Зв'яжіться з нами

Аналітика

«Проводив допит колишній «беркутівець», позивний «Зомбік». Били руками, ногами.»

Опубліковано

на

Військові дії на сході України тривають уже третій рік. Нікого уже не здивуєш повідомленнями про бойові дії чи артобстріл населеного пункту. Скупі новини, суха статистика, на кшталт «зафіксовано стільки-то обстрілів», «російсько-окупаційні війська продовжують порушувати режим тиші», «тристороння група в чергове узгодила режим повного припинення вогню», «українські військові потрапили в полон»… Проте мало хто по-справжньому усвідомлює, що це таке насправді артобстріл, бій, полон…Офіційно від початку військових дій з полону звільнили понад три тисячі осіб. Реально назвати кількість людей, котрі перебували в полоні важко, адже на початку війни, окрім СБУ, обмінами займались багато різних ініціативних об’єднань, волонтери, колишні військові, афганці – усі хто мав можливість знайти, домовитись та витягнути з полону.

Люди, що побували в полоні – воїни Збройних Сил, добровольці, цивільні, що через свої дії чи переконання потрапили в руки терористів та пережили найважчі часи свого життя – це не абстрактна статистика. Їхні історії вражають, змушують задуматись.

Ігор Сухов

«Німець» на одній з вулиць міста Іловайська, 28 серпня 2014-го. Наступного дня був «зелений коридор» і полон

Фото: Маркіян Лисейко

«Німець» на одній з вулиць міста Іловайська, 28 серпня 2014-го. Наступного дня був «зелений коридор» і полон

Доброволець батальйону «Донбас», позивний «Німець». Спочатку був активістом Євромайдану в Донецьку. Та коли події перейшли в активне протистояння, з використанням зброї, спакував наплічник та пішов воювати.

«Спочатку воювали, як партизани, не оформлені. Все було секретно, усі в балаклавах, звертались через позивні. Ніхто ж не знав, на той час, як будуть розвиватись події. В мене ось батьки, родина залишились в Донецьку».

«Влітку 2014-го ми поїхали на штурм Іловайська. Оточення. І цей вихід. Ми добровольці, знали, що сепаратисти не люблять таких, тому про полон намагались не думати. Та все ж, після потрапляння в засідки при виході з Іловайська через «зелений коридор», після важких боїв коли не залишилось боєкомплекту та з величезною кількістю 300-их та 200-их полону не оминули… Військовослужбовці РФ не могли нас взяти штурмом, зате була можливість зрівняти нас із землею за допомогою артилерії. Варіантів у нас багато не було – або усі загинемо, або полон. З «білим прапором» на переговори першими вийшли росіяни. Після переговорів та ультиматуму, ми вирішили здатись, щоб зберегти життя пораненим.

Усі документи з телефонами закопали. Зброю розібрали, погнули – максимально зробили її не боєздатною».

Здались росіянам за умови, що поранених віддадуть відразу. І саме російській армії, а не ДНРівцям. Сепаратистам здаватись ніхто не хотів, бо це була б довга та болісна смерть.

«Нас групували – окремо добровольці, окремо Збройні Сили України та окремо поранені. Їх росіяни справді віддали через Червоний хрест українській стороні. Далі сказали добровольцям «Донбасу» залишитись, всіх решта забрали. Нас залишили з невеликою охороною самих в полі. Дехто думав, що нас розстріляють.За якийсь час приїхали сепаратисти. Багато було з шевронами ДНРівського угрупування «Спарта». Почали це своє: «Привет укроп. Зачем ти пришел на мою землю. Нравиться убивать…» і всяке таке. Когось били. Знімали на камери. Це ж відео є в інтернеті».

Полонених повантажили в автобуси та повезли у Донецьк.

Фото: EPA/UPG

«Дивне таке відчуття, коли тебе везуть рідним містом, по вуличках якого ти бігав, гуляв в парках, ходив в магазини,… в якості полоненого, дивно все це. Приїхали ми під СБУ міста Донецька. Вишикували нас і розпочали промивку мізків. Розпитували на камеру хто, звідки, чому прийшов на їхню землю вбивати. Коли камери не знімали, то били, якщо бачили, якісь хороші речі на нас, забирали – годинники, форму, ремені. Перед входом в сам підвал записали хто, звідки, яке звання або посада в батальйоні.

Спустили нас у підвал. Там такі двері металеві були грубі та коли їх відкривали – скрипіли. До цього скреготу важко було звикнути. Перших пару тижнів аж підкидало. Це ж кожних пару годин – удень та вночі – відкривали їх та виводили на допити або приходили, як в цирк, на нас подивитись і МГБ ДНР, і розвідка, і ще якісь незрозумілі люди зі зброєю. Кожен починав спочатку розказувати та повторювати пропагандистські тези про війну. Декотрі хотіли битись то навкулачки, то один на один, то на ножах, інші ж стріляли в стелю або попід ноги. Коли заскриплять двері та хто зайде – не відомо, в будь-який час доби могли прийти та побити або забрати одного або декількох на допит. І чи повернуться вони взагалі.

За пару днів в підвалі ми почали розуміти, що як захотіли б розстріляти, то вже б це зробили давно. «Поселили» нас в кімнатах підвалу, які абсолютно не були придатні до життя, але все ж ми почали обживатись. Хтось з наших казав, що декілька днів або тижнів і нас обміняють, інші ж розказували, якщо за пару днів обміну не буде, то ми ту надовго. Всі чекали.

Підвал, в якому ми перебували, – це бомбосховище, яке складалось з багатьох кімнат. Підлога бетонна та волога. Ночі були тоді дуже холодні. Лише в трьох кімнатах були двоповерхові нари. Спали ми по черзі. Там такі стелажі, що спати можна було, якщо боком, то троє, а на спині то тільки двоє. Приблизно половина людей чекали інша половина спали, тоді мінялись. Це пізніше вже, повиламували та позносили двері, дошки та зробили спальні місця.

В мене з самого початку забрали форму, бо комусь вона сподобалась, натомість віддали штани, на кілька розмірів більші та футболку. Коли приходила моя черга спати, Яцик, командир мого підрозділу, давав мені кітель аби накритись.

У підвалі відсутнє відчуття часу, доби. Орієнтувались по людях, котрі ходили отримувати їжу для всіх. Згодом вже, як почали комунікувати між собою знайшли годинник. Дні рахували зарубками по 10 штук, за пару місяців перестали рахувати. Втратився зміст, бо зрозуміли, що застрягли надовго.

Підвал донецкої СБУ.

Фото: politeka.ne

Підвал донецкої СБУ.

