Зв'яжіться з нами

Аналітика

Вигнали росіян: історик нагадав велику перемогу України в Криму

Опубліковано

на

У 2018 року виповниться 100 років з моменту вигнання українськими військами під проводом Петра Болбачана російських більшовиків з Криму.

Здавна загальним є твердження, що суспільство в нас політизоване і депресивне. Про це в своїй статті “Історичний фронт” і українські медіа для ZN.UA пише Кирило Галушко, кандидат історичних наук.

Чи відбувається в Україні щось позитивне? Ну — позитиву варто шукати самостійно, бо згідно з “новинами” — в нас усе погано. Їхня тональність зазвичай депресивна, що яскраво відрізняє їх від звично оптимістичних російських. Відмінність від російських медіа — річ, звісно, приємна, але дратує інша крайність: там усе добре, а тут усе погано. Звичайно, акцент на позитиві одразу вказував би на підпорядкованість каналу політиці “злочинної влади”. Тому свобода медіа і “майже непомітна” позиція власників каналів набувають тут цікавого поєднання, що далеко не завжди дає соціальний конструктив.

Така медіасуспільна ситуація створює дуже своєрідну реальність. Телевізійні новини після звичайних для них топ-подій (як у якомусь нікому не відомому селі якісь виродки зарубали сокирою стареньку бабусю), показавши щирі ридання родичів та аргументовані свідчення сусідів, звертають увагу на вітчизняний політичний процес та (інколи) на міжнародну ситуацію, якихось там президентів України чи США або ж глобальні конфлікти, що виникають десь поряд із нашими кордонами. Цей підхід, який зовні виглядає провінційним, безвідповідальним і непрофесійним, при тому має, мабуть, потужну терапевтичну дію. Бо основні емоції наша вразлива аудиторія витрачає на справді нещасну жертву кривавих провінційних пристрастей і може не помітити (як і журналісти), коли десь почнеться Третя світова війна.

Асоціації, на перший погляд, парадоксальні. Що поєднує Україну з Китаєм? Згідно з традиційними вченнями цієї великої цивілізації, “поза Піднебесною нічого не відбувається”. Тому в Шанхаї всілякі там конфлікти сусідньої Росії зі світом чи витівки Дональда Трампа сприймаються як новини з якихось інших планет. На життя Китаю вони справді інколи впливають, але не так щоби китайська спільнота нервувала. Адже потуга Китаю дозволяє берегти нерви. Російським аналогом такого ставлення для багатьох є сумнівна теза про ймовірність життя поза МКАДом (Московская Кольцевая Автомобильная Дорога). У цьому контексті, Україна нічим не гірша від Китаю (але набагато менша) і набагато більша за Москву (але поки що менш впливова). Тож нічого дивного в такій позиції української тележурналістики немає. Це — рівняння на правофлангових.

З іншого боку, це — й економія ефірного часу. Адже відомо, що про українські новини набагато докладніше розповість російське телебачення. Якщо в Києві десь “на районі” прорве каналізаційну трубу, це буде топ-новиною для ОРТ чи Росія-1, а також потрапить в оперативні випуски новин російської служби Бі-Бі-Сі. Вона ж у тому Лондоні добре знає, що насправді цікавить її російську аудиторію. Тож бачимо вже принаймні три новинні моделі: 1) все відбувається в селі; 2) все відбувається в Китаї; 3) все відбувається “на Украине” (саме — “на”). І тому логічно (бо ніша вже зайнята), що українські новини просто доповнюють місцевими новинами на рівні районної багатотиражки їх загальну картину, яку традиційно віщає Москва.

Це, звісно, жарти, — але з тих, у яких лише частка жартів. У заголовку йшлося про “історичні новини”. Автор цих рядків – історик і, відповідно, не оминає оком історичної тематики в новинних рядках чи телевізійних сюжетах. Рік, що минає, був, як і кожен попередній, багатий на хронічно повторювані теми: Друга світова чи Велика Вітчизняна, 8 чи 9 травня, що там “свіженького” з УПА. Теми звичні, хіба що “календарні війни” збагатилися втратою дати 2 травня на користь католицького Різдва. Зміна ця назріла об’єктивно, оскільки кліматологи й аграрії кажуть, що картоплю вже треба садити трохи раніше. Отже, шукатимемо приводів для тривалих свят “солідарності трудящих” у квітні. Можливо, ними стануть Конституції УНР або гетьманський переворот 1918 р., або ж Болбочан у Криму.

Котрий рік не вщухає тема Волинської трагедії, в якій важкі сокири “небайдужої польської громадськості” лупають тріски з поки що живучої споруди Українського інституту національної пам’яті та вперше в часи “стратегічного партнерства” України і Польщі починають застосовуватися персональні санкції. Можна по-різному оцінювати “сценарний характер” діяльності УІНПу та Володимира В’ятровича в польському “векторі” (де мало бути твердіше, а де — трохи гнучкіше), але мені часом спадає на думку, що навіть якби замінити “демонізованого” Варшавою В’ятровича на людину, геть необізнану у “Волинському питанні”, то навряд чи польська сторона це б оцінила. Просто бувають обставини, коли діалоги і факти нікому не потрібні.

