Зв'яжіться з нами

Історія

«Я воїн і помру на фронті»

Опубліковано

на

Полковник Євген Коновалець — постать, здавалося б, добре відома українцям. Проте насправді — чи так багато ми знаємо про нього?

У харківському видавництві «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» щойно вийшла книжка «Євген Коновалець» (254 с.). Вона є швидше популярною, ніж науковою, але надзвичайно ґрунтовна, оскільки охоплює весь життєвий шлях Є. Коновальця та подає цілу низку невідомих чи маловідомих фактів із життя командувача Українських січових стрільців, творця Української військової організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН). До розмови про книжку запрошую автора Івана Хому — кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України та етнокомунікацій Національного університету «Львівська політехніка».

— Іване Ярославовичу, що змусило вас присвятити вашу книжку постаті, яка для історії України ХХ ст. є легендарною — Євгену Коновальцю? Адже про цю людину написано доволі багато. Що нового вдалося виявити саме вам?

— По-перше, сісти за написання науково-популярної книжки мене змусила 125-та річниця від дня народження Коновальця. Адже я свідомий того, що більшість заходів носили формальний характер, а після річниці в черговий раз забули до наступної круглої дати. Тому потреба в праці, що провокуватиме бесіду, дискусію, нові пошуки, була очевидною і необхідною. По-друге, попри те, що постать Коновальця є досить відомою та дослідженою, існує потреба глибокого осмислення суспільством — зокрема регіонами Центральної, Східної та Південної України — національно-визвольної боротьби, якій він та його оточення присвятили життя.

У книжці найбільш цілісно представлено діяльність Коновальця в період 1917 — 1919 рр. в Києві та у Наддніпрянщині. У вирі тих подій Коновалець постає не тільки як очільник військового формування Січових стрільців, а й як волонтер Галицько-Буковинського комітету жертв війни, очільник Головної ради галицьких, буковинських та угорських українців, а також як військово-політичний діяч. Десь на початку 1918 р. Коновалець остаточно відходить від регіоналізму, притаманного вихідцям із Галичини, і в подальшій діяльності користуватиметься категоріями «Україна», «українець», «український» тощо.

Щодо другого періоду діяльності Є. Коновальця (1920 — 1930-ті роки), то тут виклад лаконічний, без спроб деталізувати події, щоб не заплутати читача. Адже ті організації, до створення яких був причетний Коновалець, діяли в Галичині в підпіллі, а провід періодично збирався за межами українських земель у різних містах Європи.  Безсумнівною заслугою Коновальця в цей період було те, що він зумів не тільки створити Українську військову організацію (УВО), Організацію українських націоналістів (ОУН), а й забезпечив їхню життєдіяльність. У межах цього періоду зокрема вдалося виявити, що двоюрідним братом Коновальця був очільник УГКЦ у підпіллі (1972  — 1991 рр.) Володимир Стернюк.

— У радянській історіографії (і ви вказуєте про це на останніх сторінках вашої книжки) було створено образ Є. Коновальця мало не як такого собі українського «фюрера», який начебто зустрічався з А. Гітлером у 1922-му та 1931 роках. Чи такі зустрічі насправді були? Адже нібито й вуса провідник завів такі самі, як Гітлер.

— Щодо зустрічі з Гітлером, то це вигадки радянської пропаганди. А відносно вусів, то, можливо, саме Гітлер запозичив їх у Коновальця (жартую, зрозуміло). Адже Коновалець почав носити вуса ще зі старших студентських курсів (у віці 22—23 років).

— Як ставився Є. Коновалець до нацистського та фашистського політичних рухів у Німеччині та Італії в 30-х роках ХХ ст.?

— Коновалець спостерігав й аналізував процеси приходу нацистів до влади, добре знав комунізм через боротьбу з ним. Був обізнаний із «Mein Kampf» Гітлера. Ставлення до нацистів, які прийшли до влади в Німеччині, Коновалець висловив у червні 1933 р. у Берліні на конференції ОУН: «Гітлер шукає у Східній Європі не союзників, а життєвого простору для своєї нації. У теперішній ситуації можна пробувати нав’язувати контакти з націонал-соціалістичною партією тільки в особистій, приватній площині,.. але ні на що більше. У політиці кожна однобічна орієнтація згубна. Однобічна орієнтація поневоленої нації веде до «заґентурення» і до цілковитої катастрофи. Провід українських націоналістів як керівництво націоналістичного руху і з гаслом орієнтації на власні сили не може нехтувати шуканням зв’язків до всіх політичних сил у світі, які або вже є, або можуть бути корисні для української визвольної справи. У зв’язку з цим не можна забувати, що націонал-соціалізм не має багато приятелів у світі, і пов’язання українського націоналізму з німецьким націонал-соціалізмом неодмінно призведе до нашої ізоляції і практично замкне нам усі шляхи до чужих відповідальних політичних кіл». Приблизно в таких рамках формувалися контакти з нацистами до початку Другої світової війни.Розуміння італійського фашизму в ОУН розкрив один із провідних її діячів, який жив і працював у Римі, Євген Онацький: «Фашизм — це не товар на експорт. Італійський фашизм завжди мав свою державу, яку треба було лише підперти, підремонтувати, підвести нові підмуровання, поставити побиті вікна, пофарбувати стіни та гарненько причепурити. Перед молодим українським націоналізмом стоїть цілком інше завдання: він мусить ще віднайти свою державу, сприяти можливо скорому та щасливому її народженню й твердою рукою підтримати, коли вона почне здійматися на ще кволі ноги. Різниця величезної, принципової ваги. Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь яким іредентам, готової ВСІХ і ВСЯ принести в жертву культові своєї твореної держави. Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе іредентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйнування культу тих держав, що не дають йому жити…»

— Яким було ставлення Коновальця до тих українців, котрі не сповідували ідеологію ОУН?

— Найкращою відповіддю буде цитата з його спогадів: «Націоналістична ідеологія не може вважатися чимось уже завершеним та абсолютним, не може бути так, щоб націоналістові заборонено було контактувати чи вести політичні розмови з ненаціоналістами. Визвольна боротьба багатогранна, і кожен чесний українець може знайти в ній своє місце. Жити в переконанні, що підпільно-революційна боротьба вичерпує всі можливості боротьби за державність, —  дуже небезпечна ілюзія».

— Після вбивства Є. Коновальця енкаведистом П. Судоплатовим одним із лідерів ОУН став С. Бандера. Що відрізняє політичні погляди й політичну поведінку цих двох очільників ОУН?

— Вбивством Коновальця радянська влада досягла свого головного завдання — розколола найсильніший український національний спротив, що сформували активні учасники боротьби за Українську державу в роки національної революції 1917 — 1921 р. Енкаведисти добре розуміли, що поки живе Коновалець ОУН буде сильною, монолітною організацією. Початок Другої світової війни пришвидшив розкол ОУН. Коновалець чекав і готувався до нової війни, яка — на його переконання — мала б дати змогу відновити Українську державу.

Мабуть, націоналістичний рух був би набагато краще організований та сильніший, якби Коновалець був живим. А так, після його вбивства, цей рух вступив у період Другої світової війни в стадії внутрішнього конфлікту.

Якщо порівняти, то у свої 30 років Коновалець був більш виважений та розсудливий, ніж Бандера, який у тому самому віці ще не мав такого політичного такту й досвіду, як його попередник. Адже Коновалець у віці 27—28 років уже керував одним із найбоєздатніших багатотисячних військових формувань, будучи наймолодшим із командирів армії УНР. Він вдало долав різного роду непорозуміння, часто з набагато старшими і більш професійними військовими та політиками (Петлюрою в тому числі). У 1921 р. Коновалець подолав різні впливи і чвари та став над ними і заклав основи УВО, яка виховала Бандеру, Шухевича та інших. Звернімо увагу, що Бандера, значення якого не применшую, намагаючись не проґавити момент у здобутті держави, що був пов’язаний із розв’язанням війни Німеччиною проти СРСР, не уникнув конфронтації в середині ОУН.

— Є. Коновалець — об’єднуюча постать для України, оскільки він, з одного боку, брав участь в обороні Української Народної Республіки, на певному етапі відновив стрілецьке формування за гетьмана П. Скоропадського, брав участь у відновленні УНР Директорією. З другого боку, після подій Української національної революції в 1920 — 1930-х роках суттєво впливав на політичне життя в Галичині. Що завадило йому поширити очолюваний ним політичний рух на територію УСРР? Хіба тільки державні кордони між СРСР та рештою світу?

— Коновалець розкрив усі свої найкращі риси і здобув ім’я саме в революційних подіях на Наддніпрянщині. Через те, що широкий загал досить поверхово знає про його діяльність у ті роки, часто чуємо різні звинувачення, які висловлюють прихильники Скоропадського чи ЗУНР. Створена в 1920—1921 рр. УВО, а в 1929       р. на основі декількох українських націоналістичних об’єднань ОУН, попри те, що основним тереном діяльності була Галичина, за керівним складом та ідейним змістом відображали всю Україну. На жаль, поширити діяльність цих організацій на територію УСРР не вдалось, але не тільки через наявність кордону. Річ у тім, що радянські органи держбезпеки в 1920 —1921 рр. ліквідували декого з тих, хто мав розвивати УВО на теренах окупованої більшовиками України, а ті, кому вдалося залишитися живими, були позбавленні можливості діяти.

— Як сучасники подають портрет Є. Коновальця як людини? 

— Найкраще подає портрет Коновальця член УВО та ОУН Володимир Мартинець: «Зовнішність, і характер Коновальця скорше відповідали політичному провідникові, ніж військовому командирові. В постаті й у поведінці полк. Коновальця не було нічого «марсового», військового, «диктаторського». Він робив враження скорше флеґматика ніж холерика, настільки був у собі опанований. Він був дуже ощадний на слова, зокрема, коли мав діло з політичним партнером або супротивником. Сам з’ясовував свій погляд останнім, а коли справа була дуже важливою й вимагала його рішення, тоді, як правило, відкладав це рішення на наступний день. Людей, що з ними доводилося йому мати діло, він намагався пізнати як найосновніше».

— Чи в науковому плані існують якісь «білі плями» в біографії Є. Коновальця? Чи плануєте проводити в цьому напрямі майбутні ваші дослідження?

— Звісно, існує ще багато малодосліджених та недосліджених сторінок його біографії. Після видання цієї книжки дослідження не зупиняю. Загалом, чим більше дізнаюся про Коновальця, тим більше виникає бажання зрозуміти його феномен, зрозуміти, завдяки чому йому вдалося організувати те, що значною мірою визначило та визначає новітню історію України.

Зіновій ПАРТИКО

Джерело:https://day.kyiv.ua

Історія

«АвтоКрАЗ» досягнув домовленостей на міжнародній виставці «Defexpo India-2018»

Опубліковано

на

ПрАТ «АвтоКрАЗ» – національний виробник вантажної техніки в Україні, взяв участь в 10-й Міжнародній виставці сухопутних і військово-морських озброєнь і внутрішніх систем безпеки «Defexpo India-2018», що проходила 11-14 квітня в м Ченнай (Індія). Це – одна із значущих оборонних виставок Південноазіатського регіону, що проводиться раз на два роки за підтримки Міноборони Індії. Основні напрямки виставки – бронетанкова і військово-морська техніка, ракетно-артилерійське озброєння, безпілотні системи.

На масштабній національній експозиції, розгорнутій  ДК «Укроборонпром», Кременчуцький автозавод разом з іншими українськими підприємствами ОПК представив свої перспективні розробки. Потенційні замовники Південноазіатського регіону познайомилися з лінійкою автомобілів КрАЗ спеціального призначення, яку завод освоїв в останні роки, в тому числі броньованою технікою КрАЗ-Фіона і КрАЗ-Халк. До того ж на базі українського автомобіля КрАЗ та причіпної техніки, що випускається автозаводом, українські виробники засобів ППО, зв’язку і РЕБ представили свої новітні розробки.

Топ-менеджери компанії активно працювали з відвідувачами всі виставкові дні. Зокрема, були проведені переговори з діючими партнерами по спільним проектам і їх перспективі. Також придбано нові партнери, з якими досягнуті домовленості про співпрацю. Окремо потрібно відзначити велику зацікавленість індійських військових у запчастинах до автомобілів КрАЗ, які тривалий час експлуатуються в армії Індії. 1000 вантажівок КрАЗ різних моделей, закуплених більше 20 років тому для потреб військових, до сих пір «на ходу» і справно несуть бойову службу. Досягнуто домовленості про постачання запчастин до цих автомобілів.

«АвтоКрАЗ» задоволений підсумками участі у виставці «DefExpo 2018», розцінюючи цей захід як один з дуже важливих із просування своєї техніки в Південну Азію.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://www.autokraz.com.ua/

Читати далі ...

Історія

У ці дні 2014 році, розпочались бойові дії на Донбасі, так звана активна фаза АТО

Опубліковано

на

Війна на сході України або Війна на Донбасі — військовий конфлікт, розпочатий російськими загонами вторгнення у квітні 2014 року на території українського Донбасу після захоплення Росією Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державного суверенітету» ДНР. Конфлікт має характер міжнародного і став продовженням російської збройної агресії проти України. За географічним масштабом є локальним і охоплює частини Донецької і Луганської областей України.

Попри численні факти участі Збройних сил РФ та докази причетності Росії до війни, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну, відтак з українського боку війна розглядається як неоголошена. Ряд українських політиків називає війну на сході України «гібридною війною» Росії проти України. Юридично на сході України триває Антитерористична операція. Російська влада неодноразово заявляла про своє несприйняття Антитерористичної операції й вимагала її припинення та початку переговорів з бойовиками.

Бойові дії війни на Донбасі почалися із захоплення 12 квітня 2014 року російськими загонами, керованими офіцерами спецслужб РФ, українських міст — Слов’янська, Краматорська і Дружківки, де захопленою у відділках МВС зброєю російські диверсанти озброїли місцевих колаборантів і прийняли до своїх лав. В умовах неспротиву місцевих силових структур України, а іноді і відкритої співпраці, невеликі штурмові загони російських диверсантів в наступні дні взяли під контроль Горлівку та інші міста Донеччини і Луганщини. 13 квітня 2014 року, у відповідь на вторгнення диверсійних загонів, в.о. президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції. Перекинуті у район Слов’янська і Краматорська спецпідрозділи СБУ і Збройних сил України прийняли перший бій зранку 13 квітня у Семенівці, передмісті Слов’янська, потрапивши у засідку проросійських бойовиків, у якій загинув капітан СБУ «Альфа».

Після серії невдалих великих боїв початку травня 2014 року під Слов’янськом, де українські сили втратили 2 бойових гелікоптери Мі-24 від вогню російських ПЗРК, а також кількох засідок, керівництвом АТО було прийнято рішення поступово оточувати Слов’янськ, відрізаючи гарнізон проросійських бойовиків від постачання зброї з Росії. 11 травня 2014 року проросійськими силами було проведено «референдуми» на території деяких районів Донецької та Луганської областей, на яких було винесене питання про підтримку державної самостійності проголошених у квітні «суверенних» ДНР та ЛНР. За підрахунками організаторів «референдумів», питання було підтримане виборцями, а на думку незалежних свідків «референдуми» мали всі ознаки фіктивності.

1 червня 2014 року проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську, який закінчився 4 червня виходом українського гарнізону із прикордонної застави. 2 червня 2014 року біля штабу проросійських бойовиків, що розміщувався у Луганській ОДА, сталася серія вибухів, від яких загинули й мирні жителі. 12 червня почалися поставки важкої бронетехніки з РФ: до Сніжного прибула колона танків, а через Луганськ пройшла колона систем залпового вогню «Град», які наступного дня вперше застосували у війні на Донбасі — 13 червня російські бойовики обстріляли український блокпост під Добропіллям.

20 червня 2014 року новообраний Президент України Петро Порошенко оголосив про початок десятиденного одностороннього припинення вогню, пообіцявши амністію і звільнення від кримінального переслідування усім, хто складе зброю, створення спільних підрозділів МВС для забезпечення громадського порядку, децентралізацію, узгодження губернаторів з представниками Донбасу, дострокові місцеві і парламентські вибори. Проросійські бойовики на запропоновані умови не пристали і припинення вогню не підтримали.

Після закінчення 10 днів одностороннього припинення вогню, українські сили закінчили оточення Слов’янська, змусивши угруповання російських бойовиків 5 липня відступити до Донецька. Штаб АТО почав масштабну операцію по встановленню контролю над російсько-українським кордоном, створюючи силами кількох бригад 15-кілометрову зону уздовж кордону, контрольовану збройними силами України і батальйонами територіальної оборони. Водночас українські сили почали операцію з деблокади ЛАП й оточення Луганська.

11 липня 2014 року, на фоні загрози повного блокування кордону українськими силами, російські регулярні війська почали участь у війні, завдавши зі своєї території нищівного ракетного удару українським формуванням під Зеленопіллям — селом за кілька кілометрів від російсько-українського кордону. Відтоді вся лінія українських формувань біля кордону — від Луганської області до узбережжя Азовського моря, — впродовж липня-серпня 2014 року знаходилася під систематичними артилерійськими обстрілами з території РФ, на які українські формування не відповідали. Обстріли призвели до перерізання ліній постачання українського угрупування, що перебувало в районі Ізвариного, таким чином значні українські сили опинилися в оточенні впродовж тижнів. Операцію з їх деблокади було проведено 6-7 серпня, після чого виснажені підрозділи були виведені з зони бойових дій, таким чином остаточно втративши контроль над 140 км державного кордону.

Українській армії вдалося зупинити наступ ворога, але й на сьогодні частина Донецької та Луганської областей України залишаються під окупацією проросійських бандформувань.

Утім найнепоправнішими є людські жертви. За даними управління Верховного комісара ООН у правах людини, за період конфлікту на Сході України загинуло 10 тисяч осіб, серед яких близько 2400 українські військовослужбовці, близько 24 тисяч отримали поранення (як військовослужбовців ЗСУ так і цивільних).

Майже два мільйони українців змушені були залишити рідні домівки і стали біженцями, внутрішньо переміщеними особами, а ті, хто залишився на окупованих територіях, або на межі зіткнення, щодня наражаються на смертельну небезпеку.

Чергові домовленості про «припинення вогню» не діють, а кількість жертв конфлікту продовжує збільшуватись.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://uk.wikipedia.org/

Читати далі ...

Аналітика

До річниці початку АТО та оборони Луганського аеропорту: як це було

Опубліковано

на

Цими днями ми відзначаємо сумну і водночас героїчну дату – четверту річницю початку спротиву російській агресії. За цей тривалий час події антитерористичної операції перетворилися на сторінки новітньої історії, а в українському пантеоні з’явилися нові герої. Так звана антитерористична операція, власне, створила те, чого так не вистачало нашій державі – українську ідею. Та попри все, чимало героїчних сторінок залишилось або частково, або повністю за межами уваги української і світової громади.

У рамках проекту «Оборона Луганського аеропорту» публікуємо інтерв’ю з Героєм України генерал-майором Андрієм Трохимовичем Ковальчуком, який навесні-влітку 2014 року був начальником штабу 80-ї окремої аеромобільної бригади та у різні періоди керував обороною Луганського аеропорту. Фрагменти цього інтерв’ю увійдуть до однойменної документальної хроніки, яка невдовзі побачить світ.

Результат пошуку зображень за запитом "Оборона Луганського аеропорту"

– Розкажіть, будь ласка, про початок операції на Сході.

– Ми отримали розпорядження на формування батальйонної тактичної групи. Було визначено місце, куди вона має вирушити. І я, на чолі рекогносцирувальної групи, відбув у район призначення. Там розбирався, де розмістити бригаду. Окреслював, де будемо займатися, жити тощо. А в цей час батальйонно-тактична група формувалася, вантажилася, отримувала боєприпаси, приводилася у повну бойову готовність. І за декілька діб я уже зустрічав БТГр 80-ї бригади. Наступного ж дня ми організували злагодження. Це складова, без якої не можна обійтися. Адже всі люди цієї групи мусили діяти за єдиним сигналом, за єдиною командою. А для цього потрібно цих людей натренувати. І тоді тільки можна надіятися на повне розуміння завдання, яке отримує командир і що воно буде виконано успішно. Бо коли люди не розуміють, що від них вимагають, завдання приречене. Тому перше завдання на початку війни – це було зосередження в певному районі для проведення бойового злагодження батальйонно-тактичної групи.

– На той момент ви вже відчували, що це початок війни?

– Скажу, що десь, напевно, відчував. Тому що отримала завдання не тільки 80-а бригада. Отримали завдання й інші частини ВДВ, які на той час були найбільш боєздатні. Бо не даремно перед війною до нас приїжджав із «дружнім» візитом такий собі полковник Преус із Російської Федерації з групою офіцерів. І ми в той час так собі думали, що це дійсно дружній візит. А на сьогодні можна запевнити, що це був далеко не дружній візит. Це був розвідник, який приїхав подивитись, чим дихає бригада, чи спроможна вона виконати завдання чи не спроможна.

Зараз я вже для себе згадую, що сиділи, пили каву. Розмовляли. Він розповідав, що брав участь у бойових діях у Грузії. Тепер зрозуміло, що це людина, яку спеціально відрядили для того, щоб розвідати. Сьогодні він отримав військове звання генерал-майора і керує першим армійським корпусом у Донецьку.

Ну, і, звичайно, дивились телебачення. Бо вже на той час у Криму події розгорталися і була певна загроза зі східного напрямку. Ми однозначно знали, на що йдемо. Але, може, не до кінця розуміли, що буде в таких масштабах. У всіх жевріла надія, що протягом місяця вирішимо всі моменти. Бо ми були ніби на підтримці СБУ, міліції, військової контррозвідки. Мали прикрити їхні дії. І навіть вже в той час, коли я був у Луганському аеропорту, безпосередньо зіштовхнувся з певною загрозою, я також свято вірив, що обійдеться без застосування Збройних сил у повному обсязі. От такі були перші враження і перше розуміння ситуації, коли отримали завдання на висування підрозділів бригади для виконання бойових задач.

– Яким чином планувалась операція з деблокади Луганського аеропорту?

– За період 2014 року було два моменти деблокади. Перший – на самому початку, в квітні, коли одне з приміщень Луганського аеропорту було захоплене російськими найманцями. Це було 8 квітня. Я отримав бойове розпорядження очолити ротну тактичну групу і висунутись у Луганський аеропорт та взяти його під охорону. Розпорядження так і звучало – взяти під охорону. Ми вирушили о першій ночі. Ротна тактична група у складі 10 БТР та автомобілів бездоганно здійснила 400-кілометровий марш. І рівно о 13.00 ми взяли Луганський аеропорт під охорону.

– Опору ще ніякого не було?

– Там було одне приміщення, захоплене сепаратистами. Це запасний диспетчерський пункт. Наш прихід був для них неочікуваним, і вони втекли. Тому ми безперешкодно виконали завдання. Але на той час… Щоб ви правильно розуміли: є охорона, а є оборона. Охорона – це функція виставлення патрулів, забезпечення пропуску на територію, охорона основних приміщень Луганського аеропорту, дальніх приводів, ближніх приводів, тобто тих об’єктів, які забезпечують дієздатність аеропорту. А оборона – це вже коли риються окопи для техніки, обладнуються позиції і зводиться загальна система управління. Так от, перше завдання було – взяти під охорону. Перейняти функції міліції – забрати в них повноваження і перекласти на себе. Отже, 8 квітня о 13-й годині дня ми виконали перше своє бойове завдання і взяли під охорону Луганський аеропорт.

Після взяття під охорону я десь протягом півтора тижня керував охороною аеропорту. А далі отримав завдання: з рештою БТГр висунутись в район Слов’янська для виконання бойових завдань на тому напрямку. Та я знав, що повернусь, оскільки я уже був у Луганському аеропорту і місцевість знаю, та і ротна тактична група моя там залишилася. Отже, я мав очолити це угрупування. Але терміни ніхто не розбирав, час не уточнювали.

– Склад сил там з часом мінявся…

– Звичайно! За цей час додатково було перекинуто літаком ще дві роти (розвідувальну роту і 3-ю аеромобільну роту 80-ї бригади). Далі доставили туди ще інші підрозділи, зокрема, інженерно-саперну роту і частину розвідувальної роти 1-ї окремої танкової бригади. І зведену роту 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Тобто, там уже було таке невеличке угрупування. Хоча аеропорт вже був повністю заблокований і оточений. І вода, продукти, боєприпаси постачались вже літаками – часто парашутним способом.Тоді на порядку денному стояло одне питання – розблокувати аеропорт і розширити кільце з подальшим оточенням самого Луганська.

– Мається на увазі деблокада аеропорту 13 липня?

– Так. Коли я прибув із батальйоном у сектор «А», мені визначили завдання щодо підготовки двох рейдових загонів і розблокування Луганського аеропорту. Розробити маршрут, яким будуть проходити комунікації після проходження рейдових загонів, забезпечити його охорону та утримання для того, щоб нарощувати зусилля і своєчасно реагувати на нові загрози. Перший рейдовий загін, який я мав очолити, – це були підрозділи 80-ї бригади, механізована рота 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади і танкова рота 1-ї танкової бригади. Другий рейдовий загін, який мав йти за мною, – це 3-я батальйонна тактична група 80-ї бригади. І 13 липня ми розпочали висування цих рейдових загонів по визначених маршрутах, із завданням розблокувати Луганський аеропорт, який на той час був повністю оточений.

– Наскільки нам відомо, прорив був тяжким. З якими складнощами ви зіштовхнулися?

– Вся територія за Сіверським Донцем, окрім Луганського аеропорту, була вже під контролем російсько-терористичних військ. Ми розуміли, що легко не буде. Знали, що всі основні шляхи вже перекриті. Тому 13 липня обирався маршрут по польових дорогах з обминанням населених пунктів. Ми мусили пройти цей шлях із найменшими втратами і розблокувати Луганський аеропорт. Як тільки ми підійшли до населеного пункту Сабівка, то вперлися в дерев’яний міст. Апріорі по дерев’яному мосту не можна було пройти важкій техніці, не говорячи вже про танки. Я поставив завдання щодо наведення мостової переправи.На жаль, протягом 40 хвилин, дві мостові ферми не спромоглися – інженери банально не мали достатньої підготовки. І перший рейдовий загін простояв біля 1 години 20 хвилин, очікуючи, що наведуть переправу. Та так вони і не дочекалися. Користуючись нашою затримкою, терористи запалили поле. І по вітру ця пожежа вже наближалася до колони. Також десь за годину двадцять нас почали обстрілювати з «Градів». Це було перше моє знайомство з «Градами» на Луганщині.

Крім цього, зі сторони західної околиці Луганська по нам почали працювати міномети. Було прийнято рішення залишити наведення переправи і почати відведення колони від обстрілів. Колона першого рейдового загону успішно вийшла з-під обстрілу і продовжила подальше виконання завдання, рухаючись через населений пункт Сабівка. Однак другий рейдовий загін на чолі із тодішнім заступником командира бригади полковником Швораком вороги заблокували обстрілами. І наші хлопці зазнали незначних втрат – було декілька поранених. У подальшому за допомогою місцевих мешканців ми перейшли через залізницю і далі вже рухалися по маршруту, який завчасно планувався. А другий загін, відповідно, повернувся назад. Таким чином, наші сили і засоби поділились на дві частини. Незважаючи на це ми рухались вперед. Що нами керувало? Перш за все, те, що завдання будь-якою ціною має бути виконане. Бо десь там наші солдати, які були оточені, припаси яких закінчувалися, яким доводилося очищати воду з пожежних резервуарів, для того, щоб приготувати їжу. Ми це розуміли і продовжили виконання завдання.

– Багато солдат розповідали, що це дуже підняло їх бойовий дух – ваш прихід, деблокада…

– Підняло, по-перше, бойовий дух тих, хто там був оточений. Вони відчули, що прийшли свої – свій командир, свої солдати, свої молодші командири. Вони піднеслися духом, готові були йти далі, виконувати задачі. Це дуже багато значило. Ті, що зі мною йшли, вони теж пожвавішали, бо вони теж виконали задачу – вони пройшли. Да, ми все одно залишилися в оточенні. Бо ми не зайняли населений пункт Георгіївка. Ми, за великим рахунком, і не могли виконати цю задачу. Він достатньо був укріплений. І цю операцію треба було переносити і відкладати на певний проміжок часу.

– А що заважало зробити це на наступний день, чи через день? Чому тільки 21 липня операцію з деблокади було остаточно завершено?

– По-перше, ми спокійно оцінили ситуацію. Розібралися з другим рейдовим загоном, який вивчив обстановку. А Георгіївку потім брали з двох сторін. Той рейдовий загін, який повернувся, і ми з аеропорту пішли назустріч один одному. Під час цього наступу на Георгіївку був поранений командир ротної тактичної групи 128-ї бригади, зараз Герой України, Василь Зубанич. Він сміливо прийняв удар на себе. Бо дорогою до Георгіївки танк зі сторони Луганська зайшов у тил колоні і почав відкривати вогонь по нашій мінометній батареї, яка рухалася у складі колони. І він на БМП вийшов проти танку. По всіх тактичних канонах він вважався смертником. Але це був підготовлений воїн і… танк позорно втік з поля бою. Василь Зубанич тоді був поранений. Але в цей день ми звільнили населений пункт. А в подальшому вже розблокували аеропорт. З`явилась дорога до нього. Але вона прострілювалась і була в зоні досяжності танків й артилерії противника. Були певні ділянки місцевості, які було важко пройти.

– А як змінювалися сили та засоби противника?

– На початку були так звані «ідейні» – ті, які положили початок отому всьому. Це було десь до середини липня. А далі вже почали появлятися кадирівці і дагестанці. Потім серби, росіяни. Не регулярні війська, а от саме бойовики. Потім із часом почали появлятися вже кримчани. Ті, що зрадили Батьківщину – колишні військові ЗСУ, що перейшли на бік агресора під час анексії Криму. От наприклад – в районі Георгіївки ми розбили групу на трьох джипах. Це була ворожа розвідгрупа. Дві машини спалили, одна втекла. Своїх трупів вони не забирали. Навіть навпаки, машина, що втікала, зупинилася, викинули труп і втекли. Почали розбиратися. Зібрали документи, карту знайшли. Там були позначені для підриву мости, залізничні колії, станції. Тобто були помічені місця, де вони мали провести диверсійні дії на шляхах висування наших військ. Звичайно, це було використано. Почали розбиратися у документах. І виявилось, що це колишні військовослужбовці, які приїхали з Криму. Були їхні військові квитки, журнали бойових дій, журнали запису хворих.

– Згадайте день штурму Луганського аеропорту 31 серпня. Як для вас це починалося?

– Це був другий день російського штурму. Бо перший день був 30 серпня. Десь із 6-й години ранку розпочалась потужна артилерійська підготовка. Нас безперестанку обстрілювали години дві. Весь аеропорт практично горів. Але 30 серпня ми могли ще відбиватися, була ще техніка і своя артилерія. І ми успішно відповідали. На 17-ту годину ворог відійшов. Але я розумів, що завтра буде дуже важко. Я сподівався, що вороги далеко не відійшли, тому сформував свій ударний підрозділ – біля восьми чоловік. Відправив їх із гранатометами, щоб вони знайшли зосередження ворога і обстрілом зірвали наступ хоч на день. Бо артилерії залишилось, може, одна чи дві гармати. Хлопці, обвішані гранатометами пішли на пошук районів зосередження ворога. В ніч. Правда, безуспішно, бо ворог втік аж за Новоганнівку. Але, як я і очікував, десь о 6-й ранку знову почалась артилерійська підготовка. Крили дуже серйозно. Напередодні познімали їхні безпілотники – то були «Орлани» регулярних збройних сил РФ. І вже о дев’ятій годині росіяни пішли в наступ. З трьох сторін.

– Ви викликали вогонь на себе. Про це багато хто згадує – про цю команду і про цей вчинок. Як це відбувалося?

– Це також була вимушена дія. Бо просто більше виходу не було. У нас залишилось біля 130 людей – лише з автоматами і з гранатометами. Все. Протитанкових засобів не було, артилерії ніякої не було, техніки не було. Вона була просто спалена, знищена.

І тоді, десь о 9-й годині, мене викликає на зв’язок генерал Колесник. Питає: «Андрюха, рішення?» Я кажу, що рішення – то є перше: триматися до ночі, до темноти, щоб можна було відійти. Вдень відійти не можу, бо навкруги поля – це кожному буде по снаряду в спину. Другий варіант – можуть взяти в полон, але це… Хіба що самому застрелитись. Бо далі ти вже не командир, далі це ганьба на все життя, ганьба для всього роду. Бо як командир, то вже не жилець, однозначно. Тобто не просто не жилець, як військовий, а не жилець, як громадянин своєї держави. Але ти можеш спасти людей. А це не одну людину – це сотня людей. Тому говорю генералу: «Якщо не кинете, якщо будете підтримувати артилерією, то буду триматися. До темноти». І ми відразу давали координати цілей поза межами аеропорту.

Коли росіяни вже зайшли, то відразу зайняли головний корпус. Мені командир підрозділу, що знаходився там, доповів, що корпус взятий. В полон взяли десь біля 10 наших військовослужбовців. І російські танки зайшли вже в адміністративну зону. Я розумію, що, якщо піхота далі піде з танками, нас повибивають однозначно. По чуть-чуть, але повибивають. Отже, як відсікти піхоту? Як їх змусити, щоб вони не виходили з танками? Тільки шляхом вогневого враження артилерією. Перше, що я зробив, це викликав вогонь на головний корпус, по самому аеропорту. Далі я, десь приблизно о 17.00 або 18.00, замовив авіацію і артилерію по собі, по всьому аеропорту. І це десь зіграло нам на руку, бо у росіян почалася паніка. Вони прослуховували наш ефір і страшено злякались. Почали кричати, що «срочно сйо…м», бо зараз буде авіація і артилерія по аеропорту. І вони дійсно почали панічно тікати. Цим скористалися наші хлопці, яких взяли в полон. Коли їх почали вантажити в КАМАЗ, вони пішли в рукопашний бій. Один хлопчина до мене прибігає: «Товаришу полковник, товаришу полковник, я його вбив, кулаками вбив! Потім забрав в нього автомат і ріжок випустив в нього». Я кажу: «Дитино, все, тихо. Заспокойся. Все добре». Тоді втекло, по-моєму, четверо, якщо я не помиляюсь. А решту вони загрузили в КАМАЗ. А двоє ще вискочили по дорозі.

– А за Вашими оцінками, які були втрати супротивника?

– Десь близько 200 осіб убитими. Їх дуже багато загинуло підчас обстрілу нашої артилерії. Ще був такий момент, коли взяли ми в полон трьох росіян. І в них була карта із позначками, де знаходилися їхні райони базування. Ми нанесли удар по ворожій артилерії в цьому районі. І практично знищили батарею «Нон». Ну, і техніка підбита – танки, БМП, ще щось.

Я сам пам’ятаю, стріляв в сторону противника, а попереду в них ішли штрафники, я в цьому переконаний, бо, коли я на власні очі бачу, що він там іде в тільняшці, і тільняшка в крові. Або йде і тягне ногу, бо поранений. Але все одно йде вперед. А за ним ще йдуть із автоматами і кулеметами. А ті, що попереду, без бронежилета, без каски. То зрозуміло, що людям дали крайній шанс, і вони йшли вперед. Отака ситуація була.

– Як відбувався відхід з Луганського аеропорту?

– Щоб ви знали, коли ми вийшли з Луганського аеропорту, нас не вибили – ми просто його залишили. Бо необхідності його тримати далі не було. По фотографіях видно, що там лишилося від того аеропорту. Ми виходили, то він горів, горів повністю. От стоїть алея дерев – і вся горить. Ну, як можна запалити живі дерева? А вони горіли. Коли йдеш, а ніде ступити. Страхіття. То, як показують Сталінград чи фільми про Другу світову війну. То, напевно, ті фільми «відпочивають». Такі ефекти навіть не можна зробити…

Росіяни ще два дні бомбили вже порожній аеропорт. Штурмували. А там вже підрозділів не було. А вони там бомбили, штурмували. Думали, що ми ще є. Після того, як росіяни приїхали, щоб забрати своїх, і провели зачистку, знайшли вбитими вісьмох українців і одного нашого пораненого. А полковник військової служби правопорядку Отрощенко, який також їздив, коли його росіянин запитав: «Скільки у вас загинуло?», сказав: «Та не знаю – може, чоловік тридцять». У нас за два дні штурму 13 чоловік загинуло і було безвісті зниклих 21 військовослужбовець. А той росіянин не просто зблід – він ледь з розуму не зійшов, почувши цю цифру. Вони вважали, що нас поховали там тисячі!.. Там була версія, що у вали, які ми нагорнули навкруги штабу, зарили трупи. Вони розраховували на чоловік 300-400 вбитими.

– І російські новини постійно казали, що в аеропорту 2 тисячі українських військових, 3 тисячі. Тобто, вони відчували такий опір?…

– Ми потім, коли були в Лутугиному, нам смс слали. На той час росіяни сказали, що за час війни це найбільш «достойный бой». І нам «набивали стрілки». Псковські десантники смс відправляли – «надо встретиться, отдать вам должное». Типу має бути десь реванш. А то, що там рота російської морської піхоти була, і понесла такі втрати, що тікала так від нашого вогню, що їх змогли зупинити тільки в Росії…

– Дякую за розмову. Сподіваюсь, героїчні вчинки наших бійців увійдуть до скрижалей новітньої історії України.

Сергій Глотов, Тетяна Попітіч, Тарас Грень, Анастасія Воронова, Анастасія Горова

Фрагменти цього інтерв’ю увійдуть до книги «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ», яка має побачити світ влітку 2018 року. У документальній хроніці описуються події, пов’язані з обороною міжнародного аеропорту «Луганськ» та прилеглих населених пунктів (квітень-початок вересня 2014 року), а також події, що передували окупації Луганська (зима-весна 2013-2014 років). Проект БФ «Народна підтримка воїнів АТО».

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://forpost.lviv.ua/

Читати далі ...

Trending