Усіх по черзі викликали на допити. Найбільше перепадало тим, хто з Донбасу, з Донецька. Для сепаратистів це були «зрадники». Мене викликали на допит на третій день. Придумав собі легенду, що я сирота, живу в Бердянську. Хлопці мені розказали, які і де вулиці є, різні місця описали, щоб я міг переповісти на допиті, якщо буде перевірка чи дійсно я з цього міста. Якось все обійшлось, а може просто пощастило – не знущались сильно. Інших били на допитах. Були зламані і щелепи, і ребра, і руки. Отак занесли, поклали на землю і з цим от скрипом закрили двері. Як вибирали кого бити, а кого ні!? Не знаю. За кілька тижнів в МГБ були списки нашого батальйону. Там було все – прізвище, ім’я, звідки родом, де проживаєш, яка посада і звання в батальйоні. Але не всі знали про ці списки. Охоронці, яких ми звали «вертухаями», про них не знали.

Харчувались ми також по черзі. На 110 полонених було 10 тарілок та 10 ложок. Нам приносили великий казан каші та 10 батонів. Наші вже роздавали кожному свою порцію. На другий місяць полону ми змогли попросити посуд. Сепаратисти дозволили пройтись поверхами та забрати потрібні нам речі. Так з’явились у нас чайники, у кожного свій посуд. Самовар навіть принесли.

Ситуація змінилась коли до нас прийшли сепаратисти, котрих поміняли з української сторони. До них тут в Україні ставились набагато краще. Тоді у нас появилась краща їжа – перше, друге. Видавали більше хліба, водили на прогулянки. Почали давати дзвонити. Згодом за кілька місяців ми змогли домовитись за передачі, і у нас появились теплі речі, чай, сигарети.

Був у нас боєць з позивним «Добрий», зі Львова. Він українською вступав в полеміку з сепаратистами про війну та причини її. Сепаратисти намагались йому довести, що Львів – це російське місто, а Данило Галицький – російський князь. Дехто, навпаки, співпрацював з сепаратистами, але ми домовились, що поки перебуваємо в полоні, між собою не сваритись та не створювати внутрішні конфлікти.

На обмін мене викликали три рази, і кожного разу щось йшло не так. Вчетверте – 21 лютого 2015-го – мене поміняли, тож в полоні я провів 5 місяців».

Яцик та «Лєкс»

Фото: Маркіян Лисейко

Віталій Яцик, доброволець. Пішов воювати в батальйон Донбас з самого початку, командир підрозділу. В полон потрапив, каже, по-дурному – при виході з Іловайська.

«Коли вже в Червоносільському кругову тримали, БМП горіло ще. Пару годин пройшло. Домовились за припинення вогню, більш-менш. Ще танк лупанув – «Полтава» загинув. З іншої сторони під’їхали російські БДМки з білими прапорами і стоять. Ми пішли на переговори. Підходимо, а вони по лиці прикладами і забрали нас».

«Це така у них військова хитрість була», – каже Максим Фіногін, позивний «Лєкс», також доброволець. Потрапив в Іловайськ на авто з журналістами. Виходив вже зі своїм підрозділом. – Ми не могли зрозуміти, спочатку, бо ж могли і ті БМД, і танки спалити, але ж їздять з білими прапорами. А це у них була позначка така «свій – чужий»

Максим Фіногін, позивний «Лєкс», на вулиці у приватному секторі міста Іловайська

Фото: Маркіян Лисейко

Максим Фіногін, позивний «Лєкс», на вулиці у приватному секторі міста Іловайська

«Кинули нас на броню і повезли, – продовжує Віталій Яцик. – Везли нас кілометрів 6, може й більше. Росіяни це були. Вони і не приховували цього. По дорозі бачили багато їхніх позицій в посадках: і «броня» там була, і артилерія. Багато.

Привези нас на якесь поле. Підійшли з російської розвідки та заступник комбата поговорити. Розпитали прізвище, звання. Хотіли дізнатись кількість наших та озброєння, але ж і сам не знав, хто вбитий, хто поранений… Залишили нас в полі до ранку. Нам дали одну плащ-накидку, на яку ми лягли, та фольгу, якою ми накрились. Це була найхолодніша ніч в моєму житті.

Наступного дня я ще ходив до наших за рацією, щоб можна було переговори вести. В заручниках мій боєць був – «Сокіл», тож я повернувся назад до росіян. Кажу російському комбату, що «коридор» мав бути, він зв’язувався з вищим керівництвом і практично цілий день чекав його рішення. Під вечір, з «фагота» вистрелили по двоповерховому будинку, в якому були наші. Я встиг в рацію крикнути щоб тікали, дехто встиг інші та й поранені – ні. Росіяни почали бити по наших з мінометів. На ранок наші вже здались. Усіх, однією групою, повели на це ж поле, де я ночував попередню ніч. Там на полі переночували під охороною.

Полонені українські військові

Фото: EPA/UPG

Полонені українські військові

Води не було. Їли кавуни, які росли поблизу. Наступного дня розділили на ЗСУ, «Донбас» та поранених. Чому я не став як боєць ЗСУ? Я ж командир взводу. Я міг і раніше, десь манівцями, вийти чи прикинутись ЗСУшником, але ж там мої бійці. Як я їм пізніше в очі буду дивитися!? Тому я залишився зі свої підрозділом.

Під’їхали сепаратисти і почали своє: «Хто не скаче той москаль!». І в такому дусі. Але все відбулось швидко. Нас повантажили і забрали звідти. Я так розумію, що росіяни боялись, щоб їх не накрила українська артилерія, бо в сусідній посадці стояли близько 20-ти НОН (самохідна артилерійська гармата – авт.). Кому більше повезло, тих в автобус посадили, кому менше, тих в машини. Привезли нас під СБУ міста Донецька, вишикували і почали грабувати: годинники знімати, підсумки, куртки забирали, кітелі, штани, телефони, ремені. Все що сподобалось забирали. В «Сармата» знайшли готівку. Почали кричати, що це йому заплатили за бойові дії, що він найманець. Заставили його їсти гроші. Тільки одному «Кастоло» вдалось пронести телефон, з якого ми встигли відправити кілька смс, і він «сів».

А ще, коли вели бої в оточенні, добровольці захопили в полон росіян. Їхній допит «Лєкс» зняв на камеру свого телефону. Карточку з цим записом зміг пронести через весь полон та винести. Відео як доказ присутності російських військ віддав українським спецслужбам. В березні 2015-го СБУ на каналі в YouTube опублікувала це відео:

YouTube, канал СБУ

«Карточка ж маленька, мікроsd. Спочатку я ховав її в розетці, але через часті обшуки та велику імовірність не повернутись в те ж приміщення, зашив її в шов трусів», – розповідає «Лєкс».

«Мене вивели на допит на другий чи третій день, – продовжує Віталій Яцик. – Проводив допит колишній «беркутівець», позивний «Зомбік». Били руками, ногами. Начальник зміни казав тільки по голові не бити. Взяли кабель живлення від комп’ютера. Стороною де вилка, били так, що застрягала вона в спині».

