Зв'яжіться з нами

Історія

Польські воєнні злочини у Карпатській Україні

Опубліковано

на

У офіційної Варшави був мотив до фізичного знищення своїх громадян українського походження, які втекли на Підкарпатську Русь, щоб вступити до лав Карпатської Січі. І ці злочини мали місце на карпатських перевалах у 1939 році.

У сучасній Польщі на маргінесі перебуває як тема причетності Другої Речі Посполитої до розчленування Чехословаччини під час Мюнхенської кризи,  так і тема “гібридної” агресії проти свого південного сусіда під час подій на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) у 1938-1939 роках.

Міжвоєнну Польську державу зазвичай малюють як жертву таємного пакту нацистської Німеччини та сталінського СРСР, який відкрив шлях до початку Другої світової війни.

Проте за рік до цих подій Польща разом із Німеччиною та Угорщиною виступила співучасником розшматування Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 року Польща окупувала Тєшинську Сілезію, а у грудні – захопила Спіш та Ораву у північній Словаччині.

Результат пошуку зображень за запитом "поляки карпатська україна"

Водночас у 1938-1939 роках офіційна Варшава зайняла вкрай ворожу позицію щодо українського питання, вдаючись до методів таємної війни проти Карпатської України, автономного краю у складі пост-Мюнхенської Чехословаччини. Це була спроба допомогти своєму союзнику – Угорщині встановити спільний кордон у Карпатах.

Результат пошуку зображень за запитом "поляки карпатська україна"

Польська “гібридна війна” проти Карпатської України

Методи, якими послуговувалися нацисти під час дестабілізації ситуації в Судетських землях Чехословаччини, надихали Варшаву.

Спільно з офіційним Будапештом польська влада організувала диверсійну операцію “Лом” у Карпатській Україні. Ця операція мала призвести до ліквідації “українського П’ємонту” на Закарпатті.

Тактику, апробовану у таємній агресії  проти Карпатської України у 1938-1939 роках, можна розглянути в категоріях сучасного терміну “гібридної війни”.

 Карпатська Україна. Хуст під українськими та чехословацькими прапорами Фото: ГДА СБУ

Не будучи офіційно залученими у конфлікт зі своїм сусідом – Чехо-Словаччиною, польські та угорські військові штаби у жовтні-листопаді 1938 року засилали через кордон військовослужбовців під прикриттям, диверсантів і терористів для здійснення актів диверсії та саботажу, підриву позицій місцевої автономної влади, збурення місцевого населення та скорішого приєднання Карпатської України до складу Угорщини.

Будучи прямими порушенням міжнародного права, ці дії становили приховану агресію проти сусідньої держави. Успішні дії чехословацьких військових спільно з Карпатською Січчю нейтралізували більшість атак.

Диверсійна операція Угорщини та Польщі зазнала краху та, врешті-решт, була згорнута під тиском міжнародної спільноти.

Після офіційного припинення операції “Лом” наприкінці листопада 1938 року польська активно готувалася до нового етапу прихованої агресії проти Карпатської України. Її існування сприймалося як одну з головних загроз для своєї територіальної цілісності.

Новий план таємних операцій, промоутером яких виступала насамперед польська дипломатія, передбачав зміну акцентів.

Якщо під час операції “Лом” головними об’єктами нападів були чехословацькі правоохоронці, то на другому етапі їхнім основним адресатом мали стати українці.

Диверсійні акції мали допомогти ліквідувати осередки українських громадських організацій, державних установ і гарнізонів Карпатської Січі.

 Генерал-чотар УГА, член військової референтури Проводу українських націоналістів В.Курманович на балконі будівлі Головної Команди під час проведення ІІ краєвого з’їзду Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 року

Унікальні фото цих подій дивіться у публікації “КАРПАТСЬКА УКРАЇНА ТА ЇЇ АРМІЯ”

Цей план не зустрів підтримки у Будапешті, територіальні апетити якого в той час стримував Берлін.

Угорці сподівалися отримати великий “шматок пирога” прямо з німецьких рук і не бачили сенсу в дріб’язкових акціях на зразок диверсійних операцій, на успіх яких сподівалися у Варшаві.

Натомість у польському зовнішньополітичному відомстві вважали, що як Угорщина не проявить рішучості в карпатоукраїнському питанні – то Польща сама приступить до його вирішення.

Превентивні заходи на кордоні

Вторгнення угорської армії у Карпатську Україну відбулося з благословення Адольфа Гітлера 14-15 березня 1939 року.

Воно виявилося приємною несподіванкою для Другої Речі Посполитої, яка не була поінформована про цей крок з боку свого дунайського союзника.

 Колона мадярської піхоти марширує в Карпатах Фото: LIFE, березень 1939 року

За день до початку атаки гонведів міністр закордонних справ Юзеф Бек у польському Сенаті оголосив, що Варшава підтримає Угорщину в її діях, спрямованих на “повернення Закарпаття”.

Над Віслою були переконані: як тільки край опиниться під контролем Угорщини – загроза багатонаціональній Польщі з використанням української карти буде нейтралізована. Принаймні, у південному керунку.

Маршал Едвард Ридз-Сміглий

Після початку бойових дій у Карпатській Україні Польща вдалася до посилення свого південного кордону у Карпатах, щоб не допустити проникнення на свою територію груп українських політичних та військових утікачів.

В ніч на 15 березня 1939 року за наказом інспектора польських збройних сил маршала Едварда Ридз-Сміглого було створено польську оперативну  групу “D” силою у півтори піхотні дивізії, посиленою кавалерією, бронетехнікою та артилерією, під командуванням генерала Мєчислава Борути-Спєховича із центром у Львові та Стрию.

Вона мала на меті завадити відступу відділів Карпатської Січі на територію Галичини. А у разі необхідності – провести пацифікацію українських збройних осередків у прикордонній смузі на глибині кількадесят кілометрів.

Спільні дії угорських та польських військ під час окупації Карпатської України, як і в період операції “Лом”, координувалися будапештським та варшавським військовими аташе.

Більше того, Польща виношувала плани власної агресії проти Карпатської України.

З дипломатичних джерел стало відомо, що під приводом захисту місцевого угорського населення польські збройні сили мали намір окупувати територію навколо Ясіня.

Варшава розраховувала, що розгорнута нею оперативна група “D” зможе потенційно відіграти роль буфера у розмежуванні угорських та румунських військ під час реалізації плану потрійної окупації Закарпаття за участю Польщі, Угорщини та Румунії.

 Зустріч угорських і польських вояків на спільному кордоні в Карпатах Фото: LIFE, березень 1939 року

Однак через демарш Будапешта 17 березня 1939 року польська дипломатія була змушена відмовитися від своїх амбітних планів.

Попри тісну співпрацю з Польщею у справі ліквідації Карпатської України, Угорщина не збиралася ділитися своєю частиною “пирога” з північним союзником.

Під гаслом “блискавичної деукраїнізації”

Загальна оцінка польською стороною підсумків угорської операції з окупації території Карпатської України була дана інспектором польської армії генералом Казімежем Фабриці у донесенні на адресу Головного штабу Війська Польського 17 березня 1939 року:

Генерал Казімеж Фабриці

“Вважаю, що справа можливого утримання [кордону] для допомоги  угорським підрозділам закінчена. Друга фаза – ліквідація української справи на [Підкарпатській] Русі триватиме довше, допоки угорці цілковито не опанують терен. В ході знищення угорцями активних українських елементів очікується втеча цих останніх через кордон. Головним завданням стане їхня ліквідація (виділення – О.П.)“.

Тривогу, яку спричиняла у польських дипломатичних колах антиугорська боротьба Карпатської Січі, передає депеша МЗС Польщі на адресу консула у Севлюші П. Курницького:

“МЗС повідомляє, що надає важливого значення ліквідації Січі на території Підкарпатської Русі і вирішило направити в Будапешт свого представника, аби встановити співпрацю в цьому питанні між угорським і польським урядами”.

У той же час деякі польські дипломати пропонували вже готові рецепти вирішення “української проблеми” під угорською окупацією.

18 березня 1939 року новопризначений польський консул у Братиславі Мєчислав Халупчинськийдоносив у Варшаву:

“…ознайомившись з територією, вважаю за потрібне порекомендувати Угорщині провести блискавичну деукраїнізацію Підкарпатської Русі без надання розголосу цій акції.

