Зв'яжіться з нами

Аналітика

ЗАГИБЛІ ГЕРОЇ ГРУДНЯ

Опубліковано

на

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за грудень 2016 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

Про полеглих Героїв вересня читайте тут. Про  Героїв, загиблих у жовтні читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада тут.

ВСТУП

Десятки, сотні, тисячі імен, табличок, хрестів. А під кожним з тих хрестів лежить солдат, який за наш спокій віддав найдорожче, що мав – своє життя.


А ще “тимчасово неопізнаний захисник України” на Краснопіллі та в Кушугумі.

А ще 10-річні діти з поглядами старців.

А ще 20-річні вдови з сивим волоссям, згризені руки, губи та подушки.

І виття, люте, до кісток пронизуюче жіноче виття на подвір’ях, кладовищах та у спорожнілих квартирах.

І сльози, що мовчки збігають по щоках чоловіків у військовій формі, які, граючи желваками, щосили намагаються зберегти спокійне обличчя перед тілами своїх побратимів.

Хлопців, про яких написано у цій статті, вже поховали. Солдатів та сержантів, слюсарів та машиністів, бізнесменів та трактористів, простих українськіх чоловіків, яких вирвала з їхніх місць та відправила на небо ця війна.

Подумайте про них. Згадайте їх. Згадайте їх всіх. Вони того варті. Покладіть згадку про цих людей в одну з тисяч шухлядок, з яких складається ваша пам’ять, і ніколи не закривайте її.

Вони кров’ю заплатили за всі наші борги.

Ми ходимо, сміємося, плачемо, народжуємо дітей, працюємо, спимо, читаємо, стискаємо руки своїх коханих.

Саме для цього вони і повинні були стискати свій автомат.

лукаш

1. Олександр Анатолійович Лукаш (позивний Лука) народився 08.05.1965 року в селі Біленченківка Гадяцького району Полтавської області.

Після 8 класів школи вступив до Гадяцького професійного училища, де отримав фах “тракторист – меліоратор”. У 1983-1985 роках служив строкову на полігоні “Десна” у 300-му навчальному танковому полку сержантом -інструктором, навчав водіїв танків, яких потім одразу відправляли до Афганістану. Дуже добре навчав, багато хто з його випускників виживали в Афгані лише завдяки знанням, що їх отримали від Олександра.

Після армії почав працювати у локомотивному депо “Полтава”, отримав фах “помічник машиніста”, їздив на пасажирських, а згодом і товарних составах. Там і трапився випадок, який прогремів на всю країну.

У кінці 80-х років Олександр Анаталійович працював на потязі “Полтава – Київ”. Одного разу в районі міста Лубни бригада машиністів запобігла великій залізничній аварії, коли вчасно помітила, що на колії розібрані стики рельсів, та миттєво зреагувала, вдаривши по гальмах. З колії зійшов лише тепловоз та декілька вагонів, обійшлося без жертв, а Луку нагородили державною грошовою винагородою.

Він ніколи не ховався, і коли 09.08.2014 року йому подзвонили з військкомату, то вже через годину Олександр Анаталійович їхав на навчальний полігон “Десна”. У листопаді був зарахований до 16-го окремого мотопіхотного батальйону, який був прикомандирований до 92-ї окремої механізованої бригади. З вересня по листопад перебував на кордоні з Придністров’ям, на підсиленні блокпостів.

02.12.2014 його батальйон був доправлений до Щастя, у якому він перебував до 08.03.2015, коли відділення, у якому служив Олександр, було поставлене на охорону складів у місті Сватовому.

У травні 2015-го Олександра було перекинуто до Донецької області, службу ніс у селі Курдюмівка та Зайцевому, вже у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

03.09.2015 року відбулася демобілізація, а вже у лютому 2016-го він підписав із ЗСУ контракт. Знову навчання у Десні, у червні Лука був відправлений до Луганської області, а через місяць вийшов на ротацію, на полігон у Башкірівці, біля Чугуєва, а згодом – на полігон у селі Гончарівське. Восени знову переведений до зони війни.

Сержант, командир зенітно -ракетної самохідної установки 4-го відділення зенітно -артилерійського взводу 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 1 грудня біля села Красногорівка Мар’їнського району Донецької області внаслідок мінно- вибухової травми, отриманої під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 4 грудня на Алеї Слави у Полтаві. У нього залишились батько, сестра, дружина та син.

покидченко

2. Михайло Юрійович Покидченко (позивні Малий, Сотник та Ртуть) народився 14.11.1989 року у місті Мукачеві Закарпатської області.

2008 року закінчив 9 класів школи- інтернату, потім вступив до ліцею на юридичний факультет, де навчався до 2012 року. Працював спочатку оператором на телеканалі “М-студіо”, а згодом переїхав до Рахова, де отримав роботу на складі супермаркета “Ду-Мен”.

Він завжди був веселим та життєрадісним, знав, як підтримати людину, як підбадьорити, підняти настрій, ніколи не сумував, а зі всього поганого міг зробити гарне та добре. Малий захоплювався книжками, татуюванням, вовками та мріяв стати Воїном.

А потім на Майдані загриміли барабани, по залізу застукали арматури, а потім Майдан розквітнув вогнем та відблисками на сталевих щитах силовиків. І Малий рвонув туди, де писалася історія.

У січні 2014 року Михайло прийшов до ПС. Був у підрозділі “Засіка”, ходив на нічні патрулювання і завжди був ініціативним та нічого не боявся. Під час штурму 18 лютого його разом з групою притиснули спочатку до Укрдому, потім до Профспілок, де біля нього розірвалася світлошумова граната і він знепритомнів.

Він брав участь у підпаленні БТРу, він брав участь у страшних боях на Грушевського, він ішов на передову першим, а повертався останнім. Невтомний воїн знесиленої закривавленої країни.

Михайло захоплювавася своєю донечкою та війною. Про них він міг говорити годинами. Заради донечки він готовий був на все, аби тільки забезпечити своїй валькірії (як він її називав) щасливе та безтурботне життя.

Одразу після початку війни, Малий вирушив на захист рідної землі. Служив у 2-їй штурмовій роті 5-го батальйона ДУК ПС. Невисокого зросту хлопчина, якого побратими поміж собою називали “закарпутець”. Воював у Пісках та Водяному, був у службі безпеки, на його рахунку багато успішних та небезпечних завдань.

Після повернення додому Михайло побачив, що корупція ніде не поділася, що народ живе у злиднях, що роботи немає, грошей немає, перспектив немає.

І Малий повернувся назад, у травні 2016 року підписавши із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець, помічник гранатометника 3-го взводу 3-ї роти 15-го батальйону 128-ї окремої гірсько- піхотної бригади.

Загинув 5 грудня об 11.00 в районі села Опитного Ясинуватського району Донецької області від кулі снайпера, який працював під прикриттям ДШК.

Похований 9 грудня на Алеї Слави у рідному Мукачеві. Залишилися батьки, брат, сестра, дружина та дві маленькі доньки.

клименко

3. Віктор Миколайович Клименко народився 1 5.02.1978 року у селі Варварівка Вовчанського району Харківської області. Останнім часом мешкав у Харкові.

Після закінчення сільської школи вступив до вищого професійного училища у Старому Салтові, де отримав фах водія. Після цього хлопця призвали на строкову службу, з якої він повернувся наприкінці 1997 року.

Працював спочатку у прикордонній службі, потім водієм у рідному селі, де мав власне господарство, яке тримав у повному порядку, не цураючись важкої роботи. Зустрів дівчину, з якою почав жити цивільним шлюбом. Разом з нею та дітьми Віктор Миколайович згодом виїхав до Харкова, де теж працював водієм.

Кажуть, скромність прикрашає людину. У такому випадку, Віктор був претендентом на призові місця за цією рисою характера, адже можна прожити все життя та не зустріти такої скромної, спокійної та виваженої людини, як він.

11.05.2015 року чоловіка призвали за мобілізацією, і після навчального полігону він був відправлений на несення бойової служби у складі прикордонних військ до Станиці Луганської.

Демобілізувавшись у червні цього року, Віктор Миколайович довго не думав, та у липні підписав із ЗСУ контракт на півроку.

Старший солдат, старший водій – гранатометник 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Усе його життя було пов’язане з автівками, це була його стихія, яку він любив та якою захоплювався. Це було не просто хобі, це був вогонь пристрастної жаги до пізнання чогось нового у цій сфері, це була любов чоловіка до чотириколісної подруги, яка не заважала його головному коханню у житті – до дружини та своїх дітей.

Загинув 10 грудня у проміжок між 17.00 та 18.00 у бою біля міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в яму, де знаходився наш мінометний розрахунок.

Поховали воїна 14 грудня на цвинтарі села Варварівка. У нього залишились батько (мати померла у 2010 році), два брати, цивільна дружина та четверо дітей віком від 2 до 14 років.

лелякин

4. Андрій Володимирович Лелякін народився 08.07.1982 року у селі Друга Іванівка Барвінківського району Харківської області.

Закінчивши 9 класів школи, хлопець вступив до Барвінківського вищого професійного училища №58. Працював на будівництвах у Харкові.

Родина Андрія була для нього усім, він завжди намагався допомагати рідним, адже жили вони небагато, тому хлопець крутився, як міг, не боявся важкої праці, аби підтримати дорогих йому людей.

Батько -чорнобилець нещодавно помер, одружитися Андрій Володимирович не встиг.

14.04.2016 року він підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший навідник міномету 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Одного зимового дня він зателефонував додому та сказав матері, що їде на завдання, сказав, щоб мати не хвилювалася, що пізніше він подзвонить, бо там, куди він їде, немає зв’язку.

Це був останній раз, коли рідні чули його голос.

Загинув 10 грудня у проміжок між 17.00 та 18.00 у бою біля міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в яму, де знаходився наш мінометний розрахунок.

Поховали Андрія Володимировича 14 грудня у селі Друга Іванівка. У нього залишились мати та брат.

шоломинский

5. Володимир Васильович Шоломинський (позивний Бетмен) народився 09.04.1983 року у селі Єфремівка Первомайського району Харківської області. Мешкав у селі Семенівка, а останній рік – у Харкові.

Хлопець ріс у багатодітній родині, в якій було 6 дітей, що не завадило йому закінчити з відзнакою 9 класів Єфремівської середньої школи. Вступив до вищого професійного училища №29 міста Первомайськ.

Працював на млині у ТОВ “АГРО UA” (на той час ТОВ “Більшовик”), потім різноробочим та вантажником.

Володимир Васильович був дуже цікавою людиною з розвинутим інтелектом та здатністю спілкуватись на будь-які теми. Ще одна його риса – він ніколи не відмовляв у допомозі, це сиділо у його серці, у його доброму та мужньому серці справжнього чоловіка.

Риболовля, читання та малювання були його улюбленими справами під час відпочинку.

Наприкінці січня 2015 року його призвали за мобілізацією, і повернувся Володимир додому у квітні цього року. А вже у травні дружина народила йому донечку, з якою він встиг побавитись зовсім небагато.

У липні 2016 року чоловік підписав із ЗСУ піврічний контракт.

Солдат, командир міномету 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 грудня у проміжок між 17.00 та 18.00 біля міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області за таких обставин.

Мінометний розрахунок, у якому служив Володимир, знаходився на кордоні з Харківською областю. Коли почався потужний обстріл наших позицій на передовій, мінометники отримали наказ їхати на допомогу.

Коли прибули на місце, командир зорієнтував міномет і вирушив на КСП (спостережний пункт), звідки передав координати. Бійці встановили точки наведення, пішла команда “Міна в ствол”. Після цього треба було підкоригувати наведення.

Володимир тільки отримав наказ, як одразу в яму, де знаходився міномет, влучила ворожа 120-мм міна, від розриву якої здетонувала й наша міна у каналі ствола міномета.

Бетмен прийняв усі осколки на себе, прикривши своїм тілом молодшого сержанта, якого відкинуло вибуховою хвилею, та який один вижив з чотирьох наших бійців.

Поховали Володимира Васильовича 13 грудня у селі Єфремівка на цвинтарі, де лежать його брат та сестра. У Героя залишились батьки, дві сестри, брат, дружина та піврічна донечка.

радивилов

6. Роман Юрійович Радивілов (позивний Гюрза) народився 14.02.1984 у місті Дергачі Харківської області.

У жовтні 2014 року він прибув до селища Піски у складі 4-го взводу 2-ї штурмової роти ДУК ПС, де брав участь у бойових діях до лютого 2015 року.

Потім Правий сектор вивели з Пісків, і Роман перебував на навчально- патріотичній базі “Сокіл”.

Повернувся у зону війни у липні 2015 року, у складі 1-го розвідвідділу ДУК ПС перебував у Новогнатівці, брав участь у бою 10 серпня під Старогнатівкою, у тому самому бою, у якому загинув Віталій (Кекс) Тіліженко.

Після повернення додому, Роман Юрійович брав активну участь в громадських акціях, був активістом ГО “Деркачівська альтернатива” та руху “Вільні люди”.

Восени цього року Гюрза знову повернувся на війну.

Солдат, гранатометник 3-го відділення 2-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Він був хоробрим, з міцним духом вояком, справжнім побратимом. Коли Гюрза ще був у Пісках, на одній позиції воїни зберігали наш прапор, а Роман подарував його волонтерам, які постійно їздили до них, незважаючи на небезпеку. Він залишився, той прапор, якого торкалися руки чоловіка, що кров’ю заплатив за спокій своєї країни.

Загинув 18 грудня вранці на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.

Похований 22 грудня у рідному місті Дергачі. У нього залишились мати та дівчина.

клименко

7. Дмитро Васильович Клименко (позивний Санич) народився 18.07.1980 року у селі Кам’янка Каховського району Херсонської області.

Починаючи з березня 2015 року воював у складі ПС у Пісках, потім їх вивели звідти, і з середини літа Дмитро підписав контракт із ЗСУ. Служив кулементником розвідвзводу 1-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Одразу доровільно погодився нести службу на одній з найнебезпечніших ділянок – на шахті Бутівка, де перебував до лютого 2016 року.

Людина з неймовірним почуттям гумору, доброю душею та золотими руками. А як він радів мотоциклу, коли купив його у когось з місцевих, але та радість була нічим порівняно з тим, що він відчув, коли побачив акумулятора, який йому на Різдво 2016 року привезли волонтери. Одразу почав ганяти на мотоциклі по снігу, щасливий, як мала дитинка.

Пишу, а сльози навертаються.

Восени цього року Дмитро Васильович підписав підписав із ЗСУ новий контракт.

Солдат, командир бойової машини, командир 3-го відділення 3-го взводу, 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 18 грудня на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.

Похований 22 грудня у рідному селі. У нього залишились мати, брат, сестра і донька.

широков

8. Андрій Вікторович Широков (позивний Сім’янин) народився 12.04.1970 року у місті Мирноград (до 2016 року – Димитров) Донецької області. 30 років тому родина переїхала до Дніпра.

Після закінчення школи №132, вступив до технікуму залізничого транспорту, де здобув фах “електрик, машиніст електропотягу”. Строкову службу проходив у Німеччині.

Працював будівельником у “Метробуді”, сервісним майстром з ремонту медичного обладнання (1 рік), приватним підприємцем (сфера торгівлі), а також Андрій Вікторович дуже мріяв стати далекобійником, придбав 20-тонну фуру, з 2004 року почав займатися перевезеннями.

Все по дому робив сам, золотих рук чоловік, здібний, талановитий, вмів гарно працювати з деревом, а вже коли йшла війна, одного разу, повернувшись додому, власноруч зварив станину для свого кулемета, щоб було зручніше поратися зі зброєю.

Сім’янин дуже добре плавав, мріяв стати професійним пловцем.

Влітку 2014 року Андрій записався у Правий сектор та вирушив на навчальний полігон у Десні, звідки у вересні, у складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК ПС, поїхав обороняти Піски, а на початку жовтня – Донецький аеропорт. Також воював на шахті Бутівка та на Світлодарській дузі.

Навесні 2015 року Андрія Вікторовича було поранено, літо він провів у госпіталі. Назад повернувся восени. Отримав відзнаку “За оборону Донецького аерепорту”.

30.07.2016 року чоловік підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, снайпер 1-ї штурмової роти “Вовки Подолянина” (ДУК ПС) 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.

Поховали Героя 25 грудня біля селища Ясне, в передмісті Дніпра. В нього залишились дружина та п’ятеро дітей: дві доньки, син та двоє усиновлених синів.

яровой

9. Микита Олександрович Яровий (позивний Шайтан) народився 02.02.1995 року у селищі міського типу Меліоративне Новомосковського району Дніпропетровської області.

Закінчив Новомосковський колегіум №11, потім вступив до Національної Академії Сухопутних Військ ім. Петра Сагайдачного у Львові.

Військовим Микита забажав стати, коли навчався у 9 класі, хоча його вчитель із захисту Вітчизни, підполковник, щиро вірив, що хлопець ним не буде, а якщо і вступить до Академії, то вилетить. Микита довів зворотнє, у майбутньому ставши одним з найкращих молодих офіцерів.

Ним дуже пишалася його мати, своїм сином, який мав дещо екзотичний вигляд через те, що вона була кореянкою, а батько – українцем. Дівчата дуже любили цього юнака, який ще до всього того мав творчі таланти – співав, грав на гітарі, брав у часть у шкільних танцях (мати в нього хореограф).

Микита Олександрович завжди був позитивним і з почуттям гумору, дуже цілеспрямованим і активним. Після закінчення Академії за прискореним курсом, він підписав із ЗСУ контракт та у квітні 2016 року був доправлений на війну.

Лейтенант, командир 3-ї роти 1-го батальйону 54 окремої механізованої бригади.

Він був адекватним, серйозним та справжнім командиром, а якщо враховувати вік, то це була надія та перспектива нашої армії. Командував ВОПом, який знаходився прямо перед “кікіморою” (ворожим опорником).

Загинув 18 грудня на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції. Його тіло не могли забрати з поля бою через шквальний вогонь, потім його забрала ворожа сторона.

Тільки через тиждень тіло цього хлопця було передане нашим.

Похований 27 грудня у Меліоративному. У нього залишились мати, молодший брат та вагітна наречена, з якою Герой планував одружитися у січні.

байбуз

10. Андрій В’ячеславович Байбуз (позивний Ефа) народився 16.08.1975 року у Херсоні.

Після закінчення школи вступив до мореходного училища у Санкт -Петербурзі, де отримав фах “судовий механік”.

До війни працював в охоронній службі “Кобра”. Захоплювався історією та літературою. Був інструктором з бойової підготовки у 12-му запасному батальйоні ДУК ПС.

Дуже серйозний та виважений, спокійний, Андрій не любив конфліктувати та з’ясовувати стосунки, але, якщо потрібно було заради справи – говорив те, що думав, незважаючи на звання опонентів. Не боявся казати командирам, що вони помиляються.

Його постійна фраза в таких випадках: “Мені ніхто і ніколи не буде вказувати яким шляхом іти, тому що можуть зрадити навіть свої”.

І він мав повне право таке казати – мав холодну голову на плечах, знав, як діяти. В кожній бойовій операції сам зважував ризики та пріорітети. Тисячу раз подумає наодинці, перш ніж діяти, а потім завжди йшов до команди і питав думки своїх побратимім. Завжди з ними радився, підказував та допомагав.

Бойовий шлях Андрія В’ячеславовича вражає – Краматорськ, Мар’їнка, ДАП, Авдіївка, Дебальцеве, Бутівка (де він був нагороджений Лицарським Хрестом) та Світлодарська дуга.

Спочатку служив у 80-й окремій десантно –штурмовій бригаді, згодом підрозділ було змінено.

Солдат, помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції. Ефа встиг зателефонувати матері та сказати, що командира вбито, а у нього прострілені обидві ноги (одна у стегно, інша – у гомілку), потім зв’язок обірвався.

Поховали Героя 28 грудня у Херсоні. У нього залишились мати, дві сестри, дружина, донька та син, який теж воює.

стапаненко

11. Сергій Євгенович Степаненко (позивний Паштет) народився 07.04.1967 року у місті Копейськ Челябінскої області (Росія).

У ранньому віці доля кидала хлопчика по теренах тодішнього Союз у. У перший клас він пішов в Україні, у селі Озерна Білоцерківського району Київської області, згодом його родина переїхала до Казахстану і 2 та 3 класи він закінчив у селищі Амангельди Костанайської області. Потім назад до України, до Борисполя, де хлопець закінчив 8 класів і пішов працювати.

Незабаром його призвали на строкову, яку він проходив у флоті, служив на Далекому Сході, був мічманом.

1999 року, після смерті батька, чоловік разом із дружиною та донькою переїхав до села Корніївка Баришівському районі Київської області, де мешкав до самого початку війни.

Працював таксистом, дуже полюбляв природу, домашніх тварин, саджати та вирощувати дерева, читати та, як і майже всі хлопці, у дитинстві мріяв стати космонавтом. Любив також спорт, легко давав фору у підтягуванні іншим.

09.02.2015 року Сергій Євгенович підписав із ЗСУ контракт та опинився у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні “Київська Русь”. У ніч з 20 на 21 червня, в районі Попасної, він зазнав важкого поранення внаслідок підриву на міні. Почалися шпиталі, операції, довготривала реабілітація.

Але і це не зламало мужній дух, не зруйнувало міцний стрижень, який був у цьому чоловікові. Він все одно рвався назад, на захист України він путінських найманців, і тому 04.12.2016 року уклав новий контракт.

Солдат, командир відділення, гранатометник 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.

Загинув 18 грудня о 7.00 на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки на наші позиції.

Після тривалої артпідготовки ворог пішов у наступ на наші позиції. Під час спроби прориву нашої лінії оборони, Сергій врятував багатьох побратимів, коли стріляв з АГС, відволікаючи увагу ворога на себе. Коли у нього лишалось усього два ВОГи, пролунала черга, і кулі увійшли йому в груди. Врятувати воїна шансів не було.

Похований 22 грудня у Борисполі на Алеї почесних поховань, поруч з іншими синами України, які загинули на цій війні. У нього залишилась старенька мати, дві сестри, дружина, донька та син.

андрешкив

12. Володимир Степанович Андрешків (позивний Жара) народився 16.10.1969 року у місті Бортники Жидачівського району Львівської області.

Активний учасник Майдану, брав участь в усіх протистояннях, тримав останню лінію оборони під час Ночі Апокаліпсісу з 18 на 19 лютого. Володимир ішов до кінця, знаючи, що може не вижити, але не відступив ані на крок.

Під час формування 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” вступив до його лав 04.06.2014 року. Після навчання у “Десні”, 20.08.14-го був доправлений до міста, назва якого й досі вгризається в наші серця. У Дебальцевому виходив на бойові чергування, на 150 метрів уперед від наших позицій, був, так би мовити, нашими очима та вухами, а вночі – лише вухами, тому що тоді ніяких тепловізорів ще не було.

26.12.2014 року їх вивели, і Володимир знову опинився у Десні, але ненадовго. У січні 2015-го повернувся до Дебальцева, щоб пройти пекло, яке розгорнулося там тієї зими.

Демобілізувавшись у перший день літа 2015 року, став активним учасником ГО “Спілка учасників АТО Жидачівщини”, нагороджений медалями “За жертовність та любов до України” та “За оборону рідної держави”.

05.11.2016 року Володимир Степанович підписав із ЗСУ контракт та знову опинився серед своїх хлопців.

Командир відділення, командир машини піхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.

Загинув 19 грудня на Світлодарській дузі, в районі селища Луганське, під час артилерийського та мінометного обстрілів наших позицій.

Похований 24 у Бортниках. В нього залишились мати та троє дітей.

панасенко

13. Василь Геннадійович Панасенко (позивний Ваха) народився 14 серпня 1983 року у селі Поліське Коростенського району Житомирської області.

З 1987 року проживав в Ірпені, де закінчив школу. Навчався у Коростенському ПТАУ.

Уперше був мобілізований у травні 2014 року, потрапив до 25 окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”. Пройшов бої за Дебальцеве. У вересні цього року підписав із ЗСУ контракт та знову встав пліч-о-пліч із побратимами рідного підрозділу на захист своєї країни.

Солдат, зв’язківець 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.

Про нього згадують, як про дуже порядну і добру людину, з чуйними очима. Дуже ідейний та відданий, справедливий та безкомпромісний.

Загинув 19 грудня на Світлодарській Дузі, біля села Луганське Донецької області, внаслідок поранень, отриманих під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 22 грудні у місті Ірпінь. Залишились дружина та 10-річна донька.

винярский

14. Олександр Анатолійович Вінярський народився 20.05.1994 року у місті Хмільник Хмільницького району Вінницької області.

Після закінчення школи вступив до професійного ліцею сфери послуг, який закінчив у 2013 році за фахом “муляр, штукатур, лицювальник-плиточник”.

Гарний друг, людина з романтичною душею, він мріяв про власний будинок, та щасливу і міцну сім’ю, а також про мирне небо над головою. Олександру природа дала доброту у великій кількості, іноді навіть він був занадто добрим. Також ще всіх дивувала його щирість та гостре відчуття справедливості.

Завжди допомагав своїй матері, знаходив роботу, щоб принести копійку та якийсь подаруночок для сестри.

На початку літа 2015 року він почав строкову службу у підрозділі ГМЗ (група матеріального забезпечення) 24-ї окремої механізованої бригади. Це був тиловий підрозділ, у якому Олександр підписав контракт і через пару тижнів перевівся у передовий підрозділ та вирушив на війну.

Солдат, командир – навідник кулеметного взводу 2-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Яким має бути захисник України? Відданий, дуже надійний, добрий хлопець, якому можна було довіритися в будь-якій ситуації, не лінивий, готовий до труднощів, сильний духом і дуже веселий, який міг би розсмішити, підбадьорити, пожартувати.

Саме такою людиною і був Саша, саме таким він запам’ятався тим, хто його знав.

Загинув 20 грудня приблизно о 20.00 в районі міста Попасна Луганської області внаслідок кульового поранення у голову під час обстрілу наших позицій.

Похований 24 грудня у Хмільнику. У нього залишились мати та дві сестри.

мамасуев

15. Роман Михайлович Мамасуєв народився 20.02.1983 року у місті Алушта (АР Крим).

9 класів закінчив у сільській школі, а 10 та 11 класи – у школі міста Василівка. Потім хлопець вступив до Василівського державного аграрного технікуму за фахом “фермерське господарство”.

Далі строкова служба, з якої він не пішов, коли настав час демобілізуватись, а залишився на понадстрокову, підписавши контракт. Служив у місті Дніпро.

У нього є батьки, але вони давно не живуть разом, тому хлопця з 4 років виховував вітчим, який і став для нього рідним батьком, якого Роман Михайлович полюбив і бачив у ньому приклад справжнього чоловіка.

Повернувся до армії у 2016 році, підписавши із ЗСУ контракт. Спочатку був доправлений до навчального центру у Старичах, де командир навчального взводу одразу призначив Романа “замком”. Призначення було суто умовним, але він відносився до цього цілком серйозно. Всі доручення виконував добросовісно, беззаперечно і вчасно, від нього ніколи не було скарг на те, що щось йому не подобається, в колективі завжди користувався повагою.

Він був у званні прапорщика, відповідно, знання і досвід служби в армії в нього були, чим він радо ділився з тими, хто підписав контракт на службу в армії вперше, або й взагалі навіть строкової служби не проходив. Звичайно що тим хлопцям було важко, але Роман завжди їм допомагав. Був і командиром, і товаришем для своїх хлопців.

30 листопада цього року Роман Михайлович прибув на війну.

Старший лейтенант, вогнеметник роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 22 грудня вранці біля міста Авдіївка внаслідок кульового поранення у шию.

24 грудня Героя поховали у рідному селі Велика Криниця. У нього залишились мати, вітчим, сестра, дружина та дві доньки.

рубанчиков

16. Сергій Петрович Рубанчиков (позивний Відьмак) народився 7 березня 1980 року у Києві.

Мама Сергія померла, коли він був маленьким хлопчико м, і його найріднішою людиною став молодший брат Володимир.

Захоплення його були суто чоловічими: він займався боксом та боротьбою, цікавився зброєю. Протягом останніх кількох років шукав різні способи, аби підготувати своє тіло, розум та дух до війни з московською державою, розуміючи неминучість війни з нею. Колеги пригадують, що у той час, коли вони мали дотримуватися ділового дрес-коду, навіть до офісу він приходив у одязі кольору хакі та берцях.

Ще до початку бойових дій на Сході Сергій навчився жертвувати своїм часом і цивільним життям. З 2010 року мав усталений графік: з понеділка по п’ятницю працював, щосуботи займався фізичними вправами і рукопашним боєм, а щонеділі проходив тренування в УНСО, аби одного дня гідно зустріти ворога.

Вже у травні 2014 року Сергій брав активну участь у бойових діях. У складі Добровольчого батальйону “Золоті Ворота” він виконував завдання у секторі А (Луганська область).

З квітня 2015 року служив у 131 ОРБ УНСО командиром відділення 1-го взводу 1-ї роти. Пройшов бої у районах Широкіного, Павлополя, Лебединського. Згодом він перейшов до 54 бригади: спочатку був кулеметником, а потім став командиром розвідувального відділення.

Сержант розвідвзводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Сергій завжди не просто мріяв про панування справедливості в Україні, а й активно сприяв цьому. Сміливий, безкомпромісний, цілеспрямований, у будь-якому колективі він мав беззаперечний авторитет, завжди боровся за верховенство правди. Для побратимів був не тільки справжнім командиром, а й другом.

Молодший Володимир, котрий теж на війні з самого її початку, каже, що брат ніколи не жив задля себе, ніколи ні на що не скаржився і завжди умів зберігати спокій. Сергій пройшов крізь багато важких боїв і завжди виходив з них живим, навіть коли кулі, здавалося, його не оминуть. Але не того дня.

Загинув 24 грудня на Світлодарській дузі внаслідок поранень, отриманих під час мінометного обстрілу.

Похований 27 грудня на Алеї Слави Лук’янівського цвинтаря у Києві. Залишився брат та його сім`я, яку він вважав своєю.
мороз

17. Олександр Миколайович Мороз (позивний Лютий) народився 21.10. (по паспорту 25.11.) 1953 року у селі Грушівка Криничанського району Дніпропетровської області.

Після закінчення школи у Кам’янському (тоді – Дніпродзержинськ) вступив до професійного училища №22, де здобув фах “вальцовщик”. Потім строкова служба в армії, у танкових військах.

Після повернення додому, спочатку пішов працювати до органів, але через загострене почуття справедливості не міг спокійно спостерігати за протиправними діями, які відбувались в правоохоронній системі. Боровся в міру своїх сил, через що були створені такі умови, що довелось звільнитись.

Потім працював на металургійному комбинаті Кам’янського, в будівельній бригаді прокатного цеха, звідки й вийшов на пенсію за віком.

Вашою глибокою помилкою буде думати, що це була звичайна людина.

Ні. Це була велика людина. Це був справжній патріот України, веселий та життєрадісний чоловік, який по життю йшов лише з позитивом. Олександр Миколайович вирізнявся серед більшості тим, що він вірив у те, що робив, вірою в Україну та вірою у світле майбутнє.

Величезний внутрішній світ сяяв у його очах. Друг Лютий був дуже добрим та чуйним, безкомпромісним та рішучим. Він ніколи не був байдужим до чужого горя і завжди був перший, на кого можна було розраховувати в тяжкі часи, віддавав останнє, якщо було потрібно. Вивчав історію України, пишався тим, що є українцем. Знав та збирав інформацію про родове коріння. Мріяв придбати участок землі в селі Грушівка, де колись був родовий маєток прадіда. Мав поетичну натуру, писав вірші, навіть невеличкі поеми на патріотичну тематику.

Боротьбу за зміни в Україні Олександр розпочав з Майдану. Наприкінці 2013 – початку 2014 років приїздив кілька разів з Києва на місцевий Майдан в Кам’янському. Завжди усміхнений та бадьорий, надавав людям віру у перемогу.

Те, що він пішов на війну добровольцем, казати, мабуть, вже не треба. Золоті Леви, Чорна Сотня, ДУК, і до сьогодні у роті “Чорний Туман” 8-го окремого батальйону “Аратта” Української Добровольчої армії.

Загинув 26 грудня вранці в районі міста Широкіне Донецької області внаслідок підриву на розтяжці під час рятування поранених.

Похований 28 грудня у Кам’янському на Алеї Слави військового цвинтаря. У нього залишились брат, двоє синів та донька.
проводенко

18. Леонід Михайлович Проводенко (позивний Козак) народився 10.09.1963 року у селищі Михайлівка Перевальського району Луганської області. Після початку війни переїхав до міста Гостомель Київської області та перевіз сім’ю.

Закінчивши школу, Леонід почав працювати. У нього були золоті руки, тому не дивно, що знайшов він себе у будівництві. Навіть після закінчення війни планував працювати будівельником у компанії побратима, з яким вони воювали пліч о пліч. Також встиг попрацювати шахтарем.

06.09.2014 року Козак добровольцем пішов на війну. Служив у 26-й артилерійській бригаді.

Про таких, як він, кажуть – сіль землі. Він був не просто “сіллю” – одним із кращих нашого часу, він був тим, про кого б у давнину складали козацькі пісні.

Леонід Михайлович дуже любив зайняття спортом – він взагалі захоплювався усім, що могло додати здоров’я. І у нього була заповітна мрія – попасти на Хортицю та пожити так, як його предки-козаки. Здійснити її він не встиг, бо на його Луганщину прийшов ворог, і, як справжній чоловік, він взяв до рук зброю й пішов звільняти рідну землю.

Він був не тільки мужнім, відданим та досвідченим воїном, а й надзвичайно щирою та світлою людиною, і дуже радів, коли на передовій отримував дитячі малюнки.

Відслужив рік, а потім за власним бажанням 08.03.2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший сержант, командир відділення розвідвзводу 12-го окремого мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Дуже патріотичний та відповідальний. Говорив правду прямо в обличчя, всім висловлював свою позицію, що потрібно підтримувати країну та воювати за неї. У військкоматі розповідав офіцерам, як потрібно служити та захищати країну, це хтось почув і переповідав далі з повагою до Козака.

Загинув 28 грудня близько 15.00 біля селища Крута Балка Ясинуватського району Донецької області. Відкривши щільний вогонь, російські бойовики забрали його тіло. 30 грудня після тривалих перемовин тіло воїна повернули українській стороні.

Похований цей справжній українець зі Сходу 2 січня у Києві, на Лук’янівському військовому кладовищі. У Леоніда залишились дружина та дев’ятирічний син.

кабанов

19. Сергій Леонідович Кабанов (позивний Кабанчик) народився 27.05.1971 року у місті Тараща Київської області.

До початку війни останнім часом жив сам, працював у столярній майстерні. Має дорослого сина, мати живе в Італії, куди свого часу виїхала на заробітки. На початку серпня 2014 року Сергій пішов добровольцем на фронт. Одразу, не вагаючись, вирушив на захист Донецького аеропорта, потім пройшов шлях Дебальцевського котла. Був поранений у шию.

01.02.2016 року підписав із ЗСУ контракт на 5 місяців, а 01.08. його продовжив.

Сержант, старший сапер – гранатометник інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.

Один з найкращих фахівців своєї справи не тільки у підрозділі, а в усій Українській армії, Сергій Леонідович заслужив велику повагу у побратимів, це була людина з душею неймовірної доброти та щирим українським серцем.

Він жив для України та заради України, а Україна була у його серці та діях.

Загинув 28 грудня приблизно о 14.00 поблизу села Троїцьке Попаснянського району Луганської області внаслідок підриву на міні МОН – 50. Після розмінування у Троїцькому группа саперів поверталася назад і Сергій помітив міну під снігом. Він присів біля неї, встиг підняти руку, і “Монка” одразу рвонула. Під снігом була ліска.

Похований 31 грудня у місті Тараща. В нього залишились мати та син.

ПІСЛЯМОВА

Привіт, друже, проходь. Он там бліндажі з твоїми, наші барикади трохи позаду, адже ми раніше сюди потрапили. Наших тут за сотню, але ваших набагато більше. Вже майже три роки, як прибувають. А ми як прийшли усі у січні – лютому 14-го, та так і кучкуємось разом.

Як там, друже? Так я навіть зрозуміти нічого не встиг. Нам було лячно, але ми не відступали, нікуди було вже відступати. Все заволокло димом від шин, безперервний стукіт по залізу, сцена здавалося такою далекою і неважливою, нерви ледь не лопалися від виття сирен, все навколо горіло, а ми йшли в наступ. Хлопці падали і не вставали, а ми йшли. Тільки і я не дійшов до кінця, щось відкинуло мене назад, і небо, сіре небо Києва раптом стало чорним.

Ну так що там унизу, друже? Я не знаю, як так вийшло. У багатьох боях з “беркутами” брав участь, водою мене поливали при мінус п’ятнадцяти, стакан з чаєм не міг потім утримати, так трусилися руки, Маріїнське пекло пережив, там було шось страшне, багато наших полягло. Сергія знав, першого нашого тут, Олега, Віктора, он вони, тут усі, та й ти своїх побратимів зустрінеш в бліндажах. У 2014-му їх багато приходило щодня, зараз менше, але прибувають постійно.

Гаразд, розповідай тепер ти, друже. Давно я не чув звісток звідти. Ні, я в своєму селі лежу. Тут практично всі по своїх рідних краях відпочивають, крім тих, кого не знайшли. Ці по лісах та полях розкидані. Все чекають тут, не дочекаються, коли їх знайдуть, хоча шансів мало, якщо чесно, скільки часу пройшло вже.

Слухай, друже, а ми перемогли? Залишився, звичайно, син у мене. 9 цього року буде, у багатьох тут діти залишилися, сумуємо, звичайно, а…

Стій. А чого ти увесь час від відповіді ухиляєшся? Чого не хочеш розповідати про те, що там зараз? Так, я тебе дуже прошу, розкажи, я бачу, що ти не хочеш, але мені, нам усім треба знати, що відбувається зараз в країні.

Як? Що? Точно?

Зрозуміло. Все зрозуміло.

Я зараз поправлю ремінь, друг, а ти йди до наших. Йди і не озирайся. Це просто вітер подув мені прямо в очі, не звертай уваги. Тут також буває вітер, йди вже, залиш мене на хвилинку самого.

Я потім наздожену.

 Автор: Ян Осока

Джерело: http://ua.censor.net.ua/r422158

Аналітика

Наші воїни можуть бути ситими і добре спорядженими, але без ідеології це буде радянська армія – про ребрендинг ЗСУ

Опубліковано

на

Двозуб Святослава і вовкулака для ССО, лицарська рукавичка для танкових військ, едельвейси і карпатські бартки для гірської піхоти – нова символіка та однострій Збройних Сил України вже офіційно затверджені. Зміна найменувань військових частин триває, так само як і відмова від радянських військових свят. Кампанія з ребрендингу армії найбільших масштабів набирає саме цього року.

Спеціальна робоча група з ідеологічного оновлення української армії працює на волонтерських засадах вже не перший рік. Позаштатний радник заступника голови Адміністрації Президента історик Василь Павлов розповів “Цензор.НЕТ” про перебіг реформи.

ОДИН ВИСОКОПОВАЖНИЙ ОФІЦЕР ЗАПИТАВ: “ВИ ВЗАГАЛІ РОЗУМІЄТЕ, ЩО РОБИТЕ?”

– І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем, до нових назв частин. Розкажіть загалом про план стосовно того, що називають ребрендингом армії.

– Воєнно-історична робота у Збройних силах України започаткована у квітні 2017 року. За цей рік зроблено багато. Зокрема розроблено законодавчу базу, план воєнно-історичної роботи, чого раніше в принципі не було. За три літні місяці була підготовлена і напередодні 6 грудня 2017-го підписана міністром оборони Концепція воєнної історії України. Маємо цілковите сприяння МО і Генштабу. На найвищому рівні зрозуміли, що ми повинні позбавитися від маркеру ворога – це і свята, і форма, і символіка, і орієнтація на ті чи інші події.

Зараз ми набагато активніше розповідаємо воїнам про присвоєння почесних найменувань підрозділам, про зміну символіки і форми. Це важливо, бо це реально перша хвиля за всі роки незалежності, коли зміни плануються і під них підкладається ідеологічна робота і все це завершується позитивним результатом.

– Дехто ставиться скептично до таких масштабних оновлень у час, коли економіка не на підйомі…

– Таке сприйняття власне через те, що така робота ведеться вперше за 26 років. Армія може бути добре оснащена, в новій формі, сита й натренована, але без ідеологічної роботи в головах це буде досі армія-окупант. Ми не маємо часу все робити по черзі. Треба одночасно переозброювати, переодягати армію, а паралельно – проводити ідеологічні зміни.

– Не таємниця, що дехто з військових, особливо на перших порах, не сприймав зміни. А дехто не сприймає досі. Ви це усвідомлюєте?

– Така проблема є. Але люди не сприймають не через те, що вони погані, а через те, що попросту не знають цього. Інформація для більшості військовослужбовців у кращому випадку обмежується шкільним курсом з історії України, у гіршому – знаннями, отриманими ще за часів Радянського Союзу (з відповідними ідеологічними перекрученнями). Але коли з людьми починаєш говорити і відповідати на їхні запитання – іноді дуже незручні запитання – то все поступово стає на свої місця.

Будь-яка ідеологічна робота потребує часу. Коли в нас відбувала одна з перших зустрічей з десантом, то високоповажний офіцер відверто запитав: “Ви взагалі розумієте, що робите?” Я відповів, що розуміємо. Далі він спитав: “Як швидко ви хочете отримати результат?” Я сказав, що роз’яснювальна робота має тривати 3-5 років. Тоді він погодився, що ми адекватно оцінюємо свої сили і можливості. Тобто найголовнішим в ідеологічній роботі є її інтенсивність та час.

– Як це відбувається за алгоритмом дій – щоб було зрозуміло, що дійсно маєте тверезий план?

– Якщо взяти роботу з присвоєння почесних найменувань, для цього проводяться робочі наради в Генеральному штабі, Міністерстві оборони і в усіх держслужбах, де є військові частини, які претендують на те, щоб отримати почесне найменування. За результатами цієї роботи буде сформовано пул військових частин, які мать право і можливість отримати нове найменування вже цьогоріч. Далі робоча група спільно з представниками військових частин розроблятиме пропозиції. Вирішуватиметься, якими саме будуть ці почесні найменування. Після цього проводиться роз’яснювальна робота з особовим складом. Потім, згідно із законодавством України, мають відбутися збори у військовій частині, рішення протоколюється і далі йде по інстанціях на командування, Генштаб й Міноборони і зрештою до Адміністрації Президента. Лише після цього виходить відповідний Указ.

НОВІ НАЙМЕНУВАННЯ ЧАСТИН: ВІД КОРОЛЯ ДАНИЛА

– Як відбувається власне вибір найменувань?

– Є кілька основних принципів. Перше – це територіальний. Тобто, за місцем, де певна частина дислокується – умовно кажучи, як Київський зенітний ракетний полк. Інший принцип – коли військова частина отримує свого патрона. Наприклад, 24 механізована бригада ім. короля Данила. Або має назву за історичним регіоном, до якого в/ч прив’язана. Так, як 1-ша Сіверська танкова бригада. Або назву на честь військової частини, що відзначилася у певний історичний період – 72 окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців. Або на честь вікопомної події – Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації ім. Героїв Крут.

– Ви заявляли, що вояки 24-ї Бригади ім. короля Данила дуже горді зі свого найменування.

– Вони були дуже горді. Це якраз той випадок, коли почесне найменування збігається з бажанням особового складу. Так буває не завжди, але з 24-ю вийшло саме так. Вони себе ще до офіційного перейменування почали називати “королівською піхотою”. Поява таких неформальних назв свідчить про те, що новація сподобалася особовому складу.

– Були випадки, коли ваші пропозиції відверто блокували?

– Такі випадки бувають тоді, коли надаються пропозицію до перейменування на честь видатного діяча, пов’язаного з певною частиною територіально, але особовий склад про нього нічого не знає, а тому й не сприймає. Або може була шанована людина, а в неї не милозвучне прізвище. Однак це проблема браку роз’яснювальної роботи, а не бажання. Тому що був випадок: одна бригада відмовилася від найменування на честь одного історичного діяча, чиє прізвище не дуже звучне, однак згодом самі запропонували нам ім’я іншої людини. Сподіваюся, що через кілька місяців ми зможемо цю історію розповідати відкрито.

УСЯ НОВА СИМВОЛІКА ВЖЕ ОФІЦІЙНО ЗАТВЕРДЖЕНА

– Зміна форми й символіки – те, що найбільш помітно. Проведено титанічну роботу, яка на сьогодні вже завершена. Розкажіть коротко: за якими принципами обирали нові символи?

– Робота зі зміни символіки почалася з 2015 року, її проводила група на чолі з Віталієм Гайдукевичем, до якої з 2016-го я неформально також входжу. Ті символи, які на сьогодні є у Збройних Силах, офіційно затверджені 20 листопада 2017 року Наказом міністра оборони № 606. Суть змін у тому, щоб сучасний український військовий однострій з одного боку не був архаїчним, а з іншого – щоб мав питомо українські елементи. Так, на погонах офіцерського складу є зубчатка Галицької армії. Раніше на погонах в офіцерів були п’ятипроменеві радянські зірки, то на теперішній момент – це ромбічна гетьманська зоря, що веде свій початок від війська гетьмана Павла Скоропадського.

На рукаві кожного українського вояка на теперішній момент є стилізований тризуб, який використовувався в армії УНР. Там, де це було можливим, ми запозичили і кольорову гамму цих тризубів. Такі елементи прив’язують українську армію до період 1917-1921 років, а там, де це можливо, до періоду козацтва або навіть до доби Великого Князівства Литовського. Наприклад, знак танкових військ – це латна рукавиця з пірначем, що символізує спадковість українських танкових підрозділів від важкої кавалерії часів Костянтина Острозького.

Так само багато елементів узято зі світових традицій. Наприклад, новий берет десанту кольору марун, – це символіка, пов’язана з Архистратигом Михаїлом. В усіх країнах він є небесним покровителем парашутно-десантних частин. Для гірської піхоти обрано квітку едельвейса і карпатські бартки.

На рукавах міністра оборони, начальника Генштабу з’явилися дві перехрещені булави як символи вищої військової влади.

Скоро має відбутися ще декілька знакових моментів. На параді 2018 року українська армія позбудеться останніх рудиментів від радянського однострою.

– Знову-таки, були окремі випадки, коли воїни відмовилися сприймати нову форму та символіку з суб’єктивних причин. Скажімо, десантник був проти зняти тільняшку, бо його за неї катували у полоні. Інший приклад – заява морпіхів, про відмову зняти старі чорні берети, бо вони вже омиті кров’ю цієї війни.

– Це абсолютно індивідуальні моменти, які з людьми треба проговорити. Є компроміси, на які бійці погоджуються йти. Є компроміси, на які погоджується йти держава. У своїй роз’яснювальній роботі ми користуємося допомогою Головного управління морально-психологічного забезпечення ГШ ЗСУ, тобто військових психологів і політологів.

Однак у зв’язку з тим, що в нас агресія Росії триває, то місця для подібних компромісів меншає. Насправді Десант дуже швидко почав використовувати новий колір берета. Так само і Національна гвардія, яка також отримала новий колір. Пишаються своїми новими беретами артилеристи й танкісти.

ПИТАННЯ, ЯКЕ ВИШИБАЄ ҐРУНТ З-ПІД НІГ: ЩО РОБИЛА ЧЕРВОНА АРМІЯ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ?

– Вперше був представлений новий Воєнно-історичний календар, але про нього значно менше говорять, ніж про зміну символіки. Чому?

– Воєнно-історичний календар розроблявся в Центрі дослідження гуманітарних проблем ЗСУ. Тривалий час у ньому намагалися поєднати українську та радянську мілітарні традиції. Поступово стало зрозуміло, що цього робити не варто. Календар на 2018 рік був розроблений тими самими людьми. До цього також долучилося Військово-історичне управління Генерального штабу. Тож тепер цей календар набагато більш український. Єдина проблема з ним у тому, що немає коштів для того, щоб його видрукувати. Він розповсюджуватиметься в електронному вигляді.

– Святкування 23 лютого скасоване, але вочевидь до цього ще довго звикатимуть. Що робите з цим?

– 23 лютого скасовано офіційно. У жодній державній установі чи військовій частині офіційно воно не відзначається. Але наступає величезна кількість “але”. Є чимало людей, що ментально перебувають у Радянському Союзі. Тому цьогоріч навіть більш-менш відкрито дехто святкував сторіччя створення Робітничо-селянської червоної армії. При чому, деякі з цих людей є відповідальними за навчання молодого покоління українських офіцерів. Що з цим робити? Єдине, що ми можемо, це проводити роз’яснювальну роботу, чому ми не можемо вважати цю армію українською. Якщо деякі моменти люди сприймають більш-менш спокійно, то коли починаєш говорити, що Червона армія була для України окупаційною, то в деяких людей виникає нервування: “Як це так, армію, в якій я служив, можна вважати окупаційною?”

– Які аргументи ви наводите їм?

– Ми ставимо питання, відповіді на які є абсолютно прозорими. Наприклад, просте питання: Як називається введення іноземних військ на територію незалежної держави? Агресія. ЯК називається наступний акт? Окупація. А тепер порівняймо, що роблять російські війська на Донбасі зараз, і що робила Червона армія в Україні у 1918-1921 роках? А що робила Червона армія на Західній Україні, починаючи з 1944 року? Фактично виконувала функції каральних окупаційних військ.

І питання, яке вишибає в людей ґрунт з-під ніг: що робила Червона армія у 1932-33 роках під час Голодомору? Армія, що позиціонувала себе як армія трудового народу! Вона стояла в оточенні довкола територій, де люди вимирали. Вона стояла на кордонах, відбираючи продовольство. Людей, які здатні мислити, ці факти спонукають до переосмислення. Люди ж, які перебувають в радянській матриці, цього не сприймають абсолютно. Це проблема часу. Такі люди мають піти з армії або за власним бажанням, або ж рано чи пізно має бути прийняте командне рішення позбутися таких людей. Бо глорифікація окупаційнолї армії є абсолютно неприпустимою. Сильною армія буде лише тоді, коли не матиме нічого спільного з ворогом.

– Чи ставиться питання про офіційну відмову в армії від усіх радянських святкувань?

– Там, де можливо, ми від них відходимо. До прикладу, 2 серпня, День Високомобільних Десантних Військ, було замінено на 21 листопада, День Десантно-Штурмових Військ. Ми запровадили українську традицію вшанування Святого Михайла. Сподіваюся, що в наступні роки відбудуться зміни і в днях святкування військових частин і окремих родів військ. Сподіваюся, що більше відзначатимуть дати пам’ятних боїв – не лише битви під Крутами, але й під Вапняркою і Вознесенськом, Чортківської офензиви… Тобто, почне формуватися українська мілітарна традиція і ми вшановуватимемо своїх вояків. Вони не всі свої війни виграли, але вони однозначно боролися за те, щоб українська держава могла існувати сьогодні.

– Ви говорите, що поруч з поверненням до українських традицій має відбуватися інтеграція ЗСУ в світові військові традиції. Зокрема це стосується зміни військових звань.

– Влітку 2015 року було проголошено, що має з’явитися перше офіцерське звання хорунжого і військове звання бригадного генерала – між полковником та генерал-майором. На даний момент ці ідеї знаходяться у тому стані, в якому було від початку. Тобто проголошено бажання це зробити, але через інертність деяких державних інституцій, на кшталт Верховної Ради України, стоїть на місці. Для того, щоб змінити військові звання, треба внести зміни до десятків, якщо не сотень, законодавчих актів. Верховна Рада до цього ще навіть не приступала.

– Щодо бригадного генерала зрозуміло – це практика країн НАТО. А з якою метою пропонують відродити звання хорунжого?

– Є ціла низка традиційних українських старшинських звань, але вони не збігаються ані за назвами, ані історичним використанням з сучасними військовими традиціями. Тому повертати осавулів, бунчужних, чотових, ройових є недоцільним. Але для того, щоб все-таки використати національні елементи, є пропозиція зробити звання хорунжого першим офіцерським званням. Тобто, замість молодшого лейтенанта.

КРЕМЛЬ ЧІТКО РОЗУМІЄ, ЩО ВТРАЧАЄ НАШУ АРМІЮ

– На деякі зміни була дуже різко негативна і неадекватна реакція в Росії.

– Їхня реакція була абсолютно передбачуваною – Кремль чітко розуміє, що втрачає українську армію. У вересні 2017-го, після параду на День Незалежності, російськими медіа прокотилася хвиля паніки з цього приводу. Так само сталося після зміни кольорів десанту. Кремль чітко розуміє, що якщо українська армія не матиме нічого спільного з радянською армією, то не матиме нічого спільного і з російською. За кожною візуальною зміною відбувається зміна внутрішня. Тобто, якщо наша армія не схожа на армію агресора, вона починає і мислити по-іншому. Ворог це відслідковує, і на цьому тлі дивним видається те, що за радянську мілітарну традицію тримаються деякі наші громадяни.

– Дуже болісною була реакція в РФ на нову символіку Воєнної розвідки України – сова, що тримає меч, який пробиває мапу РФ. На емблемі є й географічні огріхи, а може, це зроблено умисне – там Сахалін показаний територією Японії. Віце-прем’єр Рогозін назвав цю емблему “дебильной”. Ви причетні до розробки цієї емблеми?

– Ця символіка цілком розроблена у Головному управлінні розвідки, і є чудовим прикладом того, коли наші військові є абсолютно самодостатніми і креативними. Можна пишатися нашою розвідкою. Символіка, як кажуть, зайшла – сподобалася і розвідникам, і суспільству. Вона викликала просто-таки істерику за порєбріком. Чому взяли сову? Тому що символом військової розвідки Росії є кажан, а кажан – це одна з ланок у харчуванні сови. Девіз російської розвідки “Вище нас – тільки зорі”, девіз української – “Мудрий пануватиме над зірками”. Це ідеологічна боротьба сенсів, яку наша розвідка виграла в одні ворота.

– Ви підтримуєте контакти з російськими військовими істориками? Які контрініціативи звідти?

– Військовою історією я займаюся з 1992 року. З російськими колегами останні контакти припинилися у 2014 році. Але деякі мої знайомі контактують з ними, тому ми знаємо, як російські військові історики на це реагують. Наприклад, книга “Історія українського війська”, яку ми видали у 2016 році, викликала серед російських істориків занепокоєння. Тому що там чітко зазначено, що одним з основних ворогів України є Росія, що ця боротьба велася споконвічно і що Україна не є спадкоємицею традицій радянської армії. Після публікації нашого видання в РФ з’явилося кілька закритих роз’яснювальних матеріалів. Однак якщо бути абсолютно об’єктивним, то ми за рівнем організації воєнно-історичної роботи і в суспільстві, і в армії значно поступаємося Росії. Це треба надолужувати. Зараз для цього докладаються титанічні зусилля, але ми втратили 25 років, тому надолужити за один рік неможливо. Тож залучаємо також цивільних фахівців – для налагодження системи.

Ольга Скороход, “Цензор.НЕТ”

Джерело: https://ua.censor.net.ua/r3061504

Читати далі ...

Аналітика

Інфраструктура ВМС розбудовується, однак потрібен величезний фінансовий та часовий ресурс

Опубліковано

на

У Командуванні Військово-Морських Силах ЗС України провели підсумки службової діяльності за 1 квартал 2018 року. Під час заходу присутнім було доведено аналіз стану діяльності національних ВМС за всіма напрямками та обговорено проблемні питання і шляхи їх вирішення. Значну увагу приділили питанням соціального забезпечення військовослужбовців.

— Іде процес реформування та відновлення як інфраструктури військових об’єктів, так і на флоті в цілому. Заходів сплановано дуже багато, значну їх частину вже виконано, — зазначив командувач Військово-Морських Сил ЗС України віце-адмірал Ігор Воронченко. — Роботи залишилося багато, тож не зупиняємося на досягненому, йдемо вперед до поставленої мети.

Звертаючись до особового складу, керівник виду ЗС України розповів про здійснені та перспективні кроки в рамках процесу вирішення соціальних питань військових моряків.

— В Одесі завершується процес будівництва 80-ти квартирного будинку для Військово-Морських Сил ЗС України та гуртожитку для військовослужбовців військової служби за контрактом. В Одеській області для офіцерів вже споруджено будинок на 120 осіб, наразі будується другий, а потім і третій, — наголосив віце-адмірал Ігор Воронченко.

— Також триває процес будівництва житлового фонду для рядового та старшинського складу. Є, звичайно, і невирішені питання, ми над ними працюємо. Але ми маємо розуміти, що для повного вирішення цих проблем потрібен величезний фінансовий та часовий ресурс. Командування Військово-Морських Сил зі свого боку робить для цього усе можливе, — додав він.

Результат пошуку зображень за запитом "житло вмсу"

4 роки тому росіяни окупували Автономну Республіку Крим, окрім анексії цивільного сектору, вони відібрали і значну інфраструктуру та об’єкти Збройних Сил України загальною вартістю близько 11.5 млрд доларів США. Варто згадати, що тільки з корабельного складу Військово-морські Сили України втратили 70%. Також під контролем росіян зараз перебуває 6 баз ВМСУ що знаходились на території АР Крим:

  • Севастопольська військово-морська база
  • Південна військово-морська База(Донузлав)
  • Балаклава
  • Феодосія
  • Керч
  • Чорноморське

У зв’язку з цим для потреб Військово-морських Сил стала постала нагальною проблема відродження вітчизняного флоту.

Окрім будівництва нових кораблів та катерів у ВМС також розглядають купівлю необхідних плавзасобів у країн партнерів, зокрема мова йде про патрульні катери типу “Айленд” та мінно-тральний комплекс.

Що ж стосується інфраструктури, то на материковій частині України майже не було об’єктів для необхідних розміщення баз Військово-морських сил. Так деякі з них створюються майже з нуля на основі наявних там будов, як наприклад у Бердянську для Азовської військово-морської бази чи в Дачному для ППД батальйону морської піхоти.

Зі створенням в Одесі на базі Західної військово-морської бази ВМС України головного місця базування вітчизняного флоту виникла потреба у розбудові цілого комплексу для потреб Військово-морських Сил, який включатиме в себе окрім місця базування кораблів ще й:

  • Штаб Командування ВМС
  • Інститут ВМС
  • ліцей ВМС
  • їдальну, клуб та автомобільний парк
  • житлові побудови для проживання особового складу бази

Прес-центр Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

http://na.mil.gov.ua/https://mil.in.ua/

Читати далі ...

Аналітика

Проект Закону України “Про прощення”: відповідальність військовослужбовців

Опубліковано

на

В середині березня Центр деокупації опублікував проект Закону України «Про прощення» для відкритого громадського обговорення. Ми впевнені, що українське суспільство має самостійно вирішити, кого прощати, а кого карати за злочини, скоєні в інтересах Російської Федерації на шкоду інтересам нашої країни. Ми послідовно оприлюднимемо пропозиції стосовно різних категорій злочинців та сподіваємося на нашу активну участь в дискусії.

Розгорнута презентація самого законопроекту доступна за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=qU1c1X9ujH0&feature=youtu.be

Нижче викладені пропозиції щодо притягнення до відповдальності військовослужбовців Збройних Сил України, які вчинили злочини в інтересах держави-агресора, а також громадян України, що вступили на службу в армію держави-агресора, незаконні збройні формування або військово-комерційні компанії, а також брали участь в бойових діях в якості найманців залежно від тяжкості злочину

Стаття 9. Процедура прощення не застосовується:

1) частиною першою статті 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

2) частиною третьою статті 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

3) частиною четвертою статті 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

4) частиною першою статті 111 (державна зрада), зокрема військовослужбовці, які перейшли на бік ворога і змінили військовій присязі; громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України або за її межами.

5) частиною другою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

6) частиною третьою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і як керівники підрозділів брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та як керівники підрозділів брали участь у бойових діях на території України;

7) частиною четвертою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

8) частиною п’ятою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

9) частиною другою статті 328 (розголошення державної таємниці), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірену їм державну таємницю, що спричинило тяжкі наслідки;

10) частиною другою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби зі зброєю або за попередньою змовою групою осіб;

11) частиною третьою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби в умовах особливого періоду;

12) частиною четвертою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби в бойовій обстановці;

13) частиною третьою статті 422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірені їм відомості військового характеру, що становлять державну таємницю, або втратили документи чи матеріали з такими відомостями, якщо це спричинило тяжкі наслідки;

14) частиною другою, третьою і четвертою статті 426 (бездіяльність військової влади), зокрема військовослужбовці (начальницький склад військових частин та з’єднань);

15) статтею 427 (здача або залишення ворогові засобів ведення війни), зокрема начальницький склад військових формувань;

16) частиною першою і другою статті 431 (злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні), зокрема військовослужбовці, які перебували в полоні;

17) статтею 447 (найманство), зокрема громадяни України, які без дозволу відповідних органів державної влади як найманці брали участь у збройних конфліктах інших держав.

Стаття 10. Процедура прощення може застосовуватись за злочини середньої тяжкості:

1) частиною другою статті 111 (державна зрада), зокрема громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями на території України;

2) частиною першою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і не брали участі у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями на території України;

3) частиною першою статті 328 (розголошення державної таємниці), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірену їм державну таємницю;

4) частиною першою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби;

5) частиною першою і другою статті 422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірені їм відомості військового характеру, що становлять державну таємницю;

6) частиною першою статті 426 (бездіяльність військової влади), зокрема військовослужбовці (начальницький склад військових частин та з’єднань);

7) частиною третьою статті 431 (злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні), зокрема військовослужбовці, які перебували в полоні.

Стаття 11. Процедура прощення може застосовуватись за злочини невеликої тяжкості:

1) частиною третьою статті 111 (державна зрада), зокрема громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями за межами території України;

Стаття 13. Дії, які за Законом не вважаються злочинами

За цим Законом не вважаються злочинами дії громадян України щодо отримання документів, які посвідчують особу чи її майнові права, виданих окупаційною адміністрацією Російської Федерації, сплата податків та інших обов’язкових платежів на окупованій території, а також участь в голосуванні на незаконних виборах та референдумах.

Згідно статті 51 Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року про захист цивільного населення під час війни та Резолюції третього комітету Генеральної асамблеї ООН від 15 листопада 2016 року, держава-окупант не має права здійснювати примусовий призов громадян України на строкову військову службу. Такі дії вважаються порушенням міжнародного права, а громадяни звільняються від відповідальності.

Пояснення:

Процедура прощення полягає в заміні покарання, пов’язаного з позбавленням волі, на альтернативне покарання у вигляді тимчасового обмеження прав. Особи, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, прощенню не підлягають.

Альтернативне основне покарання – покарання, яке застосовується до громадянина України, відповідно до Кримінального кодексу України, в якості заміни основного покарання у вигляді позбавлення волі на тимчасове позбавлення права на роботу в органах державної влади та місцевого самоврядування, в консультативних, дорадчих та інших допоміжних органах і службах Президента України та органів державної влади, на роботу в складі виборчих комісій на виборах Президента України, народних депутатів України, місцевих виборах, всеукраїнському та місцевому референдумах, права на військову службу, роботу в правоохоронних органах та органах судової влади, роботу на керівних посадах в державних підприємствах, закладах та установах, права на викладацьку діяльність, права бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільським, селищним, міським головою та старостою, а також призупинення права брати участь у виборах Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів, старост та у референдумі на строк п’ять або десять років.

ЦЕНТР ДЕОКУПАЦІЇ ТА РЕІНТЕГРАЦІЇ ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Читати далі ...

Trending