 Ліберальна фракція російського історичного цеху (“Вольное историческое общество”) натомість ініціювала з українцями діалог і зробила восени цікавий подарунок читачеві: “Российско-украинский исторический разговорник: опыты общей истории”. Це є спробою намацати шляхи порозуміння істориків, адже кожен розділ “Разговорника” написаний спільно двома авторами — російським та українським. Проте ця шляхетна ініціатива певною мірою впала жертвою необізнаності московських колег в українському науковому ландшафті: одним із основних українських співавторів став Валерій Солдатенко, директор УІНПу 2010–2014 рр., відомий широкій спільноті наближеністю свого бачення історії України до “Краткого курсу истории ВКП(б)”. Крім того, викликає сумнів сама необхідність “общего мнєнія” в цій книжці. Трохи від цього віє, знову ж таки, совком. Але чому б не привітати саму спробу?

Певною новацією року стала призабута доти тема Анни Ярославни, визначеної під час візиту до Парижа 29 травня російським президентом Владіміром Путіним як “русская Анна”, що одразу викликало справедливе обурення української влади та широких верств. З огляду на відмінність в українській мові понять “руська” і “російська”, треба було одразу давати відсіч чи необхідне роз’яснення. “Руська” в українській інтерпретації — цілком невинно, а ось “росіянка” (якщо перекладати з російської) — очевидний акт історичної агресії.

Президент Франції Еммануель Макрон потім підтвердив Петру Порошенку, що Анна — наша. Основну термінологічну корекцію “Анни Руської” ще у 1990-х роках здійснили представники української діаспори у Франції: “Київська”. Ніхто не говорить про “Анну Українську”, але, у зв’язку зі збігом назв давньої Русі та сучасної Росії, у французькій мові був потрібен “проукраїнський” компроміс, який би відповідав історії і не порушував (поки що) глобальних питань належності давньоруської спадщини. З урахуванням майже цілковитої “варязькості” шановної Анни, термін “київська” саме таким компромісом і є. Тож на цій ділянці історичного фронту українську позицію все ж таки відстояли й захистили. Бо Київ — це Україна.

Але, загалом, те, що “Анна Київська” вигулькнула, нагадує: після спорудження пам’ятника Святому Володимиру в Москві тема давньоруської спадщини лише має розгортатися. Недарма там той Володимир з’явився. В інформаційній війні “єдина Русь” і “давньоруська народність” набуватимуть чим далі більшої ваги, оскільки багато інших форматів “спільної історії” втратили актуальність через слабкий вплив. Але стосовно тих часів, коли з Україною безальтернативно пов’язувалася назва “Русь”, Кремль плекає свої підступні плани — просто через тривале власне користування цією назвою.

І чимало залежить від того, наскільки українці будуть поінформовані про свою давню респектабельну назву “русини” (бо зазвичай у “політичних новинах” це стосується закарпатського фейку) й небезпідставно повертатимуть собі назву держави “Україна-Русь”. Сподіваюся, що колись це станеться, хоча б заради іміджу країни. Єдиним способом порушити на Заході домінування Росії у відповідях на питання “що таке Русь?” стане цілком інструментальна проблема: у нас буде “Ukraine-Rus'”, а там — “Russia”. Як тоді далі писати в Британії чи Америці (аналогічно, у Франції чи Німеччині) щодо Давньої Русі? Доведеться їм і підручники виправляти, і історичні атласи.

Відбувся помітний ривок у впровадженні науково-популярної літератури на історичну тематику в широкі маси. Громадський проект “Книжкова навала” спрямував до бібліотек та навчальних закладів Сходу й Півдня, аж до рівня району, понад 7 тис. книжок про історію України. Можна підозрювати, що до бібліотек у нас ходить небагато людей, але спрямування проекту невипадкове. На Сході й Півдні в нас набагато гірше розповсюджені книжкові комерційні мережі, ніж у Центрі та на Заході. Тому Івано-Франківськ купує стільки ж історичної літератури, як і Харків. Але міста — зауважимо — трохи різного розміру.

Новим формальним приводом до гучних історичних відзначень стало сторіччя Української революції 1917–1921 рр. Чому пишу “формальним”? Тому що нам про це нагадують переважно офіційні урочисті заходи. Звісно, вони потрапляють у “політичні новини”, та аж ніяк не є предметом регулярної уваги медіа. Хоча кругла дата “100” і сам факт, що ті кордони, які ми сьогодні захищаємо, ми здобули саме в ті роки і саме тоді вперше їх боронили, мав би бути вартим не одного, а кількох масштабних медійних проектів. Але цього, на жаль, не сталося.