“Чистка” повинна здійснюватися під видом звільнення краю від комуністичного елементу. Поняття “українець” повинно бути заборонене секретним циркуляром, щоби запобігти публічності цієї справи”.

На думку польського історика Даріуша Домбровського, ця депеша однозначно свідчила про те, що польська сторона була схильна вдатися до найбільш радикальних кроків стосовно членів ОУН на Закарпатті.

Окрім цього у своєму дослідженні він наводить свідчення про здійснення у перші дні конфлікту самосудів з боку співробітників польської поліції та прикордонної служби над особами, які брали участь у подіях по другий бік Карпат.

Такі факти також підтверджує інший польський дослідник Марек Дєщинський. Щоправда, він стверджує, що випадки відкриття вогню проти українських втікачів мали поодинокий характер.

Утім, наведена у його дослідженні цифра у 38 січовиків, яких у березні 1939 року поляки затримали на карпатських перевалах і відправили у концентраційний табір у Березу Картузьку, не дає пояснення щодо долі інших учасників оборони Карпатської України, які могли опинитися в польських руках.

Один із учасників операції “Лом” Йозеф Каспарек згадував про окремі факти вбивства січовиків польськими прикордонниками через повішення без свідків у лісі.

Про польські страти поблизу кордону залишили спогади також окремі січовики, які дивом змогли уникнути розстрілу.

Підтвердженням існування цієї практики слугує також лист польського есеїста, колишнього урядовця й українофіла Єжи Стемповського на адресу Станіслава Кота, віце-прем’єр-міністра в польському еміграційному уряді генерала Владислава Сікорського від 29 жовтня 1940 року. У цьому листі він наводить приклади видачі угорцями українських втікачів з Польщі до рук польської поліції.

“Для оцінки цього явища потрібно взяти до уваги, що саме в цих прикордонних місцевостях в 1938-1939 роках мала місце безправна екзекуція українців польською поліцією та КОП

Особи були примусово відправлені співробітниками поліції та КОП на угорський кордон і там вбиті без жодної формальності.

Восени 1939 року після падіння листя з дерев було знайдено в кількох місцях українські трупи, які походять з цієї екзекуції.

Один із співробітників станіславівської політичної поліції, який брав участь в тих операціях і перейшов після війни [вересневої 1939 року – О.П.] на угорську службу, зробив зізнання, яке пояснює походження виявлених залишків.

Очевидно, такого роду акти насильства та безправ’я викликають завжди різку реакцію”.  

У польських архівах нещодавно було виявлено матеріали наради польського вищого військового командування 15 березня 1939 року щодо ситуації на польсько-чехословацькому кордоні за участю начальника Головного штабу Війська Польського генерала Владіслава Стахевича, а також генералів Казимежа Фабрици та Мєчислава Борути-Спєховича. Цей документ проливає світло на дії польських військових щодо українських військових втікачів.

Розмова 15\ІІІ Год. 22.55 

“Ген. Борута на зв’язку ?= Ген. Фабрици тут + Ген. Стахевич тут 

Пан генерал Фабрици цікавився, вилучену у роззброєних чеських підрозділів зброю треба відправляти вагонами, чи зберігати на складах. Звичайно, що її необхідно відбирати і складувати, а не надсилати транспортами разом із чехами. 

Чи багато їх вже перетнуло кордон і де саме. ;

Тут генерал Фабрици. Я щойно приїбув. Переймаю командування на себе. Запитання я надсилав зі Львова. Адже я не мав жодних інструкцій щодо роззброєння. У даний час, тут, у Лавочному є транспорт із кількадесятьма жандармами разом із їхніми  родинами, а також кілька автоматів та багато набоїв. 

Уже роззброєно ?= Роззброєно нічого більше не авізовано.

Із наявної у нас інформації, яка поступила із території Русі  випливає, що угорці просуваються уперед у напрямку нашого кордону. Треба звернути особливу увагу на те …

що групи січовиків та українські підрозділи, навіть досить сильні, будуть намагатися зайти на нашу територію. Очевидно, що не можна допускати до таких проникнень і так як уранці я казав Цулауфові, згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати.

Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані.

Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці. Що ж стосується чеських військових, які можуть перейти наш кордон, то після роззброєння їх необхідно відсилати назад у Чехію залізничним транспортом. 

Але принципово, прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись. 

Не знаю, чи усі переходи у нас добре укріплені. У нас є неперевірена інформація, що так само, на південь від Ясіні, розташовані значні відділи січовиків і, ймовірно, вони мають намір перетнути кордон. 

Міністерство військових справ мало скерувати туди один із відділів народної оборони. Адже, здається, військових підрозділів там нема. Прошу пана генерала зайнятись цим питанням.

Добре пане генерале, накази щодо перекриття кордону для мене цілком зрозумілі і будуть детально виконані. Я підтвердив їх генералу Цулауфу у Львові. Зараз, насамперед, мушу роздати відповідні розпорядження на місці. Я ще не розмовляв з генералом Борутою, а транспорти вже підходять. Попрошу надавати мені нову інформацію із території Русі. Пан генерал має ще якісь розпорядження для мене ?

= Це все. Дякую панові генералу ?=

Тут зокрема йшлося про те, що у результаті угорського наступу проти Карпатської України підрозділи січовиків можуть вимушено переходити кордон із Польщею.

У зв’язку із цим, начальник Головного штабу генерал Стахевич передав наказ маршала Едварда Ридз-Сміглого відкривати вогонь проти січовиків та не брати їх у полон.

У відповідь генерал Борута-Спєхович заявив про готовність виконати наказ.

Матеріали обговорення свідчать про недвозначну позицію командувача збройних сил Польщі щодо долі полонених карпатських січовиків, поява яких була сильно не бажана на території південно-східних воєводств Речі Посполитої:

“Згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати. Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані. Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці (…) Але принциповим прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись”

Принципово інше ставлення потрібно було виявляти по відношенню до чехословацьких військових, що відступали на територію Польщі. Їх наказувалося роззброювати та відправляти залізничним транспортом у Богемію та Моравію.

Цей документ частково підтверджує відповідальність вищого військового керівництва Другої Речі Посполитої за розправи над січовиками Карпатської України у перші тижні угорської окупації.

З одного боку, йшлося про розстріли озброєних груп січовиків під час спроб переходу польського кордону. А з іншого, про дії, спрямовані на роззброєння та інтернування захисників Карпатської України та їх подальшу видачу на територію, контрольовану угорцями. Зважаючи на ставлення останніх до полонених січовиків, їхня доля була наперед визначена.

Під час окупації Карпатської України угорська сторона не рахувалась із правами українських військовополонених, розглядаючи січовиків виключно як бандитів чи терористів.

У ході наступу в районі Севлюша, Великої Копані, Королева та Рокосова 15-16 березня 1939 року гонведи часто без будь-якого суду та слідства розстрілювали захоплених у полон січовиків та їхніх командирів, а поранених добивали, вкидаючи у Тису із зав’язаними колючим дротом руками.

 Гонведи розстрілюють полоненого січовика

Очевидці згадували, що дорога між Хустом та Великою Копанею була вкрита тілами січовиків, які лежали групами по 5-10 осіб.

Для полонених були створені тюрми і табори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному, а також сумнозвісний концтабір Вор’юлопош поблизу Ніредьгази.

Загалом за даними Станіславівського воєводського управління поліції, угорська окупаційна влада у перші тижні окупації заарештувала та ув’язнила понад 1500 січовиків.

Розстріли на Верецькому перевалі

За даними усних свідчень, зібраних українськими істориками та краєзнавцями в роки незалежності, 17 березня 1939 року полонених карпатських січовиків-галичан під угорським військовим конвоєм у складі 7–8 колон по 70–80 чоловік було конвоєм відправлено із табору у Кривій та тюрми у Тячеві до Верецького перевалу.

Спочатку їх розмістили у казармах, а наступного дня передали польським прикордонникам. Польські прикордонники у двох місцях за 1,5–2 км від лінії кордону над селами Верб’яж та Нова Ростока та між Петросовцею, Жупанами й Лазами розстріляли близько 500–600 галичан-січовиків.

Факт розстрілів був широко відомий місцевому населенню.

Підтвердження цього можна знайти також у матеріалах радянської “Надзвичайній комісії з розслідування звірств мадярсько-фашистських окупантів”.