«Але що вони могли від нас дізнатись? – доповнює Лєкс. – Взагалі перебільшується цінність полонених, в плані отримання інформації. За 9 днів нашого полону представники ФСБ мали повні списки батальйонів, номери телефонів та навіть паспортні дані».

«Мене викликали на допити частіше, бо в мене ж сім’я в Росії – батько, два брати рідних. Але вони, як були ватниками так і залишились, – розповідає Яцик. – В «Лєкса» брат також в Росії, тож його також смикали постійно. Згодом вже допити виглядали так: заходимо ми в кабінет. Нам кажуть:

– Пиши!

– А що писать?

– Як ви вбивали дітей!

Ну я сів, пишу: «Я, такий то, виїхав зі своїм підрозділом в н.п. Лисичанськ. Роздали людям хліб, в іншому місці – сухпайки. Все».

– Все?

– Все!

– Ну добре, йди.

Ось такий допит був. На наступному все починалося спочатку.

З харчів видавали нам один батон на 10 осіб. Два рази на день давали кашу, перловку, переважно або з камінням або з вугіллям вперемішку. Першу передачу вдалось занести родичам Мороза. Тоді полоненим передали цибулю, сигарети, якісь цукерки. Ми передачі називали «кабан».

В СБУ окремо сиділи добровольці, окремо ЗСУшники та окремо сепаратисти, яких садили за п’янки, мародерство. В кожної групи була окрема охорона. Інколи нам вдавалось домовлятись з охороною про передачі. Сепаратисти також мали інтерес з наших передач тому і дозволяли, навіть кілька разів самі їздили на вокзал зустрічати. Але з одного «кабана» нам доходила четвертина, решту забирали охоронці: у них також був брак провізії та цигарок. Згодом в передачах вже наперед запаковували кращі і гірші сигарети. Кращі – сепаратистам, гірші – нам. З часом нам в передачах передавали вже і повидло, і «згущонку», булочки, сигарети собі замовляли».

Та, водночас, в будь-який час доби охоронці могли зайти до полонених та побити або вивести кількох осіб на подвір’я СБУ і заставляти посеред ночі робити різні фізичні вправи.

За якийсь час добровольців розділили. Тих, кого визначили як схильних до бунту, залишили в підвалі, решту повезли в Іловайськ – на відновлювальні роботи.

Полонені українські військові на прибиранні в м.Сніжне

Фото: londonru.com

Полонені українські військові на прибиранні в м.Сніжне

«Полонених, котрі залишились в підвалі, лише кілька разів використовували як робочу силу. Один раз кілька чоловік ходили прибирати будинок та подвір’я біля стадіону «Донбас Арена». Пару разів ходили обкладати мішками з піском електропідстанцію, прибирали листя, – розповідає Віталій Яцик. – Інформації зовсім ніякої не було. Коли, кого обміняють ми не знали. «Донбасівців», як «мародерів та вбивць», не хотіли міняти. Спочатку віддавали армійців.

Якось нас в черговий раз вивели наверх, в туалет, ми ходили по годинах. Начальник охорони покликав мене до себе. Показує мені список. Каже: будуть вас міняти. І видно, як список доповнювали. Спочатку були троє на обмін, потім 7 добавили, тоді ще 10 хлопців. Когось викреслили. В кінцевому списку було 14 осіб. По списку мали поміняти «Сокола», а взяли «Каплана». Яким чином визначали, хто саме йде на обмін? Не відомо. Дали нам півтори години, щоб зібрати речі. Вишикували на подвір’ї. Прийшли Захарченко та Медведчук. Знову розпитали, хто звідки. Захарченко мав промову в стилі чи підемо ми воювати, що не наша це війна та скоро «визволителі» дійдуть до Харкова. Пан Медведчук мовчав. Після всіх цих «палких слів» нас посадили в автобуси і повезли на обмін. Я та «Лєкс» провели в полоні майже півроку та напередодні нового року 27 грудня 2014-го нас обміняли».

Віталій Яцик (зліва) та Максим Фіногін в Києві згадують складні дні життя у полоні

Фото: Маркіян Лисейко

Віталій Яцик (зліва) та Максим Фіногін в Києві згадують складні дні життя у полоні

Олексій Сазонов, боєць 3 окремого полку спецназу, м. Кропивницький

«5 лютого 2015 року ми заступили на ротацію. Нашими бойовими завданнями були супровід та охорона військових колон. Куди саме і на скільки часу ми їдемо – не знали.

На одному з таких виїздів ми побачили дорожній знак «Дебальцеве» і зрозуміли, що їдемо туди. В нас було три робочі групи. Завдання полягали в супроводі та охороні колони з боєприпасами в Дебальцеве, а звідти охороняли колону з 200-ми та 300-ми. «Броні» нашої не було, ми їздили, можна сказати, позичали «броню» в інших військових частинах. З Артемівська колона рухалась в Новолуганське, там чекали поки стемніє та вийде місяць і без світла під постійним обстрілом артилерії їхали в саме місто.

Олексій Сазонов

Фото: Маркиян Лысейко

Олексій Сазонов

16 лютого зранку колона з боєприпасами та під нашою охороною виїхала в напрямку Дебальцевого. Командир дав наказ, стартували ми з н.п.Луганське. Хлопці, які виїжджали звідти, попереджали нас, що там засідки і нас розстрілюватимуть, та все ж був наказ, і ми повинні були його виконати. Цього разу «арта» по нас вогонь не вела, тільки стрілецькою. Ми завдання виконали, колона вантаж доставила в місто Дебальцеве, у 128-му бригаду.

З Дебальцевого вивозили 300-их та 200-их. В одну машину погрузили поранених, в іншу вбитих. Начмед 128-ї сказав важкопоранених у яких мало шансів, вантажити відразу в машину до вбитих

Попередні рази ми вели колони в об’їзд міста, а тут нам сказали рухатись через саме Дебальцеве. Коли доїхали до центру, хтось вибіг і махав, що не можна туди їхати, та наш командир групи наказав ніде не зупинятись. З нами в БТРі їхав механік – хлопчина, ну зовсім зелений, стріляти не вмів. Командир замінив його, сам сів, щоб вести вогонь. На виїзді з міста ми побачили два танки на узбіччі дороги. Один зліва стояв, другий справа і приблизно 80-100 чоловік піхоти. По нас відразу відкрили вогонь, але не танки, бо ми б усі вже загинули. «Стрілкотня» спочатку, потім з РПГ почали по нас лупити. Два снаряди потрапили в БТР.

Вороги думав, що ми зупинимось, і стояли посеред дороги, та ми продовжували рух. Зупинка – це смерть. На швидкості ми їх подавили трохи машиною. При попаданні кумулятивним пробило броню та потрапило у Віталіка, який поряд сидів. На ньому аж бронежилет загорівся. Загинув моментально. Командира групи, Юрія Юрійовича, важко поранило в легені, шию, потилицю. Опіки. У всіх контузія.

БТР почав сповільнювати хід. Ми кричимо, щоб газував, треба утікати, бо доб’ють зараз. Та на пробитих колесах далеко не поїдеш. Протягнули десь кілометр до залізничного переїзду. Хотіли повернути та сховатись за бетонним парканом, а дальше полями – приблизно в тій стороні мав стояти наш 40-ий батальйон. Водій не зрозумів, повернув не в ту сторону. Зупинились.

Погоні не було, пощастило нам. Повилазили з БТРа. Навколо сніг такий лапатий падає. Гарно. Почали надавати першу допомогу пораненим, і сніг довкола швидко став червоним, в середині машини теж все в крові. Зв’язку по рації не було. По мобільному повідомили комбату, що потрапили в засаду, забрали речі, зброю та й пішли. Планували йти в сторону Новогригорівки, там наші мали стояти. Я вів товариша. В нього опік очей – нічого не бачив.

Якийсь час йшли вздовж посадки і натрапили на секрет охорони мінометного розрахунку. Секрет – це замаскована, схована позиція бійців. Спочатку думали, що свої, підходимо, а у них білі пов’язки на ногах. Стріляти не було чим. Ще у БТРі автомати погнуло та посікло осколками. Нас роззброїли, забрали «броніки», каски. Там багато бурятів було, в однаковій формі. Дехто був з російським прапором. Казали нам, щоб ми не переживали, ніхто вбивати нас не буде. Я попросив забрати ще одного пораненого. Коли привів Васю, а в нього були опіки очей, відірване зап’ястя, та сильно розірване ліве плече, то росіяни хотіли його застрелити. Але ми вмовили їх цього не робити.

Нас посадили в кузов Камаза, привезли в якесь село. Там були і російські військові, і місцева шпана. Останні почали приставати, хотіли постріляти по нас або зарізати. За якийсь час нас перевезли в інший населений пункт, не знаю який, в підвал. Потім ще один і ще. Я вже збився рахувати та визначати. В одному з таких місць нас зустрів Захарченко та російський «Перший канал». Захарченко розпитував, за що воюємо, розповідав, що Порошенко нас здав. Він знав, що ми Кіровоградський спецназ, пропонував застрелитись. Ще заставляли їсти українську символіку – прапорці, шеврони. Зате після всього цього цирку нас нагодували. Важкопоранених відправили в Алчевськ в лікарню. Тих, хто залишився, добряче побили. Одному так розбили голову прикладом, що довелося везти в госпіталь.

Мене та ще двох, Алєксіна та Корінькова, знову повезли кудись, коли вже їхали містом, зрозумів, що це Луганськ. Там охорона, всі у військовій формі, конвой – росіяни, місцевих не було. На дворі холодно, морозець. В мене була накидка та тепла куртка – все забрали, навіть шнурки з взуття… Іншим менш повезло, в декого забрали і черевики. Босі ходили. «Поселили» нас в підвалі 5-поверхівки. Там вже сидів один айдарівець і один місцевий, якого так побили, що й живого місця на ньому не було. Почались допити. Старший обіцяв нам, що за 3-4 дні нас поміняють.

Українські військовополонені в Луганську

Фото: pravda-tv.ru

Українські військовополонені в Луганську

На допиті, в кабінеті, були сепаратисти місцеві, але проводили сам допит росіяни. Видно було по виправці, по акценту. Розпитували мене по карті, хто, де стоїть в районі Дебальцівського напрямку. Я прикинувся, кажу нічого не знаю, ходив по нарядах. Але вони мали більше інформації, на той момент, ніж я знав. На карті було дуже багато позначок: де, який батальйон стоїть, скільки рот, в яких місцях позиції, де саме і скільки блокпостів у нас, кількість людей на них та коли міняються. В росіян було дуже багато інформації про наші війська. Ще питали за соціальні мережі. В мене акаунт є «вКонтакті», але пароль я не пам’ятав. Вони і не наполягали, за пару хвилин мій акаунт був зламаний.

На допити водили нас цілу ніч. Ті, хто допитував, мінялись та все починалось спочатку. Знову запитання: хто командир, позивні, кількість людей. Обіцяли нам відрізати ноги, вуха. Згодом нас записували на камери. Давали листочки з яких, перед камерою, треба було прочитати щось типу: «Українські солдати здавайтесь в полон! Обіцяємо, що тортур не буде. Я, такий-то, здався сам, добровільно. Адреса. Телефон».

Згодом нас знову перевезли – в Перевальськ. Там знову допити. Знову із зав’язаними очима записували на камери. Але там було спокійно, ніхто не бив, психологічного тиску не було. Все спокійно, навіть голос ніхто не підвищував. В Перевальську нас утримували 5 або 6 днів. Одного дня змусили писати пояснювальну записку на ім’я міністра оборони ДНР. Як я зрозумів, допити проводив колишній український міліціонер, а на той момент він був контррозвідником ДНР чи ЛНР.24 лютого нас перевезли в Донецьк, у приміщення СБУ. Там знову почалися допити, які тривали майже безперервно тиждень. Допитували нас усі: росіяни, сепаратисти, розвідка, контррозвідка, військові, різні спецслужби, я вже збився розрізняти їх та вести лік. Майже все знімали на відео.

За деякий час нас почали водити на роботи: розвантажували фури, склади. Возили нас в Єнакієве збирати гільзи від артилерії. За два дні, вони настріляли на 80 тонн гільз! Згодом мене з хлопцями возили в ДАП, де ми розбирали завали. Працювали під наглядом охорони ДНР та у присутності ОБСЄ, Червоного Хреста, представників ООН. З-під завалів ми діставали трупи наших військових або їх частини – там нога десь валялась, там рука… Там також були представники української сторони, полковник Коваль. Він давав нам телефон, подзвонити до рідних. Також в ДАПі були присутні російські журналісти.

Також возили нас на роботи в морг. А ще ми зносили сейфи з приміщення СБУ, вантажили на грузовичок, сепаратисти здавали їх на металолом. Нас шестеро за півдня поскладали на «Урали» 46 сейфів, кожен вагою десь 300-400 кг. Зарплати конвойним бракувало, то вони таким чином підзаробляли. Платили звичайним охоронцям приблизно 300 доларів, а десь на початку квітня їх перевели на рублі.

В Луганську полонених годували раз на день перловкою, а в Перевальську 3 рази, зате там не пускали в туалет. Все доводилося робити в кімнаті, в якій нас утримували. В Донецьку харчувались ми 2 рази на день, і хліб видавали. Туалет був погодинно. В душ була можливість піти тільки після «роботи».

6 квітня ввечері на блок пості поблизу Мар’їнки нас поміняли. В полоні я був 50 днів».

Фото: EPA/UPG

***

З різних причин процес обміну полоненими майже рік заблоковано. За даними СБУ, в полоні в ОРДЛО залишається 110 осіб – військовослужбовців та цивільних осіб. Бойовики натомість підтверджують тільки 48 осіб. Та все ж українська сторона сподівається на повернення хлопців додому до Різдвяних свят.

Репортаж написано у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Джерело: http://lb.ua/society/

Аналітика

Наші воїни можуть бути ситими і добре спорядженими, але без ідеології це буде радянська армія – про ребрендинг ЗСУ

Опубліковано

на

Двозуб Святослава і вовкулака для ССО, лицарська рукавичка для танкових військ, едельвейси і карпатські бартки для гірської піхоти – нова символіка та однострій Збройних Сил України вже офіційно затверджені. Зміна найменувань військових частин триває, так само як і відмова від радянських військових свят. Кампанія з ребрендингу армії найбільших масштабів набирає саме цього року.

Спеціальна робоча група з ідеологічного оновлення української армії працює на волонтерських засадах вже не перший рік. Позаштатний радник заступника голови Адміністрації Президента історик Василь Павлов розповів “Цензор.НЕТ” про перебіг реформи.

ОДИН ВИСОКОПОВАЖНИЙ ОФІЦЕР ЗАПИТАВ: “ВИ ВЗАГАЛІ РОЗУМІЄТЕ, ЩО РОБИТЕ?”

– І суспільство, і армія звикають до нового однострою, емблем, до нових назв частин. Розкажіть загалом про план стосовно того, що називають ребрендингом армії.

– Воєнно-історична робота у Збройних силах України започаткована у квітні 2017 року. За цей рік зроблено багато. Зокрема розроблено законодавчу базу, план воєнно-історичної роботи, чого раніше в принципі не було. За три літні місяці була підготовлена і напередодні 6 грудня 2017-го підписана міністром оборони Концепція воєнної історії України. Маємо цілковите сприяння МО і Генштабу. На найвищому рівні зрозуміли, що ми повинні позбавитися від маркеру ворога – це і свята, і форма, і символіка, і орієнтація на ті чи інші події.

Зараз ми набагато активніше розповідаємо воїнам про присвоєння почесних найменувань підрозділам, про зміну символіки і форми. Це важливо, бо це реально перша хвиля за всі роки незалежності, коли зміни плануються і під них підкладається ідеологічна робота і все це завершується позитивним результатом.

– Дехто ставиться скептично до таких масштабних оновлень у час, коли економіка не на підйомі…

– Таке сприйняття власне через те, що така робота ведеться вперше за 26 років. Армія може бути добре оснащена, в новій формі, сита й натренована, але без ідеологічної роботи в головах це буде досі армія-окупант. Ми не маємо часу все робити по черзі. Треба одночасно переозброювати, переодягати армію, а паралельно – проводити ідеологічні зміни.

– Не таємниця, що дехто з військових, особливо на перших порах, не сприймав зміни. А дехто не сприймає досі. Ви це усвідомлюєте?

– Така проблема є. Але люди не сприймають не через те, що вони погані, а через те, що попросту не знають цього. Інформація для більшості військовослужбовців у кращому випадку обмежується шкільним курсом з історії України, у гіршому – знаннями, отриманими ще за часів Радянського Союзу (з відповідними ідеологічними перекрученнями). Але коли з людьми починаєш говорити і відповідати на їхні запитання – іноді дуже незручні запитання – то все поступово стає на свої місця.

Будь-яка ідеологічна робота потребує часу. Коли в нас відбувала одна з перших зустрічей з десантом, то високоповажний офіцер відверто запитав: “Ви взагалі розумієте, що робите?” Я відповів, що розуміємо. Далі він спитав: “Як швидко ви хочете отримати результат?” Я сказав, що роз’яснювальна робота має тривати 3-5 років. Тоді він погодився, що ми адекватно оцінюємо свої сили і можливості. Тобто найголовнішим в ідеологічній роботі є її інтенсивність та час.

– Як це відбувається за алгоритмом дій – щоб було зрозуміло, що дійсно маєте тверезий план?

– Якщо взяти роботу з присвоєння почесних найменувань, для цього проводяться робочі наради в Генеральному штабі, Міністерстві оборони і в усіх держслужбах, де є військові частини, які претендують на те, щоб отримати почесне найменування. За результатами цієї роботи буде сформовано пул військових частин, які мать право і можливість отримати нове найменування вже цьогоріч. Далі робоча група спільно з представниками військових частин розроблятиме пропозиції. Вирішуватиметься, якими саме будуть ці почесні найменування. Після цього проводиться роз’яснювальна робота з особовим складом. Потім, згідно із законодавством України, мають відбутися збори у військовій частині, рішення протоколюється і далі йде по інстанціях на командування, Генштаб й Міноборони і зрештою до Адміністрації Президента. Лише після цього виходить відповідний Указ.

НОВІ НАЙМЕНУВАННЯ ЧАСТИН: ВІД КОРОЛЯ ДАНИЛА

– Як відбувається власне вибір найменувань?

– Є кілька основних принципів. Перше – це територіальний. Тобто, за місцем, де певна частина дислокується – умовно кажучи, як Київський зенітний ракетний полк. Інший принцип – коли військова частина отримує свого патрона. Наприклад, 24 механізована бригада ім. короля Данила. Або має назву за історичним регіоном, до якого в/ч прив’язана. Так, як 1-ша Сіверська танкова бригада. Або назву на честь військової частини, що відзначилася у певний історичний період – 72 окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців. Або на честь вікопомної події – Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації ім. Героїв Крут.

– Ви заявляли, що вояки 24-ї Бригади ім. короля Данила дуже горді зі свого найменування.

– Вони були дуже горді. Це якраз той випадок, коли почесне найменування збігається з бажанням особового складу. Так буває не завжди, але з 24-ю вийшло саме так. Вони себе ще до офіційного перейменування почали називати “королівською піхотою”. Поява таких неформальних назв свідчить про те, що новація сподобалася особовому складу.

– Були випадки, коли ваші пропозиції відверто блокували?

– Такі випадки бувають тоді, коли надаються пропозицію до перейменування на честь видатного діяча, пов’язаного з певною частиною територіально, але особовий склад про нього нічого не знає, а тому й не сприймає. Або може була шанована людина, а в неї не милозвучне прізвище. Однак це проблема браку роз’яснювальної роботи, а не бажання. Тому що був випадок: одна бригада відмовилася від найменування на честь одного історичного діяча, чиє прізвище не дуже звучне, однак згодом самі запропонували нам ім’я іншої людини. Сподіваюся, що через кілька місяців ми зможемо цю історію розповідати відкрито.

УСЯ НОВА СИМВОЛІКА ВЖЕ ОФІЦІЙНО ЗАТВЕРДЖЕНА

– Зміна форми й символіки – те, що найбільш помітно. Проведено титанічну роботу, яка на сьогодні вже завершена. Розкажіть коротко: за якими принципами обирали нові символи?

– Робота зі зміни символіки почалася з 2015 року, її проводила група на чолі з Віталієм Гайдукевичем, до якої з 2016-го я неформально також входжу. Ті символи, які на сьогодні є у Збройних Силах, офіційно затверджені 20 листопада 2017 року Наказом міністра оборони № 606. Суть змін у тому, щоб сучасний український військовий однострій з одного боку не був архаїчним, а з іншого – щоб мав питомо українські елементи. Так, на погонах офіцерського складу є зубчатка Галицької армії. Раніше на погонах в офіцерів були п’ятипроменеві радянські зірки, то на теперішній момент – це ромбічна гетьманська зоря, що веде свій початок від війська гетьмана Павла Скоропадського.

На рукаві кожного українського вояка на теперішній момент є стилізований тризуб, який використовувався в армії УНР. Там, де це було можливим, ми запозичили і кольорову гамму цих тризубів. Такі елементи прив’язують українську армію до період 1917-1921 років, а там, де це можливо, до періоду козацтва або навіть до доби Великого Князівства Литовського. Наприклад, знак танкових військ – це латна рукавиця з пірначем, що символізує спадковість українських танкових підрозділів від важкої кавалерії часів Костянтина Острозького.

Так само багато елементів узято зі світових традицій. Наприклад, новий берет десанту кольору марун, – це символіка, пов’язана з Архистратигом Михаїлом. В усіх країнах він є небесним покровителем парашутно-десантних частин. Для гірської піхоти обрано квітку едельвейса і карпатські бартки.

На рукавах міністра оборони, начальника Генштабу з’явилися дві перехрещені булави як символи вищої військової влади.

Скоро має відбутися ще декілька знакових моментів. На параді 2018 року українська армія позбудеться останніх рудиментів від радянського однострою.

– Знову-таки, були окремі випадки, коли воїни відмовилися сприймати нову форму та символіку з суб’єктивних причин. Скажімо, десантник був проти зняти тільняшку, бо його за неї катували у полоні. Інший приклад – заява морпіхів, про відмову зняти старі чорні берети, бо вони вже омиті кров’ю цієї війни.

– Це абсолютно індивідуальні моменти, які з людьми треба проговорити. Є компроміси, на які бійці погоджуються йти. Є компроміси, на які погоджується йти держава. У своїй роз’яснювальній роботі ми користуємося допомогою Головного управління морально-психологічного забезпечення ГШ ЗСУ, тобто військових психологів і політологів.

Однак у зв’язку з тим, що в нас агресія Росії триває, то місця для подібних компромісів меншає. Насправді Десант дуже швидко почав використовувати новий колір берета. Так само і Національна гвардія, яка також отримала новий колір. Пишаються своїми новими беретами артилеристи й танкісти.

ПИТАННЯ, ЯКЕ ВИШИБАЄ ҐРУНТ З-ПІД НІГ: ЩО РОБИЛА ЧЕРВОНА АРМІЯ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ?

– Вперше був представлений новий Воєнно-історичний календар, але про нього значно менше говорять, ніж про зміну символіки. Чому?

– Воєнно-історичний календар розроблявся в Центрі дослідження гуманітарних проблем ЗСУ. Тривалий час у ньому намагалися поєднати українську та радянську мілітарні традиції. Поступово стало зрозуміло, що цього робити не варто. Календар на 2018 рік був розроблений тими самими людьми. До цього також долучилося Військово-історичне управління Генерального штабу. Тож тепер цей календар набагато більш український. Єдина проблема з ним у тому, що немає коштів для того, щоб його видрукувати. Він розповсюджуватиметься в електронному вигляді.

– Святкування 23 лютого скасоване, але вочевидь до цього ще довго звикатимуть. Що робите з цим?

– 23 лютого скасовано офіційно. У жодній державній установі чи військовій частині офіційно воно не відзначається. Але наступає величезна кількість “але”. Є чимало людей, що ментально перебувають у Радянському Союзі. Тому цьогоріч навіть більш-менш відкрито дехто святкував сторіччя створення Робітничо-селянської червоної армії. При чому, деякі з цих людей є відповідальними за навчання молодого покоління українських офіцерів. Що з цим робити? Єдине, що ми можемо, це проводити роз’яснювальну роботу, чому ми не можемо вважати цю армію українською. Якщо деякі моменти люди сприймають більш-менш спокійно, то коли починаєш говорити, що Червона армія була для України окупаційною, то в деяких людей виникає нервування: “Як це так, армію, в якій я служив, можна вважати окупаційною?”

– Які аргументи ви наводите їм?

– Ми ставимо питання, відповіді на які є абсолютно прозорими. Наприклад, просте питання: Як називається введення іноземних військ на територію незалежної держави? Агресія. ЯК називається наступний акт? Окупація. А тепер порівняймо, що роблять російські війська на Донбасі зараз, і що робила Червона армія в Україні у 1918-1921 роках? А що робила Червона армія на Західній Україні, починаючи з 1944 року? Фактично виконувала функції каральних окупаційних військ.

І питання, яке вишибає в людей ґрунт з-під ніг: що робила Червона армія у 1932-33 роках під час Голодомору? Армія, що позиціонувала себе як армія трудового народу! Вона стояла в оточенні довкола територій, де люди вимирали. Вона стояла на кордонах, відбираючи продовольство. Людей, які здатні мислити, ці факти спонукають до переосмислення. Люди ж, які перебувають в радянській матриці, цього не сприймають абсолютно. Це проблема часу. Такі люди мають піти з армії або за власним бажанням, або ж рано чи пізно має бути прийняте командне рішення позбутися таких людей. Бо глорифікація окупаційнолї армії є абсолютно неприпустимою. Сильною армія буде лише тоді, коли не матиме нічого спільного з ворогом.

– Чи ставиться питання про офіційну відмову в армії від усіх радянських святкувань?

– Там, де можливо, ми від них відходимо. До прикладу, 2 серпня, День Високомобільних Десантних Військ, було замінено на 21 листопада, День Десантно-Штурмових Військ. Ми запровадили українську традицію вшанування Святого Михайла. Сподіваюся, що в наступні роки відбудуться зміни і в днях святкування військових частин і окремих родів військ. Сподіваюся, що більше відзначатимуть дати пам’ятних боїв – не лише битви під Крутами, але й під Вапняркою і Вознесенськом, Чортківської офензиви… Тобто, почне формуватися українська мілітарна традиція і ми вшановуватимемо своїх вояків. Вони не всі свої війни виграли, але вони однозначно боролися за те, щоб українська держава могла існувати сьогодні.

– Ви говорите, що поруч з поверненням до українських традицій має відбуватися інтеграція ЗСУ в світові військові традиції. Зокрема це стосується зміни військових звань.

– Влітку 2015 року було проголошено, що має з’явитися перше офіцерське звання хорунжого і військове звання бригадного генерала – між полковником та генерал-майором. На даний момент ці ідеї знаходяться у тому стані, в якому було від початку. Тобто проголошено бажання це зробити, але через інертність деяких державних інституцій, на кшталт Верховної Ради України, стоїть на місці. Для того, щоб змінити військові звання, треба внести зміни до десятків, якщо не сотень, законодавчих актів. Верховна Рада до цього ще навіть не приступала.

– Щодо бригадного генерала зрозуміло – це практика країн НАТО. А з якою метою пропонують відродити звання хорунжого?

– Є ціла низка традиційних українських старшинських звань, але вони не збігаються ані за назвами, ані історичним використанням з сучасними військовими традиціями. Тому повертати осавулів, бунчужних, чотових, ройових є недоцільним. Але для того, щоб все-таки використати національні елементи, є пропозиція зробити звання хорунжого першим офіцерським званням. Тобто, замість молодшого лейтенанта.

КРЕМЛЬ ЧІТКО РОЗУМІЄ, ЩО ВТРАЧАЄ НАШУ АРМІЮ

– На деякі зміни була дуже різко негативна і неадекватна реакція в Росії.

– Їхня реакція була абсолютно передбачуваною – Кремль чітко розуміє, що втрачає українську армію. У вересні 2017-го, після параду на День Незалежності, російськими медіа прокотилася хвиля паніки з цього приводу. Так само сталося після зміни кольорів десанту. Кремль чітко розуміє, що якщо українська армія не матиме нічого спільного з радянською армією, то не матиме нічого спільного і з російською. За кожною візуальною зміною відбувається зміна внутрішня. Тобто, якщо наша армія не схожа на армію агресора, вона починає і мислити по-іншому. Ворог це відслідковує, і на цьому тлі дивним видається те, що за радянську мілітарну традицію тримаються деякі наші громадяни.

– Дуже болісною була реакція в РФ на нову символіку Воєнної розвідки України – сова, що тримає меч, який пробиває мапу РФ. На емблемі є й географічні огріхи, а може, це зроблено умисне – там Сахалін показаний територією Японії. Віце-прем’єр Рогозін назвав цю емблему “дебильной”. Ви причетні до розробки цієї емблеми?

– Ця символіка цілком розроблена у Головному управлінні розвідки, і є чудовим прикладом того, коли наші військові є абсолютно самодостатніми і креативними. Можна пишатися нашою розвідкою. Символіка, як кажуть, зайшла – сподобалася і розвідникам, і суспільству. Вона викликала просто-таки істерику за порєбріком. Чому взяли сову? Тому що символом військової розвідки Росії є кажан, а кажан – це одна з ланок у харчуванні сови. Девіз російської розвідки “Вище нас – тільки зорі”, девіз української – “Мудрий пануватиме над зірками”. Це ідеологічна боротьба сенсів, яку наша розвідка виграла в одні ворота.

– Ви підтримуєте контакти з російськими військовими істориками? Які контрініціативи звідти?

– Військовою історією я займаюся з 1992 року. З російськими колегами останні контакти припинилися у 2014 році. Але деякі мої знайомі контактують з ними, тому ми знаємо, як російські військові історики на це реагують. Наприклад, книга “Історія українського війська”, яку ми видали у 2016 році, викликала серед російських істориків занепокоєння. Тому що там чітко зазначено, що одним з основних ворогів України є Росія, що ця боротьба велася споконвічно і що Україна не є спадкоємицею традицій радянської армії. Після публікації нашого видання в РФ з’явилося кілька закритих роз’яснювальних матеріалів. Однак якщо бути абсолютно об’єктивним, то ми за рівнем організації воєнно-історичної роботи і в суспільстві, і в армії значно поступаємося Росії. Це треба надолужувати. Зараз для цього докладаються титанічні зусилля, але ми втратили 25 років, тому надолужити за один рік неможливо. Тож залучаємо також цивільних фахівців – для налагодження системи.

Ольга Скороход, “Цензор.НЕТ”

Джерело: https://ua.censor.net.ua/r3061504

Читати далі ...

Аналітика

Інфраструктура ВМС розбудовується, однак потрібен величезний фінансовий та часовий ресурс

Опубліковано

на

У Командуванні Військово-Морських Силах ЗС України провели підсумки службової діяльності за 1 квартал 2018 року. Під час заходу присутнім було доведено аналіз стану діяльності національних ВМС за всіма напрямками та обговорено проблемні питання і шляхи їх вирішення. Значну увагу приділили питанням соціального забезпечення військовослужбовців.

— Іде процес реформування та відновлення як інфраструктури військових об’єктів, так і на флоті в цілому. Заходів сплановано дуже багато, значну їх частину вже виконано, — зазначив командувач Військово-Морських Сил ЗС України віце-адмірал Ігор Воронченко. — Роботи залишилося багато, тож не зупиняємося на досягненому, йдемо вперед до поставленої мети.

Звертаючись до особового складу, керівник виду ЗС України розповів про здійснені та перспективні кроки в рамках процесу вирішення соціальних питань військових моряків.

— В Одесі завершується процес будівництва 80-ти квартирного будинку для Військово-Морських Сил ЗС України та гуртожитку для військовослужбовців військової служби за контрактом. В Одеській області для офіцерів вже споруджено будинок на 120 осіб, наразі будується другий, а потім і третій, — наголосив віце-адмірал Ігор Воронченко.

— Також триває процес будівництва житлового фонду для рядового та старшинського складу. Є, звичайно, і невирішені питання, ми над ними працюємо. Але ми маємо розуміти, що для повного вирішення цих проблем потрібен величезний фінансовий та часовий ресурс. Командування Військово-Морських Сил зі свого боку робить для цього усе можливе, — додав він.

Результат пошуку зображень за запитом "житло вмсу"

4 роки тому росіяни окупували Автономну Республіку Крим, окрім анексії цивільного сектору, вони відібрали і значну інфраструктуру та об’єкти Збройних Сил України загальною вартістю близько 11.5 млрд доларів США. Варто згадати, що тільки з корабельного складу Військово-морські Сили України втратили 70%. Також під контролем росіян зараз перебуває 6 баз ВМСУ що знаходились на території АР Крим:

  • Севастопольська військово-морська база
  • Південна військово-морська База(Донузлав)
  • Балаклава
  • Феодосія
  • Керч
  • Чорноморське

У зв’язку з цим для потреб Військово-морських Сил стала постала нагальною проблема відродження вітчизняного флоту.

Окрім будівництва нових кораблів та катерів у ВМС також розглядають купівлю необхідних плавзасобів у країн партнерів, зокрема мова йде про патрульні катери типу “Айленд” та мінно-тральний комплекс.

Що ж стосується інфраструктури, то на материковій частині України майже не було об’єктів для необхідних розміщення баз Військово-морських сил. Так деякі з них створюються майже з нуля на основі наявних там будов, як наприклад у Бердянську для Азовської військово-морської бази чи в Дачному для ППД батальйону морської піхоти.

Зі створенням в Одесі на базі Західної військово-морської бази ВМС України головного місця базування вітчизняного флоту виникла потреба у розбудові цілого комплексу для потреб Військово-морських Сил, який включатиме в себе окрім місця базування кораблів ще й:

  • Штаб Командування ВМС
  • Інститут ВМС
  • ліцей ВМС
  • їдальну, клуб та автомобільний парк
  • житлові побудови для проживання особового складу бази

Прес-центр Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

http://na.mil.gov.ua/https://mil.in.ua/

Читати далі ...

Аналітика

Проект Закону України “Про прощення”: відповідальність військовослужбовців

Опубліковано

на

В середині березня Центр деокупації опублікував проект Закону України «Про прощення» для відкритого громадського обговорення. Ми впевнені, що українське суспільство має самостійно вирішити, кого прощати, а кого карати за злочини, скоєні в інтересах Російської Федерації на шкоду інтересам нашої країни. Ми послідовно оприлюднимемо пропозиції стосовно різних категорій злочинців та сподіваємося на нашу активну участь в дискусії.

Розгорнута презентація самого законопроекту доступна за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=qU1c1X9ujH0&feature=youtu.be

Нижче викладені пропозиції щодо притягнення до відповдальності військовослужбовців Збройних Сил України, які вчинили злочини в інтересах держави-агресора, а також громадян України, що вступили на службу в армію держави-агресора, незаконні збройні формування або військово-комерційні компанії, а також брали участь в бойових діях в якості найманців залежно від тяжкості злочину

Стаття 9. Процедура прощення не застосовується:

1) частиною першою статті 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

2) частиною третьою статті 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

3) частиною четвертою статті 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), зокрема громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора або незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

4) частиною першою статті 111 (державна зрада), зокрема військовослужбовці, які перейшли на бік ворога і змінили військовій присязі; громадяни України, які вступили на службу за контрактом в армію держави-агресора; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України або за її межами.

5) частиною другою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

6) частиною третьою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і як керівники підрозділів брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та як керівники підрозділів брали участь у бойових діях на території України;

7) частиною четвертою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

8) частиною п’ятою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і брали участь у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та брали участь у бойових діях на території України;

9) частиною другою статті 328 (розголошення державної таємниці), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірену їм державну таємницю, що спричинило тяжкі наслідки;

10) частиною другою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби зі зброєю або за попередньою змовою групою осіб;

11) частиною третьою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби в умовах особливого періоду;

12) частиною четвертою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби в бойовій обстановці;

13) частиною третьою статті 422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірені їм відомості військового характеру, що становлять державну таємницю, або втратили документи чи матеріали з такими відомостями, якщо це спричинило тяжкі наслідки;

14) частиною другою, третьою і четвертою статті 426 (бездіяльність військової влади), зокрема військовослужбовці (начальницький склад військових частин та з’єднань);

15) статтею 427 (здача або залишення ворогові засобів ведення війни), зокрема начальницький склад військових формувань;

16) частиною першою і другою статті 431 (злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні), зокрема військовослужбовці, які перебували в полоні;

17) статтею 447 (найманство), зокрема громадяни України, які без дозволу відповідних органів державної влади як найманці брали участь у збройних конфліктах інших держав.

Стаття 10. Процедура прощення може застосовуватись за злочини середньої тяжкості:

1) частиною другою статті 111 (державна зрада), зокрема громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями на території України;

2) частиною першою статті 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань), зокрема громадяни України, які вступили на службу в незаконні збройні формування так званих ЛНР та ДНР і не брали участі у бойових діях на території України; громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями на території України;

3) частиною першою статті 328 (розголошення державної таємниці), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірену їм державну таємницю;

4) частиною першою статті 408 (дезертирство), зокрема військовослужбовці, які ухилились від військової служби;

5) частиною першою і другою статті 422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості), зокрема військовослужбовці, які розголосили ввірені їм відомості військового характеру, що становлять державну таємницю;

6) частиною першою статті 426 (бездіяльність військової влади), зокрема військовослужбовці (начальницький склад військових частин та з’єднань);

7) частиною третьою статті 431 (злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні), зокрема військовослужбовці, які перебували в полоні.

Стаття 11. Процедура прощення може застосовуватись за злочини невеликої тяжкості:

1) частиною третьою статті 111 (державна зрада), зокрема громадяни України, які вступили на службу до військово-комерційних компаній держави-агресора та виконували різні службові обов’язки, не пов’язані з бойовими діями за межами території України;

Стаття 13. Дії, які за Законом не вважаються злочинами

За цим Законом не вважаються злочинами дії громадян України щодо отримання документів, які посвідчують особу чи її майнові права, виданих окупаційною адміністрацією Російської Федерації, сплата податків та інших обов’язкових платежів на окупованій території, а також участь в голосуванні на незаконних виборах та референдумах.

Згідно статті 51 Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року про захист цивільного населення під час війни та Резолюції третього комітету Генеральної асамблеї ООН від 15 листопада 2016 року, держава-окупант не має права здійснювати примусовий призов громадян України на строкову військову службу. Такі дії вважаються порушенням міжнародного права, а громадяни звільняються від відповідальності.

Пояснення:

Процедура прощення полягає в заміні покарання, пов’язаного з позбавленням волі, на альтернативне покарання у вигляді тимчасового обмеження прав. Особи, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, прощенню не підлягають.

Альтернативне основне покарання – покарання, яке застосовується до громадянина України, відповідно до Кримінального кодексу України, в якості заміни основного покарання у вигляді позбавлення волі на тимчасове позбавлення права на роботу в органах державної влади та місцевого самоврядування, в консультативних, дорадчих та інших допоміжних органах і службах Президента України та органів державної влади, на роботу в складі виборчих комісій на виборах Президента України, народних депутатів України, місцевих виборах, всеукраїнському та місцевому референдумах, права на військову службу, роботу в правоохоронних органах та органах судової влади, роботу на керівних посадах в державних підприємствах, закладах та установах, права на викладацьку діяльність, права бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільським, селищним, міським головою та старостою, а також призупинення права брати участь у виборах Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів, старост та у референдумі на строк п’ять або десять років.

ЦЕНТР ДЕОКУПАЦІЇ ТА РЕІНТЕГРАЦІЇ ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Читати далі ...

Trending