Єдиним системним прикладом зі сфери не телевізійної, а інтернет-газетної можна вважати проект “Наша Революція” на сайті газети “Ділова столиця”. В межах проекту щотижня публікується колонка зі світлинами та іншим цікавим із різних сфер життя сторічної давності (поки що 1917), і хочеться сподіватися, що проект триватиме принаймні ще років зо два. Там висвітлюються політичні події Києва, йдеться про інші міста, яскраві персоналії, анекдоти, драми та колізії. Куратор проекту — історик Геннадій Єфіменко, відомий колегам своїм прискіпливим ставленням до історичної достовірності. Але, крім цього проекту та звичних публікацій з нагоди історичних дат “Дзеркала тижня” і “Дня”, наш медіа-простір зазвичай Українську революцію ігнорує.

Що характерно, росіяни також не дуже звертають увагу на сторічну річницю доленосного для Росії 1917-го. Ще менше уваги звертатимуть, думаю, на подальшу громадянську війну на теренах колишньої Російської імперії. Щодо офіційної влади — це цілком зрозуміло: адже зайві суспільні міркування з приводу дилем 1917-го (“демократія чи диктатура?”) сучасним росіянам непотрібні. Та ось опозиційна публіка в особі Михайла Зигаря з творчими соратниками створила чудовий проект “1917”, який багато в чому може слугувати взірцем дуже сучасної багатоформатної подачі реалій та дидактики того часу. До речі, “українська тема” там є і, як видається, цілком гідно подана.

Дивує те, що в самій Україні цей момент фундаментального розходження “історичних біографій” України та Росії лишився для публічного простору, по суті, лише приводом до “політичних новин”. Адже більшість наших громадян краще знає Василя Чапаєва, ніж Петра Болбочана. А ось наступного, 2018-го, року виповниться 100 років від моменту вигнання українськими військами російських більшовиків із Криму. Які чудові аналогії з тим, чого ми прагнемо сьогодні! Буде прикро, якщо згадка про це звучатиме в нас лише один день у “політичних новинах”.

Але коли я нарікаю на відсутність “історичних новин”, то це у сподіванні на поєднання “присутності” і якості. Бо інколи “мрії збуваються”, а потім хочеться плакати. Беремо, наприклад, сюжет на одному із загальнонаціональних каналів про вбивство Симона Петлюри в Парижі 1926 р. Тема – чудова, звісно що привід сумний. Але вона несе чимало повчального і щодо самої постаті вбитого, і щодо причин та приводів, і щодо оцінки періоду Директорії та україно-єврейських відносин. Не мені вам казати, скільки тут є суспільно важливого. Певна річ, в одному сюжеті, навіть із самого Парижа, про все не розкажеш, є різні творчі люди, в них різні творчі задуми. Мої прагнення “почути все” спричинені лише безриб’ям історичної тематики на телебаченні. Але в цьому сюжеті проявилися вади, властиві загалом телеподачі історичної тематики в Україні: слабка орієнтація автора в темі і зневажливе ставлення до речей, які потребують принаймні загальнокультурної чи загальноісторичної бази. Звісно, були коментарі фахівців, однак те, що говорив сам автор сюжету, істориків відверто розважило. То журналіст “сенсаційно відкрив” документи про судовий процес над Самуїлом Шварцбардом (вони були у відкритому доступі з 1926 р., і їх уже “переобсмоктали” дослідники багатьох країн), то одним (це треба вміти!) ємним реченням показав повне незнання періоду 1917–1921 р. Але Париж, так би мовити, вартий меси… Мені сумно, що коли потім робиш такі зауваження десь у соцмережах, то на тебе їх об’єкти лише ображаються. А годилося б просто завести цивілізовану практику не декоративних, а справжніх “експертних консультацій”, які властиві всяким там нещасним Бі-Бі-Сі… Ну тут, звісно, проблема професіоналізму.

 Факультети журналістики не можуть давати знання про історію на рівні історичних, це факт. Та й історичні не завжди випускають справді фахівців. Але варто поміркувати хоча б не про медійні проекти, а про проекти підготовки тих, хто робить медійні проекти… Думаю, колеги-історики та деякі медійні “зубри” можуть згуртуватися задля просування “історичного фронту” до широких мас глядачів, слухачів, читачів… Адже державного “Агітпропу” в нас немає, і слава Богу. Натомість має бути активна професійна співпраця істориків та журналістів, що було б цілком нормальним, традиційно українським способом вирішити державну проблему громадським шляхом.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Аналітика

Наші воїни можуть бути ситими і добре спорядженими, але без ідеології це буде радянська армія – про ребрендинг ЗСУ

Опубліковано

на

Двозуб Святослава і вовкулака для ССО, лицарська рукавичка для танкових військ, едельвейси і карпатські бартки для гірської піхоти – нова символіка та однострій Збройних Сил України вже офіційно затверджені. Зміна найменувань військових частин триває, так само як і відмова від радянських військових свят. Кампанія з ребрендингу армії найбільших масштабів набирає саме цього року.

Спеціальна робоча група з ідеологічного оновлення української армії працює на волонтерських засадах вже не перший рік. Позаштатний радник заступника голови Адміністрації Президента історик Василь Павлов розповів “Цензор.НЕТ” про перебіг реформи.

ОДИН ВИСОКОПОВАЖНИЙ ОФІЦЕР ЗАПИТАВ: “ВИ ВЗАГАЛІ РОЗУМІЄТЕ, ЩО РОБИТЕ?”

– І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем, до нових назв частин. Розкажіть загалом про план стосовно того, що називають ребрендингом армії.

– Воєнно-історична робота у Збройних силах України започаткована у квітні 2017 року. За цей рік зроблено багато. Зокрема розроблено законодавчу базу, план воєнно-історичної роботи, чого раніше в принципі не було. За три літні місяці була підготовлена і напередодні 6 грудня 2017-го підписана міністром оборони Концепція воєнної історії України. Маємо цілковите сприяння МО і Генштабу. На найвищому рівні зрозуміли, що ми повинні позбавитися від маркеру ворога – це і свята, і форма, і символіка, і орієнтація на ті чи інші події.

Зараз ми набагато активніше розповідаємо воїнам про присвоєння почесних найменувань підрозділам, про зміну символіки і форми. Це важливо, бо це реально перша хвиля за всі роки незалежності, коли зміни плануються і під них підкладається ідеологічна робота і все це завершується позитивним результатом.

– Дехто ставиться скептично до таких масштабних оновлень у час, коли економіка не на підйомі…

– Таке сприйняття власне через те, що така робота ведеться вперше за 26 років. Армія може бути добре оснащена, в новій формі, сита й натренована, але без ідеологічної роботи в головах це буде досі армія-окупант. Ми не маємо часу все робити по черзі. Треба одночасно переозброювати, переодягати армію, а паралельно – проводити ідеологічні зміни.

– Не таємниця, що дехто з військових, особливо на перших порах, не сприймав зміни. А дехто не сприймає досі. Ви це усвідомлюєте?

– Така проблема є. Але люди не сприймають не через те, що вони погані, а через те, що попросту не знають цього. Інформація для більшості військовослужбовців у кращому випадку обмежується шкільним курсом з історії України, у гіршому – знаннями, отриманими ще за часів Радянського Союзу (з відповідними ідеологічними перекрученнями). Але коли з людьми починаєш говорити і відповідати на їхні запитання – іноді дуже незручні запитання – то все поступово стає на свої місця.

Будь-яка ідеологічна робота потребує часу. Коли в нас відбувала одна з перших зустрічей з десантом, то високоповажний офіцер відверто запитав: “Ви взагалі розумієте, що робите?” Я відповів, що розуміємо. Далі він спитав: “Як швидко ви хочете отримати результат?” Я сказав, що роз’яснювальна робота має тривати 3-5 років. Тоді він погодився, що ми адекватно оцінюємо свої сили і можливості. Тобто найголовнішим в ідеологічній роботі є її інтенсивність та час.

– Як це відбувається за алгоритмом дій – щоб було зрозуміло, що дійсно маєте тверезий план?

– Якщо взяти роботу з присвоєння почесних найменувань, для цього проводяться робочі наради в Генеральному штабі, Міністерстві оборони і в усіх держслужбах, де є військові частини, які претендують на те, щоб отримати почесне найменування. За результатами цієї роботи буде сформовано пул військових частин, які мать право і можливість отримати нове найменування вже цьогоріч. Далі робоча група спільно з представниками військових частин розроблятиме пропозиції. Вирішуватиметься, якими саме будуть ці почесні найменування. Після цього проводиться роз’яснювальна робота з особовим складом. Потім, згідно із законодавством України, мають відбутися збори у військовій частині, рішення протоколюється і далі йде по інстанціях на командування, Генштаб й Міноборони і зрештою до Адміністрації Президента. Лише після цього виходить відповідний Указ.

НОВІ НАЙМЕНУВАННЯ ЧАСТИН: ВІД КОРОЛЯ ДАНИЛА

– Як відбувається власне вибір найменувань?

– Є кілька основних принципів. Перше – це територіальний. Тобто, за місцем, де певна частина дислокується – умовно кажучи, як Київський зенітний ракетний полк. Інший принцип – коли військова частина отримує свого патрона. Наприклад, 24 механізована бригада ім. короля Данила. Або має назву за історичним регіоном, до якого в/ч прив’язана. Так, як 1-ша Сіверська танкова бригада. Або назву на честь військової частини, що відзначилася у певний історичний період – 72 окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців. Або на честь вікопомної події – Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації ім. Героїв Крут.

– Ви заявляли, що вояки 24-ї Бригади ім. короля Данила дуже горді зі свого найменування.

– Вони були дуже горді. Це якраз той випадок, коли почесне найменування збігається з бажанням особового складу. Так буває не завжди, але з 24-ю вийшло саме так. Вони себе ще до офіційного перейменування почали називати “королівською піхотою”. Поява таких неформальних назв свідчить про те, що новація сподобалася особовому складу.

– Були випадки, коли ваші пропозиції відверто блокували?

– Такі випадки бувають тоді, коли надаються пропозицію до перейменування на честь видатного діяча, пов’язаного з певною частиною територіально, але особовий склад про нього нічого не знає, а тому й не сприймає. Або може була шанована людина, а в неї не милозвучне прізвище. Однак це проблема браку роз’яснювальної роботи, а не бажання. Тому що був випадок: одна бригада відмовилася від найменування на честь одного історичного діяча, чиє прізвище не дуже звучне, однак згодом самі запропонували нам ім’я іншої людини. Сподіваюся, що через кілька місяців ми зможемо цю історію розповідати відкрито.

УСЯ НОВА СИМВОЛІКА ВЖЕ ОФІЦІЙНО ЗАТВЕРДЖЕНА

– Зміна форми й символіки – те, що найбільш помітно. Проведено титанічну роботу, яка на сьогодні вже завершена. Розкажіть коротко: за якими принципами обирали нові символи?

– Робота зі зміни символіки почалася з 2015 року, її проводила група на чолі з Віталієм Гайдукевичем, до якої з 2016-го я неформально також входжу. Ті символи, які на сьогодні є у Збройних Силах, офіційно затверджені 20 листопада 2017 року Наказом міністра оборони № 606. Суть змін у тому, щоб сучасний український військовий однострій з одного боку не був архаїчним, а з іншого – щоб мав питомо українські елементи. Так, на погонах офіцерського складу є зубчатка Галицької армії. Раніше на погонах в офіцерів були п’ятипроменеві радянські зірки, то на теперішній момент – це ромбічна гетьманська зоря, що веде свій початок від війська гетьмана Павла Скоропадського.

На рукаві кожного українського вояка на теперішній момент є стилізований тризуб, який використовувався в армії УНР. Там, де це було можливим, ми запозичили і кольорову гамму цих тризубів. Такі елементи прив’язують українську армію до період 1917-1921 років, а там, де це можливо, до періоду козацтва або навіть до доби Великого Князівства Литовського. Наприклад, знак танкових військ – це латна рукавиця з пірначем, що символізує спадковість українських танкових підрозділів від важкої кавалерії часів Костянтина Острозького.

Так само багато елементів узято зі світових традицій. Наприклад, новий берет десанту кольору марун, – це символіка, пов’язана з Архистратигом Михаїлом. В усіх країнах він є небесним покровителем парашутно-десантних частин. Для гірської піхоти обрано квітку едельвейса і карпатські бартки.

На рукавах міністра оборони, начальника Генштабу з’явилися дві перехрещені булави як символи вищої військової влади.

Скоро має відбутися ще декілька знакових моментів. На параді 2018 року українська армія позбудеться останніх рудиментів від радянського однострою.

– Знову-таки, були окремі випадки, коли воїни відмовилися сприймати нову форму та символіку з суб’єктивних причин. Скажімо, десантник був проти зняти тільняшку, бо його за неї катували у полоні. Інший приклад – заява морпіхів, про відмову зняти старі чорні берети, бо вони вже омиті кров’ю цієї війни.

– Це абсолютно індивідуальні моменти, які з людьми треба проговорити. Є компроміси, на які бійці погоджуються йти. Є компроміси, на які погоджується йти держава. У своїй роз’яснювальній роботі ми користуємося допомогою Головного управління морально-психологічного забезпечення ГШ ЗСУ, тобто військових психологів і політологів.

Однак у зв’язку з тим, що в нас агресія Росії триває, то місця для подібних компромісів меншає. Насправді Десант дуже швидко почав використовувати новий колір берета. Так само і Національна гвардія, яка також отримала новий колір. Пишаються своїми новими беретами артилеристи й танкісти.

ПИТАННЯ, ЯКЕ ВИШИБАЄ ҐРУНТ З-ПІД НІГ: ЩО РОБИЛА ЧЕРВОНА АРМІЯ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ?

– Вперше був представлений новий Воєнно-історичний календар, але про нього значно менше говорять, ніж про зміну символіки. Чому?

– Воєнно-історичний календар розроблявся в Центрі дослідження гуманітарних проблем ЗСУ. Тривалий час у ньому намагалися поєднати українську та радянську мілітарні традиції. Поступово стало зрозуміло, що цього робити не варто. Календар на 2018 рік був розроблений тими самими людьми. До цього також долучилося Військово-історичне управління Генерального штабу. Тож тепер цей календар набагато більш український. Єдина проблема з ним у тому, що немає коштів для того, щоб його видрукувати. Він розповсюджуватиметься в електронному вигляді.

– Святкування 23 лютого скасоване, але вочевидь до цього ще довго звикатимуть. Що робите з цим?

– 23 лютого скасовано офіційно. У жодній державній установі чи військовій частині офіційно воно не відзначається. Але наступає величезна кількість “але”. Є чимало людей, що ментально перебувають у Радянському Союзі. Тому цьогоріч навіть більш-менш відкрито дехто святкував сторіччя створення Робітничо-селянської червоної армії. При чому, деякі з цих людей є відповідальними за навчання молодого покоління українських офіцерів. Що з цим робити? Єдине, що ми можемо, це проводити роз’яснювальну роботу, чому ми не можемо вважати цю армію українською. Якщо деякі моменти люди сприймають більш-менш спокійно, то коли починаєш говорити, що Червона армія була для України окупаційною, то в деяких людей виникає нервування: “Як це так, армію, в якій я служив, можна вважати окупаційною?”

– Які аргументи ви наводите їм?

– Ми ставимо питання, відповіді на які є абсолютно прозорими. Наприклад, просте питання: Як називається введення іноземних військ на територію незалежної держави? Агресія. ЯК називається наступний акт? Окупація. А тепер порівняймо, що роблять російські війська на Донбасі зараз, і що робила Червона армія в Україні у 1918-1921 роках? А що робила Червона армія на Західній Україні, починаючи з 1944 року? Фактично виконувала функції каральних окупаційних військ.

І питання, яке вишибає в людей ґрунт з-під ніг: що робила Червона армія у 1932-33 роках під час Голодомору? Армія, що позиціонувала себе як армія трудового народу! Вона стояла в оточенні довкола територій, де люди вимирали. Вона стояла на кордонах, відбираючи продовольство. Людей, які здатні мислити, ці факти спонукають до переосмислення. Люди ж, які перебувають в радянській матриці, цього не сприймають абсолютно. Це проблема часу. Такі люди мають піти з армії або за власним бажанням, або ж рано чи пізно має бути прийняте командне рішення позбутися таких людей. Бо глорифікація окупаційнолї армії є абсолютно неприпустимою. Сильною армія буде лише тоді, коли не матиме нічого спільного з ворогом.

– Чи ставиться питання про офіційну відмову в армії від усіх радянських святкувань?

– Там, де можливо, ми від них відходимо. До прикладу, 2 серпня, День Високомобільних Десантних Військ, було замінено на 21 листопада, День Десантно-Штурмових Військ. Ми запровадили українську традицію вшанування Святого Михайла. Сподіваюся, що в наступні роки відбудуться зміни і в днях святкування військових частин і окремих родів військ. Сподіваюся, що більше відзначатимуть дати пам’ятних боїв – не лише битви під Крутами, але й під Вапняркою і Вознесенськом, Чортківської офензиви… Тобто, почне формуватися українська мілітарна традиція і ми вшановуватимемо своїх вояків. Вони не всі свої війни виграли, але вони однозначно боролися за те, щоб українська держава могла існувати сьогодні.

– Ви говорите, що поруч з поверненням до українських традицій має відбуватися інтеграція ЗСУ в світові військові традиції. Зокрема це стосується зміни військових звань.

– Влітку 2015 року було проголошено, що має з’явитися перше офіцерське звання хорунжого і військове звання бригадного генерала – між полковником та генерал-майором. На даний момент ці ідеї знаходяться у тому стані, в якому було від початку. Тобто проголошено бажання це зробити, але через інертність деяких державних інституцій, на кшталт Верховної Ради України, стоїть на місці. Для того, щоб змінити військові звання, треба внести зміни до десятків, якщо не сотень, законодавчих актів. Верховна Рада до цього ще навіть не приступала.

– Щодо бригадного генерала зрозуміло – це практика країн НАТО. А з якою метою пропонують відродити звання хорунжого?

– Є ціла низка традиційних українських старшинських звань, але вони не збігаються ані за назвами, ані історичним використанням з сучасними військовими традиціями. Тому повертати осавулів, бунчужних, чотових, ройових є недоцільним. Але для того, щоб все-таки використати національні елементи, є пропозиція зробити звання хорунжого першим офіцерським званням. Тобто, замість молодшого лейтенанта.

КРЕМЛЬ ЧІТКО РОЗУМІЄ, ЩО ВТРАЧАЄ НАШУ АРМІЮ

– На деякі зміни була дуже різко негативна і неадекватна реакція в Росії.

– Їхня реакція була абсолютно передбачуваною – Кремль чітко розуміє, що втрачає українську армію. У вересні 2017-го, після параду на День Незалежності, російськими медіа прокотилася хвиля паніки з цього приводу. Так само сталося після зміни кольорів десанту. Кремль чітко розуміє, що якщо українська армія не матиме нічого спільного з радянською армією, то не матиме нічого спільного і з російською. За кожною візуальною зміною відбувається зміна внутрішня. Тобто, якщо наша армія не схожа на армію агресора, вона починає і мислити по-іншому. Ворог це відслідковує, і на цьому тлі дивним видається те, що за радянську мілітарну традицію тримаються деякі наші громадяни.

– Дуже болісною була реакція в РФ на нову символіку Воєнної розвідки України – сова, що тримає меч, який пробиває мапу РФ. На емблемі є й географічні огріхи, а може, це зроблено умисне – там Сахалін показаний територією Японії. Віце-прем’єр Рогозін назвав цю емблему “дебильной”. Ви причетні до розробки цієї емблеми?

– Ця символіка цілком розроблена у Головному управлінні розвідки, і є чудовим прикладом того, коли наші військові є абсолютно самодостатніми і креативними. Можна пишатися нашою розвідкою. Символіка, як кажуть, зайшла – сподобалася і розвідникам, і суспільству. Вона викликала просто-таки істерику за порєбріком. Чому взяли сову? Тому що символом військової розвідки Росії є кажан, а кажан – це одна з ланок у харчуванні сови. Девіз російської розвідки “Вище нас – тільки зорі”, девіз української – “Мудрий пануватиме над зірками”. Це ідеологічна боротьба сенсів, яку наша розвідка виграла в одні ворота.

– Ви підтримуєте контакти з російськими військовими істориками? Які контрініціативи звідти?

– Військовою історією я займаюся з 1992 року. З російськими колегами останні контакти припинилися у 2014 році. Але деякі мої знайомі контактують з ними, тому ми знаємо, як російські військові історики на це реагують. Наприклад, книга “Історія українського війська”, яку ми видали у 2016 році, викликала серед російських істориків занепокоєння. Тому що там чітко зазначено, що одним з основних ворогів України є Росія, що ця боротьба велася споконвічно і що Україна не є спадкоємицею традицій радянської армії. Після публікації нашого видання в РФ з’явилося кілька закритих роз’яснювальних матеріалів. Однак якщо бути абсолютно об’єктивним, то ми за рівнем організації воєнно-історичної роботи і в суспільстві, і в армії значно поступаємося Росії. Це треба надолужувати. Зараз для цього докладаються титанічні зусилля, але ми втратили 25 років, тому надолужити за один рік неможливо. Тож залучаємо також цивільних фахівців – для налагодження системи.

Ольга Скороход, “Цензор.НЕТ”

Джерело: https://ua.censor.net.ua/r3061504

Читати далі ...

Аналітика

Інфраструктура ВМС розбудовується, однак потрібен величезний фінансовий та часовий ресурс

Опубліковано

на

У Командуванні Військово-Морських Силах ЗС України провели підсумки службової діяльності за 1 квартал 2018 року. Під час заходу присутнім було доведено аналіз стану діяльності національних ВМС за всіма напрямками та обговорено проблемні питання і шляхи їх вирішення. Значну увагу приділили питанням соціального забезпечення військовослужбовців.

— Іде процес реформування та відновлення як інфраструктури військових об’єктів, так і на флоті в цілому. Заходів сплановано дуже багато, значну їх частину вже виконано, — зазначив командувач Військово-Морських Сил ЗС України віце-адмірал Ігор Воронченко. — Роботи залишилося багато, тож не зупиняємося на досягненому, йдемо вперед до поставленої мети.

Звертаючись до особового складу, керівник виду ЗС України розповів про здійснені та перспективні кроки в рамках процесу вирішення соціальних питань військових моряків.

— В Одесі завершується процес будівництва 80-ти квартирного будинку для Військово-Морських Сил ЗС України та гуртожитку для військовослужбовців військової служби за контрактом. В Одеській області для офіцерів вже споруджено будинок на 120 осіб, наразі будується другий, а потім і третій, — наголосив віце-адмірал Ігор Воронченко.

— Також триває процес будівництва житлового фонду для рядового та старшинського складу. Є, звичайно, і невирішені питання, ми над ними працюємо. Але ми маємо розуміти, що для повного вирішення цих проблем потрібен величезний фінансовий та часовий ресурс. Командування Військово-Морських Сил зі свого боку робить для цього усе можливе, — додав він.

Результат пошуку зображень за запитом "житло вмсу"

4 роки тому росіяни окупували Автономну Республіку Крим, окрім анексії цивільного сектору, вони відібрали і значну інфраструктуру та об’єкти Збройних Сил України загальною вартістю близько 11.5 млрд доларів США. Варто згадати, що тільки з корабельного складу Військово-морські Сили України втратили 70%. Також під контролем росіян зараз перебуває 6 баз ВМСУ що знаходились на території АР Крим:

  • Севастопольська військово-морська база
  • Південна військово-морська База(Донузлав)
  • Балаклава
  • Феодосія
  • Керч
  • Чорноморське

У зв’язку з цим для потреб Військово-морських Сил стала постала нагальною проблема відродження вітчизняного флоту.

Окрім будівництва нових кораблів та катерів у ВМС також розглядають купівлю необхідних плавзасобів у країн партнерів, зокрема мова йде про патрульні катери типу “Айленд” та мінно-тральний комплекс.

Що ж стосується інфраструктури, то на материковій частині України майже не було об’єктів для необхідних розміщення баз Військово-морських сил. Так деякі з них створюються майже з нуля на основі наявних там будов, як наприклад у Бердянську для Азовської військово-морської бази чи в Дачному для ППД батальйону морської піхоти.

Зі створенням в Одесі на базі Західної військово-морської бази ВМС України головного місця базування вітчизняного флоту виникла потреба у розбудові цілого комплексу для потреб Військово-морських Сил, який включатиме в себе окрім місця базування кораблів ще й:

  • Штаб Командування ВМС
  • Інститут ВМС
  • ліцей ВМС
  • їдальну, клуб та автомобільний парк
  • житлові побудови для проживання особового складу бази

Прес-центр Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

http://na.mil.gov.ua/https://mil.in.ua/

Читати далі ...

Аналітика

Проект Закону України “Про прощення”: відповідальність військовослужбовців

Опубліковано

на

В середині березня Центр деокупації опублікував проект Закону України «Про прощення» для відкритого громадського обговорення. Ми впевнені, що українське суспільство має самостійно вирішити, кого прощати, а кого карати за злочини, скоєні в інтересах Російської Федерації на шкоду інтересам нашої країни. Ми послідовно оприлюднимемо пропозиції стосовно різних категорій злочинців та сподіваємося на нашу активну участь в дискусії.

Розгорнута презентація самого законопроекту доступна за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=qU1c1X9ujH0&feature=youtu.be

Нижче викладені пропозиції щодо притягнення до відповдальності військовослужбовців Збройних Сил України, які вчинили злочини в інтересах держави-агресора, а також громадян України, що вступили на службу в армію держави-агресора, незаконні збройні формування або військово-комерційні компанії, а також брали участь в бойових діях в якості найманців залежно від тяжкості злочину

Стаття 9. Процедура прощення не застосовується:

1) частиною першою статті 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

2) частиною третьою статті 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

3) частиною четвертою статті 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

4) частиною першою статті 111 (державна зрада), зокрема військовослужбовці, які перейшли на бік ворога і змінили військовій присязі; громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України або за її межами.

5) частиною другою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

6) частиною третьою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і як керівники підрозділів брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та як керівники підрозділів брали участь у бойових діях на території України;

7) частиною четвертою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

8) частиною п’ятою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

9) частиною другою статті 328 (розголошення державної таємниці), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірену їм державну таємницю, що спричинило тяжкі наслідки;

10) частиною другою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби зі зброєю або за попередньою змовою групою осіб;

11) частиною третьою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби в умовах особливого періоду;

12) частиною четвертою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби в бойовій обстановці;

13) частиною третьою статті 422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірені їм відомості військового характеру, що становлять державну таємницю, або втратили документи чи матеріали з такими відомостями, якщо це спричинило тяжкі наслідки;

14) частиною другою, третьою і четвертою статті 426 (бездіяльність військової влади), зокрема військовослужбовці (начальницький склад військових частин та з’єднань);

15) статтею 427 (здача або залишення ворогові засобів ведення війни), зокрема начальницький склад військових формувань;

16) частиною першою і другою статті 431 (злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні), зокрема військовослужбовці, які перебували в полоні;

17) статтею 447 (найманство), зокрема громадяни України, які без дозволу відповідних органів державної влади як найманці брали участь у збройних конфліктах інших держав.

Стаття 10. Процедура прощення може застосовуватись за злочини середньої тяжкості:

1) частиною другою статті 111 (державна зрада), зокрема громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями на території України;

2) частиною першою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і не брали участі у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями на території України;

3) частиною першою статті 328 (розголошення державної таємниці), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірену їм державну таємницю;

4) частиною першою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби;

5) частиною першою і другою статті 422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірені їм відомості військового характеру, що становлять державну таємницю;

6) частиною першою статті 426 (бездіяльність військової влади), зокрема військовослужбовці (начальницький склад військових частин та з’єднань);

7) частиною третьою статті 431 (злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні), зокрема військовослужбовці, які перебували в полоні.

Стаття 11. Процедура прощення може застосовуватись за злочини невеликої тяжкості:

1) частиною третьою статті 111 (державна зрада), зокрема громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями за межами території України;

Стаття 13. Дії, які за Законом не вважаються злочинами

За цим Законом не вважаються злочинами дії громадян України щодо отримання документів, які посвідчують особу чи її майнові права, виданих окупаційною адміністрацією Російської Федерації, сплата податків та інших обов’язкових платежів на окупованій території, а також участь в голосуванні на незаконних виборах та референдумах.

Згідно статті 51 Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року про захист цивільного населення під час війни та Резолюції третього комітету Генеральної асамблеї ООН від 15 листопада 2016 року, держава-окупант не має права здійснювати примусовий призов громадян України на строкову військову службу. Такі дії вважаються порушенням міжнародного права, а громадяни звільняються від відповідальності.

Пояснення:

Процедура прощення полягає в заміні покарання, пов’язаного з позбавленням волі, на альтернативне покарання у вигляді тимчасового обмеження прав. Особи, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, прощенню не підлягають.

Альтернативне основне покарання – покарання, яке застосовується до громадянина України, відповідно до Кримінального кодексу України, в якості заміни основного покарання у вигляді позбавлення волі на тимчасове позбавлення права на роботу в органах державної влади та місцевого самоврядування, в консультативних, дорадчих та інших допоміжних органах і службах Президента України та органів державної влади, на роботу в складі виборчих комісій на виборах Президента України, народних депутатів України, місцевих виборах, всеукраїнському та місцевому референдумах, права на військову службу, роботу в правоохоронних органах та органах судової влади, роботу на керівних посадах в державних підприємствах, закладах та установах, права на викладацьку діяльність, права бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільським, селищним, міським головою та старостою, а також призупинення права брати участь у виборах Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів, старост та у референдумі на строк п’ять або десять років.

ЦЕНТР ДЕОКУПАЦІЇ ТА РЕІНТЕГРАЦІЇ ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Читати далі ...

Trending