Зокрема, у лютому 1945 року жителі села Верб’яж свідчили, що на третій або четвертий день після окупації угорські жандарми вели через село 44 січовиків, яких на перевалі вночі розстріляли.

Про це місцеві жителі зробили висновок із стрільби, яку було чути з боку перевалу та частин тіл, що згодом в село приносили місцеві собаки.

Про цю страшну трагедію згадував у своєму щоденнику письменник Василь Гренджа-Донський, який дізнався про розстріли від інших співв’язнів угорського концтабору Вор’юлопош:

 Василь Гренджа-Донський

“Одну таку групу січовиків-галичан вивели мадяри на границю в Нижніх Верецьких (тепер Нижні Ворота – О.П.), де вже чекали польські старшини, вояки та детективи.

Поляки разом із мадярами всіх січовиків розстріляли.

Трупи розстріляних лежали непохованими тижнями. До цих “трофеїв” мадяри приходили майже щодня, щоб бачити жертви свого “геройства”, При тому знущались над трупами, смішкувались, до гола роздягнених трупів стріляли, кидали в них багнетами, хто краще потрапить…

Трупів було все менше й менше, бо вовки, а найбільше пси роздирали та пожирали їх. Кістки розношували собаки та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

Це вже не можна було витримати, і селянська делегація пішла на команду жандармерії, щоб дозволила поховати, але дозволу не дістали.

Трупи розкладались… Аж як один греко-католицький священик [Дмитро Ревицький – О.П.] пішов інтервеніювати, тоді дозволено останки трупів зібрати і поховати в землю”. 

За свідченнями колишнього вчителя Верб’язької школи І. Гетроці, священик приніс угорським жандармам гільзи від польських набоїв.

Після цього було створена комісія, до складу якої, окрім угорських і польських офіцерів, увійшли священик Д. Ревицький та старости сіл Верб’яж і Нова Ростока.

Комісія на місці злочину видобула з тіл, які розкладалися, кулі польського виробництва.

Протягом двох наступних днів гонведи перевезли тіла розстріляних січовиків і поховали на Верецькому перевалі за кілька метрів від лінії тодішнього кордону, а на братській могилі поставили дерев’яний хрест.

Іншу групу січовиків розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу Глибокої долини.

Староста села Нова Ростока Юрій Голянич дістав розпорядження угорської команди організувати людей для поховання загиблих. За даними жителя села Нова Ростока Івана Джуглі, який жив за кілометр від місця страти, тут було розстріляно 230 січовиків.

Пізніше Іван Джугля разом з батьком наштовхнувся ще на два звалища непохованих трупів січовиків біля прикордонного каменя на півдорозі між Глибокою долиною та урочищем Підбуком.

 Жителька села Верб’яж Ганна Коробинець

Мешканці похилого віку сіл Нижні Ворота, Завадки та Верб’яж Воловецького району Закарпатської області пам’ятають, як на третій день окупації Карпатської України угорські жандарми гнали через їхні села на Верецький перевал колони голодних і виснажених тортурами січовиків, переважно вихідців із Галичини.

Зокрема, жителька села Верб’яж Ганна Коробинецьюною дівчинкою бачила, як угорські жандарми вели колону полонених січовиків на перевал. Пам’ятає, що були вдягнуті як у військовий однострій, так і цивільне, без ременів і шнурівок.

Від її хати до місця розстрілу було дуже близько, тому вона добре чула постріли з гірських перевалів. Стверджує, що розстрілювали січовиків-галичан “мазури”, тобто поляки.

Житель села Верб’яж Михайла Матоли

Глибокий слід у пам’яті жителя села Верб’яж Михайла Матоли залишили крики січовиків, перемішані із пострілами стрілецької зброї, очевидно, кулемета.

Польські підрозділи, які здійснювали розстріл, вкинули тіла січовиків до колишнього австрійського військового бункеру з часів Першої світової війни, так званого “капоніру”.

Сільські мешканці, серед яких і Михайло, пізніше на місці поховання насипали могилу і поставили хреста, а за часів незалежності України, розповідь місцевих жителів села допомогла віднайти поховання січовиків.

“Добре пам’ятаю, як жандарми гнали січовиків вверх по дорозі на Бескид, у польські казарми, – пригадував інший свідок із села Нова Ростока Федір Голянич. – У першій групі стрільців було близько 70 чоловік, в другій – близько 40.

Друга групу конвоїри гнали в той день приблизно годиною пізніше. Вдень мадяри передали січовиків польській владі, а до схід сонця наступної доби ми почули над селом, з боку Глухівського верху, кулеметні черги.

Я бачив дві групи розстріляних січовиків – одну на галявині під буком, а другу – поблизу, у Грибовій долині”.

 Ексгумаційні дослідження поховання біля села Верб’яж, 2008 рік. Фото КП “Доля”

Докладніше про ці дослідження читайте у публікації

“Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України”

Ексгумаційними роботами, проведеними комунальним підприємством Львівської обласної ради з питань здійснення поховання учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій “Доля” у 2008-2015 роках, були віднайдені залишки 10-ти тіл січовиків між селами  Верб’яж та Нова Ростова і 7-ми між селами Лази та Жупани.

На рештках останніх виявлені кульові отвори на двох черепних коробках від польського маузера та пістолета.

Чехословацькі монети 1930-их років, знайдені у братській могилі біля села Верб’яж

Однак даними археології поки що не вдалося підтвердити масовість розстрілів на Верецькому перевалі. Очевидно, що це буде важко зробити, зважаючи на те, що, як свідчать місцеві мешканці, погано прикриті землею людські залишки після танення снігу весною 1939 року порозтягали лісові звірі.

Поряд з цим, слід констатувати відсутність на сьогодні архівних документів, які б напрямку свідчили про здійснення поляками верецьких розстрілів.

Можна однак припустити, що вони, як й інші подібні масові страти поблизу нового польсько-угорського кордону, жодним чином не фіксувалися в офіційній документації Польщі та Угорщини, які намагалися приховати цей злочин на майбутнє.

Не виключено також, що ці документи були втрачені під час війни.

Очевидно, що Варшаві було цілком зручно провести ліквідацію потенційно небезпечних елементів із числа галичан-січовиків (багато з яких були членами ОУН й апріорі вважалися ворогами Речі Посполитої) на території сусідньої держави, де не діяли польські закони і норми Конституції із прописаними в ній правами громадян, зокрема правом на справедливий суд.

Легше було списати все на хаос під час дезінтеграції Чехо-Словаччини та умови бойових дій в Карпатській Україні.

Водночас відповідальним за цей злочин з угорського боку був начальник генштабу Генрік Верт, “військову юстицію” якого не міг зупинити навіть сам прем’єр-міністр Угорщини Пал Телекі та відправлений із ознайомчою поїздкою в окупований край державний секретар у справах національних меншин Тібор Патакі.

Розстріли на Яблунецькому перевалі

З мемуарних джерел також відомо, що інша група галичан (30-43 чол.) була розстріляна польськими прикордонниками та угорськими солдатами, жандармами і терористами на Татарському (Яблунецькому) перевалі поблизу Ясіні 23 березня 1939 року.

 Угорські вояки з польським офіцером прикордонної служби (спереду) після розстрілу січовиків-галичан на Татарському перевалі поблизу с. Ясіня (неподалік нинішнього автошляху з Рахова до Івано-Франківська), березень 1939 року

Про це вбивство згадують ряд очевидців з українського боку.

Письменник Василь Гренджа-Донський описував два випадки екзекуції галичан-січовиків на цьому місці.

Один стосується 23 березня 1939 року, коли страти здійснювали самі поляки:

“В Тячеві, при допомозі польського шпигуна Пінязя, мадяри порозділювали галичан, щоб відтак передати їх полякам.

Виснажених голодом, бо протягом п’ятьох днів у тячівській в’язниці не дали їм нічогісько їсти, змасакровані до каліцтва, без одягу, бо стягнули з них усе — плащі, блюзи, черевики, хоч цей одяг був цивільний, власний, — мадяри посадили на вантажне авто, пов’язали руки, поприв’язували один до одного і проти вітру в холоді дня 23-го березня вивезли їх під польську границю і під горою Татарівкою передали полякам.

Тут уже на них чекали польські кулемети, і на очах мадярів всіх їх розстріляли…”. 

Другий описаний Василем Гренджа-Донським епізод засвідчує передачу іншої групи січовиків із 30 чоловік змішаній польсько-угорській комісії та проведення нею жахливого акту страти в лісі за 1,5 км на південь від Татарського перевалу, в якій “першу скрипку” грали тепер вже угорці.

“За Ясіня-Репеговом, на польському кордоні, за митницею на Татарському перевалі очікувала мішана мадярсько-польська комісія, щоб перебрати полонених січовиків-галичан.

Незабаром привели 30 січовиків, зловлених по горах Гуцульщини, а кількох із в’язниць. Були вони пов’язані, в страшний спосіб збиті не тільки тими, що їх зловили, але й самими вояками, що їх ескортували.

На землі лежав ще сніг, добра половина січовиків боса, бо забрали від них не тільки всі вартісні речі, але постягали й чоботи та черевики. Дехто з них загорнув ноги в онучі, в рушники, в торби, але були й такі, що йшли вповні босими ногами в снігу.

Із тридцятьох людей поляки вибрали шістьох і повели з собою.

Чи це були шпигуни, чи одні з передових галицьких борців, що були заведені у польській “чорній листі”, яких чекали ще гірші муки і смерть, не відомо.

Решту галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс, яким проходила фронтова бойова лінія за світової війни. Тут їх розіп’яли на деревах.

По-перш поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях.

Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями.

Відтак гонведи, а з ними разом і мадярський хуліган Цайґер та мадяронський бандит Данищук одного за другим розстрілювали…

Розіп’яті герої віддавали свої шляхетні душі словами: “Слава Україні!” і співом “Ще не вмерла Україна…”. 

Аналізуючи погодні умови та обставини, описані у цьому свідченні, можна припустити, що згаданий злочин був здійснений незадовго після розстрілу 23 березня.

На відмінну від верецьких розстрілів, випадки масових страт поблизу Татарського перевалу задокументовані фотоматеріалами.

Угорські військові разом з польським військовослужбовцем в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

Фото: приватна збірка Степана Росохи

Зокрема, на трьох фотографіях, які були вперше опубліковані у виданні “Карпатська Україна в боротьбі” у 1939 році й оригінали яких автору вдалося віднайти в приватному архіві Степана Росохи в Канаді, видно групу угорських військових, жандармів і терористів разом з польськими військовослужбовцями в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

На ще одній фотографії зображено групу полонених січовиків із 30-40 чоловіків, яких конвоюють до місця розстрілу поблизу Татарському перевалу.

Польська комісія та розстріли на Ужоцькому перевалі

Будучи безпосередньо причетною до масового вбивства полонених січовиків на перевалах, польська сторона водночас намагалася всіляко підбурювати угорців до здійснення радикальних репресивних заходів проти діячів українського руху в окупованому краї.

20 березня 1939 року у розмові з міністром закордонних справ Угорщини Іштваном Чакіпольський посол в Будапешті Леон Орловський запропонував йому “звільнити Закарпаття від українців”, шляхом витіснення їх в Румунію, або СРСР, оскільки вважав, що вони можуть бути постійним джерелом неспокою.

У відповідь угорська сторона заявила, що “зверне увагу на чистку на Закарпатті”.

Під час окупації угорськими військами краю розвідувальний осередок при польському консульстві у Севлюші (кодова назва “LVG”) активно відслідковував рух січовиків і політичних біженців із теренів Карпатської України у сусідні країни, вбачаючи в них загрозу на майбутнє.

24 березня 1939 року його керівник капітан Юзеф Робак направив у Варшаву телеграму, в якій повідомляв про евакуацію членів Карпатської Січі на територію Словаччини та Румунії, а також про видачу останньою угорській стороні групи полонених січовиків разом із старшинами.

Серед них, за оцінками польської розвідки, опинилося близько 200 утікачів із Польщі.

 Одна з шифрограм польської дипмісії в Будапешті до міністра закордонних справ Польщі, у якій описується проблема галицьких січовиків, 11 квітня 1939 року

Джерело: Архів актів нових, Варшава

Напередодні, 23 березня 1939 року під час зустрічі з консулом П. Курницьким та капітаном Ю. Робаком представники угорської контррозвідки просили польську сторону терміново направити своїх спеціалістів для проведення їх допиту.

У відповідь поляки просили надіслати списки полонених, підкреслюючи, що чимало з них могли бути заховані під фіктивними прізвищами.

Ще 20 березня 1939 року польський консул П. Курницький ратував за відправку із Варшави групи експертів МВС для перевірки списків українців, інтернованих угорцями на Закарпатті.

Він також пропонував створити спільну з угорцями комісію з метою викриття так званих фальсифікації на виборах 12 лютого 1939 року та фінансових зловживань уряду Августина Волошина.

Особливо польську сторону цікавили матеріали про антипольську діяльність українських організацій в Карпатській Україні та долю галичан у складі Карпатської Січі. Для цього в Угорщину була відправлена група експертів МВС.

За спогадами українських в’язнів відомо, що під час проведення слідства над полоненими січовиками у таборах і тюрмах на території окупованої Карпатської України польські агенти та детективи допомагали своїм угорським колегам, аби виявити серед них вихідців із Галичини та домогтися їхньої видачі.

3 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді повідомляв, що питання передачі захоплених у полон січовиків із Галичини не можливо було вирішити з місцевою владою, і пропонував звернутися з цього приводу офіційними каналами в Будапешт.

Угорська сторона просила відправити до концентраційного табору поблизу Ніредьгази польських спеціалістів для ідентифікації полонених січовиків.

Вже наступного дня, 4 квітня 1939 року, заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Шембек поспішно відправив у Будапешт та Ужгород місію на чолі з представником МВС Феліксом Святком для переговорів щодо видачі галичан-січовиків та ознайомлення з матеріалами угорського слідства.

Делегація отримала завдання встановити кількість арештованих січовиків з польським громадянством, з’ясувати обставини їхнього затримання, оглянути вилучені у них документи і матеріали, зрівняти угорський список з базою даних польського МВС, провести допит і сфотографувати в’язнів.

Суперечливість статусу останніх в очах польської влади виразно ілюструє депеша заступника міністра закордонних справ Польщі Яна Шембека представництву у Будапешті, в якому той писав, що МВС вважало небажаним повернення колишніх січовиків на територію Речі Посполитої і надалі цікавилося їхньою долею виключно в якості осіб, що втратили польське громадянство.

Очевидно, саме в такий спосіб польська влада намагалася убезпечити себе від правових наслідків здійснення злочину проти своїх власних громадян.

У той же час під час переговорів з угорцями фактор громадянства використовувався польською стороною в якості головної підстави для видачі січовиків.

В ході візиту місія Фелікса Святка відвідала угорський концтабір Вор’юлопош, за результатами чого було складено список із 180-ма січовиками польського походження.

Передбачалося, що вони будуть транспортовані в Польщу двома партіями. У першу подорож мали вирушити полонені під номерами 1-87. Їх разом з особовими актами планувалося прийняти на польсько-угорському кордоні поблизу Ужка.

Як виявилося, це була їхня остання подорож. 21 квітня 1939 року під час прийому на Ужоцькому перевалі польські військові, за українськими мемуарними джерелами, розстріляли близько 60 січовиків.

Під час розкопок поблизу с. Сянки на Ужоцькому перевалі у 2015 році товариство “Доля” віднайшло останки 5 січовиків, яких разом із 17-ма членами Карпатської Січі було перепоховано на Верецькому перевалі.

Видача наступної партії січовиків була заблокована через втручання з боку Німеччини.

23 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді рапортував у Варшаву, що німці турбуються, щоби “Угорщина не видавала нам українців із Вор’юлопоша”, стверджуючи, що вони всі будуть розстріляні без суду.

Консул вважав, що угорська влада була схильна видати січовиків німцям “з міркувань людяності”.

Паралельно з цим польський уряд робив спроби довідатися про долю українців, які в ході окупації Карпатської України перейшли на територію Румунії.

Варшаву цікавили будь-які дані, які свідчили про контакти між українцями на Підкарпатській Русі та Східній Галичині, а також українські диверсійні плани проти Польщі.

Для цього, МВС Польщі було готове відправити свого експерта в Румунію. Польські спецслужби підозрювали, що один із чільних діячів ПУНу Ярослав Барановський перейшов разом з Августином Волошином через угорсько-румунський кордон.

Кваліфікація злочинів

Розстріли галицьких січовиків на карпатських перевалах, здійснені польськими підрозділами КОП та поліції спільно з угорськими жандармами, гонведами  і терористами у березні-квітні 1939 року, слід трактувати як воєнні злочини.

У згаданих випадках польські військові нехтували основоположними правами військовополонених, гарантованих учасникам Національної Оборони Карпатської України на підставі Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни, прийнятої 18 жовтня 1907 року.

Колона карпатських січовиків марширує поблизу будівлі Головної Команди Карпатської Січі в Хусті перед відправкою на фронт, 14-15 березня 1939 року. 

Більше фото дивіться у розділі “Артефакти” 

Згідно ст. 1 цього документу, збройні сили Карпатської України підпадали під визначення воюючої сторони (наявність вищого керівництва, відповідального за своїх підлеглих, розпізнавальних знаків, відкрите носіння зброї, дотримання законів і правил ведення війни) та мали усі права нарівні з іншими учасниками міждержавного конфлікту.

І тут не мало жодного значення, що Карпатську Україну як самопроголошену державу не визнала жодна країну світу.

Згідно ст. 2 Гаазької конвенції, навіть населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільне візьметься за зброю для боротьби з наступаючими військами і при цьому відкрито носить зброю та дотримується законів і пра­вил війни, автоматично прирівнюється до воюючої сторони із забезпеченням відповідних прав.

Положення конвенції відносились однаковою мірою як до армій, так і ополчення та добровольчих загонів, якими були деякі стихійно сформовані відділи студентів і семінаристів, що прагнули оборонити свій край від угорської агресії.

Вони складали собою частину Національної Оборони Карпатської України, й відтак, керуючись ст. 1 конвенції, включались у категорію “армія”. У разі потрапляння в полон  вони поруч із комбатантами мали користуватися правами військовополонених.

Станом на березень 1939 року діяв ще один важливий міжнародно-правовий документ – Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1929 року (пізніше вона була переглянута і доповнена 1949 року).

Вона фактично доповнювала відповідну Гаазьку конвенцію 1907 року і забороняла репресії та колективні покарання військовополонених.

Дії конвенції поширювались як на випадки оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що могли виникнути між двома чи більше сторонами, так і на випадки, коли стан війни не був визнаний однією з них (як відомо Угорщина не оголошувала офіційно війни ні Чехо-Словаччині, ні Карпатській Україні).

Відповідно до положень Женевської конвенції до військовополонених зараховують не тільки особовий склад збройних сил сторони конфлікту, але й також членів ополчення або добровольчих загонів, які були частиною цих збройних сил, учасників організованих рухів опору.

Пункт 3 статті 4 чітко говорить про те, що в цю категорію також зараховуються члени особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує.

Це зокрема стосується Угорщини, яка здійснювала затримання полонених невизнаної нею армії Карпатської України.

Їм гарантувалися усі права військовополонених, включно з правом на гуманне поводження, повагу до їхньої особи й честі, належні умови утримання, безоплатну медичну допомогу, забезпечення в достатній кількості водою, їжею, одягом, взуттям, білизною, засобами гігієни.

Базуючись на доступних документах і матеріалах і дослідженнях польських авторів, можна говорити про наявність в офіційної Варшави мотиву до фізичного знищення своїх громадян українського походження, які втекли на Підкарпатську Русь, щоб вступити до лав  Карпатської Січі.

Про це переконливо свідчать документи планування і підготовки другої диверсійно-терористичної операції у Карпатській Україні у листопаді 1938 – лютому 1939 років, матеріали переписки дипломатичних та військових відомств Другої Речі Посполитої під час розпаду Чехо-Словаччини.

Також на основі мемуарної літератури та окремих документів засвідчені факти здійснення самосудів з боку польського КОП та поліції над січовиками та українськими втікачами із Галичини на польсько-чехословацькому кордоні в ході реалізації диверсійної акції “Лом” восени 1938 року та під час прикриття польськими військами кордону з Карпатською Україною у березні 1939 року.

У постмюнхенський період польські збройні сили стали співучасниками розчленування Чехо-Словаччини, в тому числі і під час окупації Угорщиною Карпатської України.

На жаль, на сьогодні не вистачає документальних даних для докладної реконструкції всіх обставин цих злочинів, визначення їх масштабів та поіменної ідентифікації жертв.

Доступні джерела свідчать про те, що розстріли на трьох карпатських перевалах (Верецькому, Татарському та Ужоцькому), до яких були причетні польські силовики, були воєнними злочинами, здійснювалися з нехтуванням основоположних норм Гаазьких та Женевської конвенцій про права військовополонених.

Попри початкову ейфорію від встановлення польсько-угорського кордону в Карпатах, Варшава, взявши участь у розчленування Чехословаччини у 1938-1939 роках, стратегічно програла. Її політика у цей період не тільки не йшла врозріз з планами Берліна, а й об’єктивно сприяла зміцненню Третього Рейху та його союзників у регіоні.

Невдовзі після розчленування Чехо-Словаччини, 3 квітня 1939 року Гітлер віддав наказ готуватися до нападу на Польщу.

Автор: Олександр Пагіря – кандидат історичних наук

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/

Історія

«АвтоКрАЗ» досягнув домовленостей на міжнародній виставці «Defexpo India-2018»

Опубліковано

на

ПрАТ «АвтоКрАЗ» – національний виробник вантажної техніки в Україні, взяв участь в 10-й Міжнародній виставці сухопутних і військово-морських озброєнь і внутрішніх систем безпеки «Defexpo India-2018», що проходила 11-14 квітня в м Ченнай (Індія). Це – одна із значущих оборонних виставок Південноазіатського регіону, що проводиться раз на два роки за підтримки Міноборони Індії. Основні напрямки виставки – бронетанкова і військово-морська техніка, ракетно-артилерійське озброєння, безпілотні системи.

На масштабній національній експозиції, розгорнутій  ДК «Укроборонпром», Кременчуцький автозавод разом з іншими українськими підприємствами ОПК представив свої перспективні розробки. Потенційні замовники Південноазіатського регіону познайомилися з лінійкою автомобілів КрАЗ спеціального призначення, яку завод освоїв в останні роки, в тому числі броньованою технікою КрАЗ-Фіона і КрАЗ-Халк. До того ж на базі українського автомобіля КрАЗ та причіпної техніки, що випускається автозаводом, українські виробники засобів ППО, зв’язку і РЕБ представили свої новітні розробки.

Топ-менеджери компанії активно працювали з відвідувачами всі виставкові дні. Зокрема, були проведені переговори з діючими партнерами по спільним проектам і їх перспективі. Також придбано нові партнери, з якими досягнуті домовленості про співпрацю. Окремо потрібно відзначити велику зацікавленість індійських військових у запчастинах до автомобілів КрАЗ, які тривалий час експлуатуються в армії Індії. 1000 вантажівок КрАЗ різних моделей, закуплених більше 20 років тому для потреб військових, до сих пір «на ходу» і справно несуть бойову службу. Досягнуто домовленості про постачання запчастин до цих автомобілів.

«АвтоКрАЗ» задоволений підсумками участі у виставці «DefExpo 2018», розцінюючи цей захід як один з дуже важливих із просування своєї техніки в Південну Азію.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://www.autokraz.com.ua/

Читати далі ...

Історія

У ці дні 2014 році, розпочались бойові дії на Донбасі, так звана активна фаза АТО

Опубліковано

на

Війна на сході України або Війна на Донбасі — військовий конфлікт, розпочатий російськими загонами вторгнення у квітні 2014 року на території українського Донбасу після захоплення Росією Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державного суверенітету» ДНР. Конфлікт має характер міжнародного і став продовженням російської збройної агресії проти України. За географічним масштабом є локальним і охоплює частини Донецької і Луганської областей України.

Попри численні факти участі Збройних сил РФ та докази причетності Росії до війни, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну, відтак з українського боку війна розглядається як неоголошена. Ряд українських політиків називає війну на сході України «гібридною війною» Росії проти України. Юридично на сході України триває Антитерористична операція. Російська влада неодноразово заявляла про своє несприйняття Антитерористичної операції й вимагала її припинення та початку переговорів з бойовиками.

Бойові дії війни на Донбасі почалися із захоплення 12 квітня 2014 року російськими загонами, керованими офіцерами спецслужб РФ, українських міст — Слов’янська, Краматорська і Дружківки, де захопленою у відділках МВС зброєю російські диверсанти озброїли місцевих колаборантів і прийняли до своїх лав. В умовах неспротиву місцевих силових структур України, а іноді і відкритої співпраці, невеликі штурмові загони російських диверсантів в наступні дні взяли під контроль Горлівку та інші міста Донеччини і Луганщини. 13 квітня 2014 року, у відповідь на вторгнення диверсійних загонів, в.о. президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції. Перекинуті у район Слов’янська і Краматорська спецпідрозділи СБУ і Збройних сил України прийняли перший бій зранку 13 квітня у Семенівці, передмісті Слов’янська, потрапивши у засідку проросійських бойовиків, у якій загинув капітан СБУ «Альфа».

Після серії невдалих великих боїв початку травня 2014 року під Слов’янськом, де українські сили втратили 2 бойових гелікоптери Мі-24 від вогню російських ПЗРК, а також кількох засідок, керівництвом АТО було прийнято рішення поступово оточувати Слов’янськ, відрізаючи гарнізон проросійських бойовиків від постачання зброї з Росії. 11 травня 2014 року проросійськими силами було проведено «референдуми» на території деяких районів Донецької та Луганської областей, на яких було винесене питання про підтримку державної самостійності проголошених у квітні «суверенних» ДНР та ЛНР. За підрахунками організаторів «референдумів», питання було підтримане виборцями, а на думку незалежних свідків «референдуми» мали всі ознаки фіктивності.

1 червня 2014 року проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську, який закінчився 4 червня виходом українського гарнізону із прикордонної застави. 2 червня 2014 року біля штабу проросійських бойовиків, що розміщувався у Луганській ОДА, сталася серія вибухів, від яких загинули й мирні жителі. 12 червня почалися поставки важкої бронетехніки з РФ: до Сніжного прибула колона танків, а через Луганськ пройшла колона систем залпового вогню «Град», які наступного дня вперше застосували у війні на Донбасі — 13 червня російські бойовики обстріляли український блокпост під Добропіллям.

20 червня 2014 року новообраний Президент України Петро Порошенко оголосив про початок десятиденного одностороннього припинення вогню, пообіцявши амністію і звільнення від кримінального переслідування усім, хто складе зброю, створення спільних підрозділів МВС для забезпечення громадського порядку, децентралізацію, узгодження губернаторів з представниками Донбасу, дострокові місцеві і парламентські вибори. Проросійські бойовики на запропоновані умови не пристали і припинення вогню не підтримали.

Після закінчення 10 днів одностороннього припинення вогню, українські сили закінчили оточення Слов’янська, змусивши угруповання російських бойовиків 5 липня відступити до Донецька. Штаб АТО почав масштабну операцію по встановленню контролю над російсько-українським кордоном, створюючи силами кількох бригад 15-кілометрову зону уздовж кордону, контрольовану збройними силами України і батальйонами територіальної оборони. Водночас українські сили почали операцію з деблокади ЛАП й оточення Луганська.

11 липня 2014 року, на фоні загрози повного блокування кордону українськими силами, російські регулярні війська почали участь у війні, завдавши зі своєї території нищівного ракетного удару українським формуванням під Зеленопіллям — селом за кілька кілометрів від російсько-українського кордону. Відтоді вся лінія українських формувань біля кордону — від Луганської області до узбережжя Азовського моря, — впродовж липня-серпня 2014 року знаходилася під систематичними артилерійськими обстрілами з території РФ, на які українські формування не відповідали. Обстріли призвели до перерізання ліній постачання українського угрупування, що перебувало в районі Ізвариного, таким чином значні українські сили опинилися в оточенні впродовж тижнів. Операцію з їх деблокади було проведено 6-7 серпня, після чого виснажені підрозділи були виведені з зони бойових дій, таким чином остаточно втративши контроль над 140 км державного кордону.

Українській армії вдалося зупинити наступ ворога, але й на сьогодні частина Донецької та Луганської областей України залишаються під окупацією проросійських бандформувань.

Утім найнепоправнішими є людські жертви. За даними управління Верховного комісара ООН у правах людини, за період конфлікту на Сході України загинуло 10 тисяч осіб, серед яких близько 2400 українські військовослужбовці, близько 24 тисяч отримали поранення (як військовослужбовців ЗСУ так і цивільних).

Майже два мільйони українців змушені були залишити рідні домівки і стали біженцями, внутрішньо переміщеними особами, а ті, хто залишився на окупованих територіях, або на межі зіткнення, щодня наражаються на смертельну небезпеку.

Чергові домовленості про «припинення вогню» не діють, а кількість жертв конфлікту продовжує збільшуватись.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://uk.wikipedia.org/

Читати далі ...

Аналітика

До річниці початку АТО та оборони Луганського аеропорту: як це було

Опубліковано

на

Цими днями ми відзначаємо сумну і водночас героїчну дату – четверту річницю початку спротиву російській агресії. За цей тривалий час події антитерористичної операції перетворилися на сторінки новітньої історії, а в українському пантеоні з’явилися нові герої. Так звана антитерористична операція, власне, створила те, чого так не вистачало нашій державі – українську ідею. Та попри все, чимало героїчних сторінок залишилось або частково, або повністю за межами уваги української і світової громади.

У рамках проекту «Оборона Луганського аеропорту» публікуємо інтерв’ю з Героєм України генерал-майором Андрієм Трохимовичем Ковальчуком, який навесні-влітку 2014 року був начальником штабу 80-ї окремої аеромобільної бригади та у різні періоди керував обороною Луганського аеропорту. Фрагменти цього інтерв’ю увійдуть до однойменної документальної хроніки, яка невдовзі побачить світ.

Результат пошуку зображень за запитом "Оборона Луганського аеропорту"

– Розкажіть, будь ласка, про початок операції на Сході.

– Ми отримали розпорядження на формування батальйонної тактичної групи. Було визначено місце, куди вона має вирушити. І я, на чолі рекогносцирувальної групи, відбув у район призначення. Там розбирався, де розмістити бригаду. Окреслював, де будемо займатися, жити тощо. А в цей час батальйонно-тактична група формувалася, вантажилася, отримувала боєприпаси, приводилася у повну бойову готовність. І за декілька діб я уже зустрічав БТГр 80-ї бригади. Наступного ж дня ми організували злагодження. Це складова, без якої не можна обійтися. Адже всі люди цієї групи мусили діяти за єдиним сигналом, за єдиною командою. А для цього потрібно цих людей натренувати. І тоді тільки можна надіятися на повне розуміння завдання, яке отримує командир і що воно буде виконано успішно. Бо коли люди не розуміють, що від них вимагають, завдання приречене. Тому перше завдання на початку війни – це було зосередження в певному районі для проведення бойового злагодження батальйонно-тактичної групи.

– На той момент ви вже відчували, що це початок війни?

– Скажу, що десь, напевно, відчував. Тому що отримала завдання не тільки 80-а бригада. Отримали завдання й інші частини ВДВ, які на той час були найбільш боєздатні. Бо не даремно перед війною до нас приїжджав із «дружнім» візитом такий собі полковник Преус із Російської Федерації з групою офіцерів. І ми в той час так собі думали, що це дійсно дружній візит. А на сьогодні можна запевнити, що це був далеко не дружній візит. Це був розвідник, який приїхав подивитись, чим дихає бригада, чи спроможна вона виконати завдання чи не спроможна.

Зараз я вже для себе згадую, що сиділи, пили каву. Розмовляли. Він розповідав, що брав участь у бойових діях у Грузії. Тепер зрозуміло, що це людина, яку спеціально відрядили для того, щоб розвідати. Сьогодні він отримав військове звання генерал-майора і керує першим армійським корпусом у Донецьку.

Ну, і, звичайно, дивились телебачення. Бо вже на той час у Криму події розгорталися і була певна загроза зі східного напрямку. Ми однозначно знали, на що йдемо. Але, може, не до кінця розуміли, що буде в таких масштабах. У всіх жевріла надія, що протягом місяця вирішимо всі моменти. Бо ми були ніби на підтримці СБУ, міліції, військової контррозвідки. Мали прикрити їхні дії. І навіть вже в той час, коли я був у Луганському аеропорту, безпосередньо зіштовхнувся з певною загрозою, я також свято вірив, що обійдеться без застосування Збройних сил у повному обсязі. От такі були перші враження і перше розуміння ситуації, коли отримали завдання на висування підрозділів бригади для виконання бойових задач.

– Яким чином планувалась операція з деблокади Луганського аеропорту?

– За період 2014 року було два моменти деблокади. Перший – на самому початку, в квітні, коли одне з приміщень Луганського аеропорту було захоплене російськими найманцями. Це було 8 квітня. Я отримав бойове розпорядження очолити ротну тактичну групу і висунутись у Луганський аеропорт та взяти його під охорону. Розпорядження так і звучало – взяти під охорону. Ми вирушили о першій ночі. Ротна тактична група у складі 10 БТР та автомобілів бездоганно здійснила 400-кілометровий марш. І рівно о 13.00 ми взяли Луганський аеропорт під охорону.

– Опору ще ніякого не було?

– Там було одне приміщення, захоплене сепаратистами. Це запасний диспетчерський пункт. Наш прихід був для них неочікуваним, і вони втекли. Тому ми безперешкодно виконали завдання. Але на той час… Щоб ви правильно розуміли: є охорона, а є оборона. Охорона – це функція виставлення патрулів, забезпечення пропуску на територію, охорона основних приміщень Луганського аеропорту, дальніх приводів, ближніх приводів, тобто тих об’єктів, які забезпечують дієздатність аеропорту. А оборона – це вже коли риються окопи для техніки, обладнуються позиції і зводиться загальна система управління. Так от, перше завдання було – взяти під охорону. Перейняти функції міліції – забрати в них повноваження і перекласти на себе. Отже, 8 квітня о 13-й годині дня ми виконали перше своє бойове завдання і взяли під охорону Луганський аеропорт.

Після взяття під охорону я десь протягом півтора тижня керував охороною аеропорту. А далі отримав завдання: з рештою БТГр висунутись в район Слов’янська для виконання бойових завдань на тому напрямку. Та я знав, що повернусь, оскільки я уже був у Луганському аеропорту і місцевість знаю, та і ротна тактична група моя там залишилася. Отже, я мав очолити це угрупування. Але терміни ніхто не розбирав, час не уточнювали.

– Склад сил там з часом мінявся…

– Звичайно! За цей час додатково було перекинуто літаком ще дві роти (розвідувальну роту і 3-ю аеромобільну роту 80-ї бригади). Далі доставили туди ще інші підрозділи, зокрема, інженерно-саперну роту і частину розвідувальної роти 1-ї окремої танкової бригади. І зведену роту 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Тобто, там уже було таке невеличке угрупування. Хоча аеропорт вже був повністю заблокований і оточений. І вода, продукти, боєприпаси постачались вже літаками – часто парашутним способом.Тоді на порядку денному стояло одне питання – розблокувати аеропорт і розширити кільце з подальшим оточенням самого Луганська.

– Мається на увазі деблокада аеропорту 13 липня?

– Так. Коли я прибув із батальйоном у сектор «А», мені визначили завдання щодо підготовки двох рейдових загонів і розблокування Луганського аеропорту. Розробити маршрут, яким будуть проходити комунікації після проходження рейдових загонів, забезпечити його охорону та утримання для того, щоб нарощувати зусилля і своєчасно реагувати на нові загрози. Перший рейдовий загін, який я мав очолити, – це були підрозділи 80-ї бригади, механізована рота 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади і танкова рота 1-ї танкової бригади. Другий рейдовий загін, який мав йти за мною, – це 3-я батальйонна тактична група 80-ї бригади. І 13 липня ми розпочали висування цих рейдових загонів по визначених маршрутах, із завданням розблокувати Луганський аеропорт, який на той час був повністю оточений.

– Наскільки нам відомо, прорив був тяжким. З якими складнощами ви зіштовхнулися?

– Вся територія за Сіверським Донцем, окрім Луганського аеропорту, була вже під контролем російсько-терористичних військ. Ми розуміли, що легко не буде. Знали, що всі основні шляхи вже перекриті. Тому 13 липня обирався маршрут по польових дорогах з обминанням населених пунктів. Ми мусили пройти цей шлях із найменшими втратами і розблокувати Луганський аеропорт. Як тільки ми підійшли до населеного пункту Сабівка, то вперлися в дерев’яний міст. Апріорі по дерев’яному мосту не можна було пройти важкій техніці, не говорячи вже про танки. Я поставив завдання щодо наведення мостової переправи.На жаль, протягом 40 хвилин, дві мостові ферми не спромоглися – інженери банально не мали достатньої підготовки. І перший рейдовий загін простояв біля 1 години 20 хвилин, очікуючи, що наведуть переправу. Та так вони і не дочекалися. Користуючись нашою затримкою, терористи запалили поле. І по вітру ця пожежа вже наближалася до колони. Також десь за годину двадцять нас почали обстрілювати з «Градів». Це було перше моє знайомство з «Градами» на Луганщині.

Крім цього, зі сторони західної околиці Луганська по нам почали працювати міномети. Було прийнято рішення залишити наведення переправи і почати відведення колони від обстрілів. Колона першого рейдового загону успішно вийшла з-під обстрілу і продовжила подальше виконання завдання, рухаючись через населений пункт Сабівка. Однак другий рейдовий загін на чолі із тодішнім заступником командира бригади полковником Швораком вороги заблокували обстрілами. І наші хлопці зазнали незначних втрат – було декілька поранених. У подальшому за допомогою місцевих мешканців ми перейшли через залізницю і далі вже рухалися по маршруту, який завчасно планувався. А другий загін, відповідно, повернувся назад. Таким чином, наші сили і засоби поділились на дві частини. Незважаючи на це ми рухались вперед. Що нами керувало? Перш за все, те, що завдання будь-якою ціною має бути виконане. Бо десь там наші солдати, які були оточені, припаси яких закінчувалися, яким доводилося очищати воду з пожежних резервуарів, для того, щоб приготувати їжу. Ми це розуміли і продовжили виконання завдання.

– Багато солдат розповідали, що це дуже підняло їх бойовий дух – ваш прихід, деблокада…

– Підняло, по-перше, бойовий дух тих, хто там був оточений. Вони відчули, що прийшли свої – свій командир, свої солдати, свої молодші командири. Вони піднеслися духом, готові були йти далі, виконувати задачі. Це дуже багато значило. Ті, що зі мною йшли, вони теж пожвавішали, бо вони теж виконали задачу – вони пройшли. Да, ми все одно залишилися в оточенні. Бо ми не зайняли населений пункт Георгіївка. Ми, за великим рахунком, і не могли виконати цю задачу. Він достатньо був укріплений. І цю операцію треба було переносити і відкладати на певний проміжок часу.

– А що заважало зробити це на наступний день, чи через день? Чому тільки 21 липня операцію з деблокади було остаточно завершено?

– По-перше, ми спокійно оцінили ситуацію. Розібралися з другим рейдовим загоном, який вивчив обстановку. А Георгіївку потім брали з двох сторін. Той рейдовий загін, який повернувся, і ми з аеропорту пішли назустріч один одному. Під час цього наступу на Георгіївку був поранений командир ротної тактичної групи 128-ї бригади, зараз Герой України, Василь Зубанич. Він сміливо прийняв удар на себе. Бо дорогою до Георгіївки танк зі сторони Луганська зайшов у тил колоні і почав відкривати вогонь по нашій мінометній батареї, яка рухалася у складі колони. І він на БМП вийшов проти танку. По всіх тактичних канонах він вважався смертником. Але це був підготовлений воїн і… танк позорно втік з поля бою. Василь Зубанич тоді був поранений. Але в цей день ми звільнили населений пункт. А в подальшому вже розблокували аеропорт. З`явилась дорога до нього. Але вона прострілювалась і була в зоні досяжності танків й артилерії противника. Були певні ділянки місцевості, які було важко пройти.

– А як змінювалися сили та засоби противника?

– На початку були так звані «ідейні» – ті, які положили початок отому всьому. Це було десь до середини липня. А далі вже почали появлятися кадирівці і дагестанці. Потім серби, росіяни. Не регулярні війська, а от саме бойовики. Потім із часом почали появлятися вже кримчани. Ті, що зрадили Батьківщину – колишні військові ЗСУ, що перейшли на бік агресора під час анексії Криму. От наприклад – в районі Георгіївки ми розбили групу на трьох джипах. Це була ворожа розвідгрупа. Дві машини спалили, одна втекла. Своїх трупів вони не забирали. Навіть навпаки, машина, що втікала, зупинилася, викинули труп і втекли. Почали розбиратися. Зібрали документи, карту знайшли. Там були позначені для підриву мости, залізничні колії, станції. Тобто були помічені місця, де вони мали провести диверсійні дії на шляхах висування наших військ. Звичайно, це було використано. Почали розбиратися у документах. І виявилось, що це колишні військовослужбовці, які приїхали з Криму. Були їхні військові квитки, журнали бойових дій, журнали запису хворих.

– Згадайте день штурму Луганського аеропорту 31 серпня. Як для вас це починалося?

– Це був другий день російського штурму. Бо перший день був 30 серпня. Десь із 6-й години ранку розпочалась потужна артилерійська підготовка. Нас безперестанку обстрілювали години дві. Весь аеропорт практично горів. Але 30 серпня ми могли ще відбиватися, була ще техніка і своя артилерія. І ми успішно відповідали. На 17-ту годину ворог відійшов. Але я розумів, що завтра буде дуже важко. Я сподівався, що вороги далеко не відійшли, тому сформував свій ударний підрозділ – біля восьми чоловік. Відправив їх із гранатометами, щоб вони знайшли зосередження ворога і обстрілом зірвали наступ хоч на день. Бо артилерії залишилось, може, одна чи дві гармати. Хлопці, обвішані гранатометами пішли на пошук районів зосередження ворога. В ніч. Правда, безуспішно, бо ворог втік аж за Новоганнівку. Але, як я і очікував, десь о 6-й ранку знову почалась артилерійська підготовка. Крили дуже серйозно. Напередодні познімали їхні безпілотники – то були «Орлани» регулярних збройних сил РФ. І вже о дев’ятій годині росіяни пішли в наступ. З трьох сторін.

– Ви викликали вогонь на себе. Про це багато хто згадує – про цю команду і про цей вчинок. Як це відбувалося?

– Це також була вимушена дія. Бо просто більше виходу не було. У нас залишилось біля 130 людей – лише з автоматами і з гранатометами. Все. Протитанкових засобів не було, артилерії ніякої не було, техніки не було. Вона була просто спалена, знищена.

І тоді, десь о 9-й годині, мене викликає на зв’язок генерал Колесник. Питає: «Андрюха, рішення?» Я кажу, що рішення – то є перше: триматися до ночі, до темноти, щоб можна було відійти. Вдень відійти не можу, бо навкруги поля – це кожному буде по снаряду в спину. Другий варіант – можуть взяти в полон, але це… Хіба що самому застрелитись. Бо далі ти вже не командир, далі це ганьба на все життя, ганьба для всього роду. Бо як командир, то вже не жилець, однозначно. Тобто не просто не жилець, як військовий, а не жилець, як громадянин своєї держави. Але ти можеш спасти людей. А це не одну людину – це сотня людей. Тому говорю генералу: «Якщо не кинете, якщо будете підтримувати артилерією, то буду триматися. До темноти». І ми відразу давали координати цілей поза межами аеропорту.

Коли росіяни вже зайшли, то відразу зайняли головний корпус. Мені командир підрозділу, що знаходився там, доповів, що корпус взятий. В полон взяли десь біля 10 наших військовослужбовців. І російські танки зайшли вже в адміністративну зону. Я розумію, що, якщо піхота далі піде з танками, нас повибивають однозначно. По чуть-чуть, але повибивають. Отже, як відсікти піхоту? Як їх змусити, щоб вони не виходили з танками? Тільки шляхом вогневого враження артилерією. Перше, що я зробив, це викликав вогонь на головний корпус, по самому аеропорту. Далі я, десь приблизно о 17.00 або 18.00, замовив авіацію і артилерію по собі, по всьому аеропорту. І це десь зіграло нам на руку, бо у росіян почалася паніка. Вони прослуховували наш ефір і страшено злякались. Почали кричати, що «срочно сйо…м», бо зараз буде авіація і артилерія по аеропорту. І вони дійсно почали панічно тікати. Цим скористалися наші хлопці, яких взяли в полон. Коли їх почали вантажити в КАМАЗ, вони пішли в рукопашний бій. Один хлопчина до мене прибігає: «Товаришу полковник, товаришу полковник, я його вбив, кулаками вбив! Потім забрав в нього автомат і ріжок випустив в нього». Я кажу: «Дитино, все, тихо. Заспокойся. Все добре». Тоді втекло, по-моєму, четверо, якщо я не помиляюсь. А решту вони загрузили в КАМАЗ. А двоє ще вискочили по дорозі.

– А за Вашими оцінками, які були втрати супротивника?

– Десь близько 200 осіб убитими. Їх дуже багато загинуло підчас обстрілу нашої артилерії. Ще був такий момент, коли взяли ми в полон трьох росіян. І в них була карта із позначками, де знаходилися їхні райони базування. Ми нанесли удар по ворожій артилерії в цьому районі. І практично знищили батарею «Нон». Ну, і техніка підбита – танки, БМП, ще щось.

Я сам пам’ятаю, стріляв в сторону противника, а попереду в них ішли штрафники, я в цьому переконаний, бо, коли я на власні очі бачу, що він там іде в тільняшці, і тільняшка в крові. Або йде і тягне ногу, бо поранений. Але все одно йде вперед. А за ним ще йдуть із автоматами і кулеметами. А ті, що попереду, без бронежилета, без каски. То зрозуміло, що людям дали крайній шанс, і вони йшли вперед. Отака ситуація була.

– Як відбувався відхід з Луганського аеропорту?

– Щоб ви знали, коли ми вийшли з Луганського аеропорту, нас не вибили – ми просто його залишили. Бо необхідності його тримати далі не було. По фотографіях видно, що там лишилося від того аеропорту. Ми виходили, то він горів, горів повністю. От стоїть алея дерев – і вся горить. Ну, як можна запалити живі дерева? А вони горіли. Коли йдеш, а ніде ступити. Страхіття. То, як показують Сталінград чи фільми про Другу світову війну. То, напевно, ті фільми «відпочивають». Такі ефекти навіть не можна зробити…

Росіяни ще два дні бомбили вже порожній аеропорт. Штурмували. А там вже підрозділів не було. А вони там бомбили, штурмували. Думали, що ми ще є. Після того, як росіяни приїхали, щоб забрати своїх, і провели зачистку, знайшли вбитими вісьмох українців і одного нашого пораненого. А полковник військової служби правопорядку Отрощенко, який також їздив, коли його росіянин запитав: «Скільки у вас загинуло?», сказав: «Та не знаю – може, чоловік тридцять». У нас за два дні штурму 13 чоловік загинуло і було безвісті зниклих 21 військовослужбовець. А той росіянин не просто зблід – він ледь з розуму не зійшов, почувши цю цифру. Вони вважали, що нас поховали там тисячі!.. Там була версія, що у вали, які ми нагорнули навкруги штабу, зарили трупи. Вони розраховували на чоловік 300-400 вбитими.

– І російські новини постійно казали, що в аеропорту 2 тисячі українських військових, 3 тисячі. Тобто, вони відчували такий опір?…

– Ми потім, коли були в Лутугиному, нам смс слали. На той час росіяни сказали, що за час війни це найбільш «достойный бой». І нам «набивали стрілки». Псковські десантники смс відправляли – «надо встретиться, отдать вам должное». Типу має бути десь реванш. А то, що там рота російської морської піхоти була, і понесла такі втрати, що тікала так від нашого вогню, що їх змогли зупинити тільки в Росії…

– Дякую за розмову. Сподіваюсь, героїчні вчинки наших бійців увійдуть до скрижалей новітньої історії України.

Сергій Глотов, Тетяна Попітіч, Тарас Грень, Анастасія Воронова, Анастасія Горова

Фрагменти цього інтерв’ю увійдуть до книги «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ», яка має побачити світ влітку 2018 року. У документальній хроніці описуються події, пов’язані з обороною міжнародного аеропорту «Луганськ» та прилеглих населених пунктів (квітень-початок вересня 2014 року), а також події, що передували окупації Луганська (зима-весна 2013-2014 років). Проект БФ «Народна підтримка воїнів АТО».

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://forpost.lviv.ua/

Читати далі ...

Trending