборів.

Та й сам процес прийняття рішень в ООН не такий вже і швидкий. Раніше представник України в підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи Євген Марчук пояснював сайту “Сегодня”, що спочатку вноситься офіційна пропозиція (резолюція – Авт.), потім Радбез ООН вивчає і приймає рішення, яке Росія, як постійний член, може заблокувати. Правда, в одному з інтерв’ю “Сегодня” перший президент незалежної України Леонід Кравчук говорив, що якщо Рада безпеки не може прийняти рішення,тоді має бути рішення Генасамблеї, яка в березні 2014 роки вже прийняла резолюціюпо Криму в обхід вето Росії.

Представник України в Раді ООН з прав людини в 2006-2010 рр., уповноважений України в Міжнародному суді ООН Володимир Василенко нагадує про резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5). Їїприйняли в 1950 році після вторгнення північнокорейських військ до Південної Кореї. США на Радбезі марно намагалися провести резолюцію, але СРСР їїблокував, тому питання винесли на Генасамблею. У нашому випадку, щобзастосувати резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5),необхідно заручитися підтримкою 2/3 членів ООН, або 129 держав.

Хто може увійти до миротворчої місії

За словами Євгена Марчука, як таких військ ООН немає, вони комплектуються кожен раз для кожної нової місії. Від прийняття рішення в Нью-Йорку до фактичної відправки “блакитних касок” в гарячу точку може пройти до півроку. Спочатку секретаріат ООН направляє технічну оціночну місію в зону конфлікту. У своїх висновках вона призводить не тільки оцінку обстановки в області безпеки, політичної, військової та гуманітарної ситуації, а й дає попередній кошторис витрат. Потім секретаріат ООН звертається до країн, які можуть відправити своїх сертифікованих військових.

“Треба звертатися до країн, які мають миротворчий досвід. У своїх національних парламентах вони вирішують, чи будуть їх військові брати участь. Потім Радбез призначає військове керівництво (главу і командувача миротворчими силами – Авт.)”, – пояснює Євген Марчук.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченко, дуже важливо, хто буде керувати місією. “Важливо, щоб це був представник авторитетної країни, яка відправить досить численний контингент, наприклад, Канада – ми вже бачили їх заяву. Також Україна очікує, що члени Нормандського формату – Франція і Німеччина – відгукнуться і відправлять своїх військових. Наша принципова позиція – Росія не може мати своїх миротворців. Решта будуть обговорюватися в ООН, зокрема, наскільки члени ОДКБ (наприклад, Білорусь, яка заявила про готовність відправити своїх миротворців на Донбас – Авт.) можуть брати участь в місії,враховуючи їх військові зобов’язання перед Росією, але Україна на участь миротворцівцих країн в місії не погодиться”, – сказав посол.

Днями в Брюсселі глава канадського МЗС Христя Фріланд заявила, що Канада готова відправити своїх миротворців на Донбас, якщо місія отримає доступ до неконтрольованої ділянки українсько-російського кордону. Правда, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, заяви Фріланд на практиці нічим не підкріплені. Експерт пояснює, що кожна країна має певну кількість солдатів, сертифікованих служити в миротворчих місіях.

“Так, в серпні 2016- го Канада заявила, що готова відправити 600 своїх миротворців в будь-яку гарячу точку. Це означає, що Канада готує і тренує цих сертифікованих військових. Але не факт, що Канада їх відправить. На сьогодні, за даними, ООН всього 62 канадця служать у всіх миротворчих операціях по світу, велика частина з яких поліцейські. Тому заява Фріланд це піар. Та й в цілому з середини 90-х великі індустріальні та економічно розвинені країни не відправляють своїх солдатів. Основна їх роль – фінансування, спеціалізована підготовка або допомога, якщо потрібно перевезти солдат”, – пояснює аналітик.

За словами Стівена Пайфера і Девіда Крамера, російських і українських військових не повинно бути в складі миротворчих сил на Донбасі. Як припускає Стівен Пайфер, для російської сторони напевно буде неприйнятною участь і американських солдатів.“Можливо нейтральні держави, такі як Швеція, Фінляндія, Австрія могли б сформувати ядро цих сил – якщо Москва дійсно готова підтримати миротворчі сили з чинним мандатом”, – сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Якщо взяти країни першої десятки за кількістю відправки миротворців, то це або країни Африки, або Азії: Ефіопія, Бангладеш, Індія, Пакистан, Руанда, Непал, Індонезія. “Ще є Китай, вони нарощують свою активність, у них багато сертифікованих миротворців. У Китаю, за даними ООН, 2417 саме військових, не поліцейських, задіяних в гарячих точках по світу. І ще, як не дивно, Італія, – 1153 військових служатьмиротворцями. До речі, анекдотична ситуація: БТРи для миротворчих місій Багладешу поставляє Росія. Буде дуже “смішно”, якщо на Донбас зайдуть миротворці, а техніку їм буде поставляти Росія”, – говорить Микола Белесков.

Як розповідає Олександр Левченко, в хорватському Вуковарі, який був мирно реінтегрований, розміщувався військовий контингент миротворців – російський батальйон. “Ось вам цікава деталь, чи чесно миротворці виконують свою роботу. У 1992 році з нашого українсько-русинського села Міклошевци частини так званої територіальної оборони, які тимчасово окупували і контролювали цю територію, вигнали зі своїх будинків 100 осіб, а 4-х вбили. І це при тому, що російський контингент стояв фактично в 10-ти метрах від цієї “акції” і нічого не зробив, щоб їй запобігти. Але є і позитивний приклад роботи миротворців. У кінці 1995-го український миротворчий батальйон в Сараєво (був під облогою 1425 днів, б льше, ніж Санкт-Петербург) полагодив трамвайні рейки і запустив перший громадський транспорт. І кожен такий трамвай супроводжував український БТР, настільки все було небезпечно”, – розповідає посол Олександр Левченко.

Але найбільша проблема і інтрига, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, в тому, чи вдасться швидко нашкребти 20 тис сертифікованих солдатів. “Чи вдасться швидко знайти навіть серед перерахованих вище країн, які є великими контрибуторами, 20 тис сертифікованих солдатів, які будуть мати відповідні навички?”, – підсумував експерт.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending